І

Пиво виявилося з апельсиновим соком. Не найгірший спосіб проведення часу після закрученого робочого дня. Знову, як сніг на голову, звалилося купа роботи — безсумнівно, справа рук мого «нерозлучного друга» по службі. Однак не скажу, що Павло в чомусь занадто сентиментальний, настирливий чи, навпаки, напористий. Усе в міру. Але я не можу стежити за тим, як він кожного разу проводжає мене своїм карим проникливим поглядом, вказуючи, на його думку, на всі мої недоліки. Усе відносно. І мої слова... «Кпини — не ознака великого розуму» одразу ж розумлять його. Принаймні, на кілька наступних днів. Моя робота майже жодним чином його не стосується. Він займається картами оперативного відділу польового управління Південно-Західного напрямку. Мені це, по суті, не дуже цікаво. І коли він монотонним спекотним голосом починає говорити мені... «...Після невдалої спроби обійти Ростов-на-Дону з Пн.-Сх. і перегрупування сил 1-ша німецька танкова армія 17 листопада відновила наступ проти 56-ї Окремої армії, яка обороняла Ростов-на-Дону з Пн.-Зх. Одночасно 17 листопада перейшли в контрнаступ війська 37-ї, 9-ї та частини сил 18-ї армій Південного фронту (командувач генерал-полковник Я. Т. Черевиченко) з метою розгрому 1-ї танкової армії...» — я просто задухаюся. Мені не вистачає цілющого кисню для переважання його в мозку, бо інформація просто витісняє його вакуумною кулею. Паша досить-таки симпатичний молодий чоловік. У нього виразні вічно студентські риси обличчя. Губи немов продіти тонкою червоною ниткою, постійно нерухомі, непохитно шорсткі. У його підлітковому віці він, мабуть, чимало чув шпильок від своїх однокашників про те, що він ботанік чи невдаха. Але ні. Паша просто своєрідний. Здивовано-палаючий у своїй діяльності.

І ось, черговий раз, я збираю свій сірий рюкзак, дивлюся на телефон, перевіряючи час, і кулею вибігаю за ворота частини. Мені просто необхідно побачити зараз сонце. І по дорозі до свого будинку я зазираю в супермаркет, купую щось поїсти на вечір і кілька пляшок пива. Ігриста хмільна рідина сьогодні буде моїм незмінним напарником на весь вечір. Мені завжди подобалися її смакові характеристики. І зараз, дивлячись на екран монітора свого ноутбука, я торкалася основи шийки пляшки губами, закинувши в своє горло її вміст.

Навколо тиша, і тільки ляскіт мечів із динаміків, підключених до ноутбука, абсолютно беззмістовно поширювався сонним лунанням по моїй маленькій затишній квартирці. На вулиці давно стемніло. Десь далеко заверещала пізня електричка, несучи в невизначену далечінь сотні невиспаних людей. Кімнату заповнили бойові крики й повчання, вигуки та запаморочливі сцени битв. Я просто не могла відірватися від того, що відбувалося. Мої ноги спочивали на м'якому сірому пуфику, а рука все так само стискала напівпорожню пляшку пива з апельсиновим смаком. Так! Це вона! О, боже! Це вона! Лекса! Я рвонула вперед, підриваючи корпус свого тіла вертикально, стрімко натискаючи на кнопку «пауза»... так... це вона... Невиразна мова клубами густого диму розсідлувалася на всіх горизонтах моєї свідомості, і думки плуталися одна до одної. Я зупинила цей момент. Той кадр, де моя улюблена героїня із серіалу «Сотня» кидала свій заворожуючий погляд кудись удалечінь, а її бездоганне обличчя світилося ідеальністю майже на весь монітор. Так! Яким же дивовижним і проникливим поглядом вона володіла. Якою ж досконалою харизмою вона оперувала. Волосся густим водоспадом обіймало крихітні, але такі сильні плечі, а очі, ніби глибини лісових масивів, дерев в яких не торкнуті рукою людини. Як же хотілося зараз загубитися серед цих пучин зелені й ніколи-ніколи не повертатися назад. Мій глибокий тремтячий подих, і я опускаю очі на її ідеальний ніс, ніби кілька поколінь богів відтворювали образ самої Афродіти, і з кожним разом у них виходило все краще, усе досконаліше. Жодного ганджу, жодної подряпини. Порцеляна замість шкіри, а губи... знову з мого боку млосний подих... мабуть, жодна троянда світу не зрівняється з тим промовистим відливом ніжно-рожевого кольору, ніж колір цих губ. І хай я буду проклята, якщо скажу, що я не закохана в цього персонажа. Ця дівчина неймовірної зовнішності підкорила мене з перших серій її участі в другому сезоні серіалу. Як свіжий австралійський вітер, наповнила мої легені й обійняла своєю харизмою та неповторністю.

Я просто вражена мистецтвом її гри. Лекса! Кожного разу, вимовляючи її ім'я вголос, я смакую кожну букву, і воно так сильно й боляче відбиває молотом у моєму серці, що іноді здається, я божеволію. Лекса! Зараз проводжу вказівним пальцем по екрану монітора зверху вниз саме в тому місці, де її щока. Здається, я відчуваю тепло її захопливої молодої шкіри. Моя рука тремтить. Боже, як же вона тремтить, коли я трохи опускаюся до її губ. Знаю, так, знаю — це лише набір пікселів і відображення об'єктивів камер, але чомусь для мене все так живо... усе так прекрасно. І навіть усвідомлення того, що ця двадцятип'ятирічна дівчина — всього лише австралійська акторка Алісія Жасмін Дебнем-Кері — мене не вибиває з колії. Дивно, але її образ не покидає мене вже протягом довгого часу. Я чітко розумію, що моє захоплення можна сміливо називати девіацією. І це відхилення від загальноприйнятої норми дуже сильно впливає на моє особисте життя. Зараз я знову відкинулася на спинку м'якого дивана, усе так само невідривно пронизуючи своїм поглядом потемнілі зіниці мого ідола. З хмари романтичного сп'яніння мене вибив телефонний рингтон, який лунав десь на території моєї кухні. Я неохоче відірвалася від милування красою дівчини й пішла закликом смартфона.

— Так! — видихнула я в трубку, і по той бік заговорила моя посестра Маринка. Багато разів на день ми обмінювалися різного роду інформацією, але ніколи не говорили по суті — такі вже ми друзі. Вона весело розповідала про те, як сьогодні розмовляла зі своїм коханим хлопцем і як той у черговий раз виявив до неї певний знак уваги. Я терпляче все вислуховувала, іноді гучним муканням заявляючи про свою участь у телефонній розмові, при цьому монотонно перехиляючи пиво. Через кілька хвилин ми попрощалися, і я натиснула червону кнопку. Пиво допите. Я глянула всередину пляшки крізь жовтувате скло її поверхні й викинула в смітник. Злегка одурманене становище народжувало в голові всілякі легкодумні варіації подій серіалу. Я вигадувала нові, відмінні від тих, що вигадав «творець».