ІІ

Я намагаюся розліпити вії, але з першого разу не виходить. Та й з другого теж. Тіло пробиває дрібна конвульсія, ніби від арктичного холоду, а моє серце завмирає від невизначених звуків навколо....

Можу заприсягтися, що зараз чиїсь ноги спіткнулися об мене і хтось важко приземлився зовсім поруч. Потім демонстративно посипалися лайки незрозумілим мені наріччям, але я чітко розуміла, що це саме лайки. Хоча, хіба бранні слова можна припечатати до якоїсь певної мови?

За хвилину я розімкнула очі. Не знаю чому, але мені в голову одразу ж жадібно врізалася дивна думка: я перебуваю не там, де мала б перебувати ввечері після робочого дня. Мені відкривалася картина з клаптиком сизого неба і верхівками красивих струнких дерев, що підпирали одне одного десь зовсім високо. Потім різко з’явився новий слайд — немов нізвідки на мене дивилося вимазане брудом молоде обличчя, дуже сильно перелякане і, напевно, трохи ошарашене. Людина потрусила мене за плечі, намагаючись, мабуть, підняти. Я підкорилася. Дивно, але я не одразу розібрала, хто це — дівчина чи чоловік. Але голос миттєво розвіяв усі мої мисленнєві зусилля.

— Пехеа кое? Пехеа кое? — прокричала незнайомка, трохи потрушуючи мене за плечі. А я тим часом намагалася розгледіти всі найтонші риси її обличчя. І, немов у якомусь незрозумілому забутті, мене не хвилювало те, що вона говорить мовою маорі(1). Дівчині було близько сімнадцяти років на вигляд. Така юна, а в неприродно блакитних очах читалася вся її суть. Відмінною рисою були великі вуха, але вони не спотворювали природну красу незнайомки, а скоріше підкреслювали її неповторність.

Я не дуже добре знала маорі, тому нічого так і не відповіла. Але думаю, що мій трохи розгублений погляд дав відповідь на питання, яке її хвилювало, бо підліток відійшла вбік і зникла в натовпі якихось людей. А натовп, немов мурахи, безпросвітною масою рухався в різні боки, вивертаючи зі свого великого горла незрозумілі мені промови, незрозумілі мені думки. На тлі всього цього хаосу я бачу мерехкотіння  вогню на деревах за метр від землі, на дахах якихось незграбних саморобних халуп. Навіть оленятко щойно пробігло повз мене, і, присягаюся, я бачила, що його шерстка була обпалена вогнем.

Що ж, зрештою, відбувається навколо? Я усвідомила своє напівсидяче положення і, різко зметнувшись угору, встала на повний зріст. Насамперед оглянувши себе, я зрозуміла, що перебуваю у все тій же робочій формі.... точніше, службовій. Хто ще не зрозумів, я якимось таким химерним фатумом долі перебувала на службі 17-ї Великопольської механізованої бригади імені генерала броні Юзефа Довбор-Мусницького (Мендзижеч). Хоча сама я не полька, просто так склалося... У мені течуть три червоні змішані струмені крові — російська, пакистанська і трохи ісландської. Розмовляю я, природно, російською, тому що мої батьки відтворили мене на світ саме в цій країні. У 19 років я закінчила військово-технічну академію ім. Ярослава Домбровського, а в 23 потрапила до лав 10-го розвідувального батальйону «Кінних стрільців». Довгий час проживала в західній Польщі, в місті Жагань, де й проходила свою тихо-мирну службу. Це досить-таки красиве і просторе місто розташоване на південному заході Польщі, в південній частині Любуського воєводства. Мені воно завжди подобалося.

Коли мені «стукнуло» 25 років, я отримала травму правого передпліччя під час погоні на коні. Вона досі іноді про себе нагадує. Перелом був відкритим, тому там же залишився невеликий шрам у вигляді півмісяця.

І ось зараз я, Аділь Верник, перебуваю незрозуміло де в польській національній військовій формі з усіма необхідними нашивками та портупеєю на талії. Якби зараз мене побачив мій командир, він жахнувся б, адже кітель мій розстебнутий і одна його сторона недбало звисає з мого плеча, правий рукав трохи розірваний, а на колінах штанів плями рудої глини. Похрумтівши пальцями ніг, я зрозуміла, що в одних чорних шкарпетках. Взуття не було. Але ж і у своїй квартирі я перебувала без нього. Цікаво, які собаки мене виваляли і по яких земляних масивах?

Стався невеликий вибух, і я шарахнулася, трохи присівши. На якісь військові дії це не схоже, тому що люди були одягнені в характерні скандинавські вбрання епохи вікінгів, а та дівчинка, яка обтрушувала мене, і зовсім схожа на маленьку бранку замку Іф.

Безлад навколо вмить закінчився, коли я виявила, як у купі розірваної на частини землі копирсається.... Ебігейл Гріффін? Вона так із надією та пристрастю відкидає все те сміття, безперестанку викрикуючи чиєсь ім'я. Я не зовсім розбираю її наріччя. Але це явно не маорі.

Мати Кларк, здається, зовсім нічого не помічала навколо, їй потрібно було щось або когось там дістати. І так! Я зрозуміла.... Маркус... Маркус Кейн. Він зараз під тими завалами. Я розумію, що тут відбувається... це... мій сон! Я в серіалі "Сотня"! Мій мозок настільки вподобав його сюжет, що зараз мені сниться одна із серій, а я лежу на дивані у своїй квартирі, накачана пивом зі смаком апельсина. Мені потрібно просто присісти ось тут і чекати, коли я прокинуся.

Пролунав постріл. Присягаюся, над моєю головою верескнула куля. Серце на скаженому адреналіні. Руки трусяться і довгий погляд невідомого чоловіка в мій бік. Я не змогла розпізнати в ньому другорядного актора серіалу. Він, мабуть, просто для масовки. Як і я зараз. Смішно і дивно.

Перед моїми очима пропливла виснажена вкрай Індра, а її обличчя залите вже трохи потемнілою кров'ю. Чорний шкіряний костюм зі сталевими завитками на її торсі так добре сидів на талії чорношкірої, але сама вона, здається, зараз просто впустить меч. Ось Октавія підбігає до неї й підхоплює, навалюючи її тіло на себе, щоб підтримати. Октавія! Така красива дівчинка! Її миле обличчя навіть розгубленість і страх не зіпсували.

Хтось різко підійшов до мене позаду і схопив за передпліччя, піднімаючи моє тіло вгору. Жорстко розвернувши до себе, людина з жахливим оскалом витріщалася на мене. Він швидко окинув поглядом мій незвичайний одяг і прошипів прямо в обличчя: