Діямантові очі

Яскраве сонце розбудило лиса на ім'я Віс. Він встав, потягся та вийшов зі своєї норки на променисту стежку; по ній бігали, розмахуючи крилами ― каченята, здається, вони щось знайшли. Віс підійшов ближче, каченята бігали навколо чогось дивовижного, маленького, сяючого всіма кольорами веселки. Віс наклонився до землі і одразу впізнав равлика; його золота черепашка всіяна лискучими самоцвітами, а очі на срібних ріжках, діямантові. Вісові кортіло взяти равлика, але було лячно, адже такого як цей, бачити йому не доводилося.

З кущів малини вийшов кудлатий ведмідь зі скуйовдженою шерстю, обвішаний реп'ями та сказав:
― Що ц' ви брати-кролики тутонь вчуяли, е?
Лис став поперед равлика, щоб загородити його та відповів: "Приємне, бач, повітря, друже, опісля дощу, свіжо дихається на променистій стежці".
― І то правда, братику, і то правда, а що в тебе за спиною?
Лис мимохіть заховав за спину лапи.
― Та ось, диви, нічого,― він показав ведмедеві відкриті долоні.
― Ні, братику, позад тебе, здається мені, ти щось ховаєш...
Очі Віса якось самі опустилися, погляд його шукав допомоги і натрапив на каченя, безпорадне каченя...
― Та ні, ти що, ведмедю, нащо мені тебе обманювать?!
― Я, знаєш, не першу зиму зимую, по кульбабах пройду й жодної не роздавлю, в мене всі чотири лапи ковані, знаю де раки літують, такого, як я на ягідках не зловиш, я по лісу ходив, мені калюжі не страшні, бачу, коли мене за носа водять!
― Та ведмедику, любий, хіба тебе за носа поводиш? Ти он який, як гора, страшний, наче буря...
Але ведмідь слухати більше не хотів, ламаючи на шляхові кущі та підминаючи кульбаби, він в два кроки став біля лиса, відштовхнув його та опустився на чотири лапи, щоб роздивитися равлика.
― Диво-дивне!..― ведмідь сказав, підвівся та погрозив Вісові: ― Дарма ти, лис, не схотів показати мені це чудо, за те, заберу равлика собі! Отако.
Каченята невдоволено закрякали, вони не боялися ведмедя, вони нікого не бояться. Ведмідь двома пальцями, акуратно взяв в кігті равлика, ще повертів його перед очима, дивуючись красі блискучих дорогоцінних каменів, і закрив його у лапі, потім загримів на всіх: "Все качята, все лис, забудьте! Тепер це мій равлик, ви його більше не побачите ніколи, за те, що одраз' не показали йо' мені, забудьте назавжди!" І ведмідь, тяжко ступаючи, пішов у хащі. Каченята ще довго крякали, розмахували крильцями, а Віс, потираючи підборіддя, думав як повернути равлика на променисту стежинку.

Минуло чимало часу, сонце дісталося зеніту... Віс все ще думав, як раптом ведмідь повернувся на променисту стежку, тільки з іншого боку, вийшов зі смородинових кущів. Не второпавши, як він тут опинився, ведмідь почухав маківку, розвів лапи, повернувся та пішов назад у хащі.
Лис не міг придумати як йому переконати ведмедя полишити равлика, адже він такий великий, грізний, нікого не слухає. Каченята убігли променистою стежиною до матінки, яка відпочивала в лазуровому озері неподалік. Несподівано ведмідь знов з'явився з кущів малини, нерозуміючи розглядався, подивився собі під ноги, помітив зламане віття, квіти, які він же пом'яв, розвернувся і втік.

До самого вечора ведмідь намагався потрапити додому, але не вдавалося, він постійно вертався на променисту стежинку то з одного її боку, то з іншого: виходив то з кущів малини, то зі смородинових кущів; ведмідь ніби ходив по колу, і нічого не вмів з цим зробити. Віс, помітивши ведмежу безпорадність, дочекався, коли ведмідь знову об'явиться і тоді сказав йому:
― Що, друже кудлатий, прогулюєшся з равликом, чи равлик з тобою?
Ведмідь, було видно, вельми втомився увесь день намотувати круги, та більше за все втомлювало нерозуміння: знавши шлях до барлога, він не може вийти на цей шлях, натомість завжди вертається до цього місця.
― Я сказав тобі, Віс, забудь за равлика, він мій!
― Ну так йди до дому, ведмідь, чи ти дражнишся? Ходиш із равликом і нікому його не показуєш?
― Чи не ти так і зробив ранком? Не показав мені равлика!
― Та ж він не твій! Поверни де узяв, або ходи по колу вічно.
Ведмідя налякали суворі слова Віса, ходити вічність колами йому не хотілося. Він іще раз розкрив лапу, щоб поглянути на равлика...
― Що се за равлик такий? Вперше такого бачу.
Лис знизав плечима і відповів: "Я теж не знаю, тре' спитаться у сови, вона тямуща, має знати".
― Вірно, братику, сова розумна... а чому вона розумна?
― Тому, що не бере те, чого не клала.
― Оякенна мудрість, братечку, оякенна навука!
Погоджуючись, лис кивнув ведмедю, і пішов до сови за порадою, а живе вона далі за стежкою, на п'ятисотлітньому дубі. Прийшовши до дуба, Віс покликав сову та розповів їй, як вони знайшли равлика і що трапилося з ведмедем. Сова, нічого не відповівши, безшумно злетіла. Лис повернувся до ведмедя, сова вже була там, вона сказала лисові:
― Це самоцвітний равлик, до нього не можна нікому торкатися, окрім тих, у кого діямантові очі.
― Що тепер буде з ведмедем?
― Якщо він відпустить равлика, то порозумнішає, а якщо ні...― Сові не хотілося казати, що буде тоді. Ведмідь збентежено гукнув їй: "Що, совунька, що тоді?"
― Тоді, ведмедець, ти дуже, дуже хотітимеш відпустити равлика, в тебе не стане іншого бажання, тільки б позбутися його, утім, вже не зможеш, позаяк він буде тебе тримати, та й так міцно, що, боюся, непереливки тобі.
Тут ведмідь розреготався і сказав:
― Та що ти, сестронько, як же це, таке брязкальце, така дрібничка, може мене втримати?! Та я розчавлю її в півруху! Я великий та сильний!
Благорозумність втримала сову від поруху провчити безглуздого ведмедя, укпити з нього: підбити розчавити равлика. Сова лише сказала:
― Ведмедець клишолапий, ти великий і сильний та повинен бути таким же розумним.
― А що я, дурний, чишо?! Я той ще розумовник! Знаю де малина, а де смородина, можу дістати мед з вулика, а ще вибрати найсмачніший гриб на галявині.
― Одного тобі не стачає, ведмедець...
― І чого ж це? ― ведмідь самовпевнено посміхався.
― Відпустити равлика, ось чого.
― Ото ні, совонько, ото ні братику лису, і не дивиться так на мене, того я ніколи не зроблю! Равлик мій!
― Як знаєш! ― сова, сказавши це, спурхнула і полетіла додому.
Віс мовчки пройшов повз до своєї норки, йому хотілося спати.