Зустріч

     Несподіваний стукіт у двері застав його зненацька. Джека немає вдома, а в будинку більше ніхто не жив. “Хто це у біса приперся?”, – подумав він, продовжуючи сидіти на дивані. Удар повторився знову і знову, і Кріс все ж підвівся та швидко пішов до непроханого гостя, тихо лаючись:
     – Одні лише виродки навколо, кого ще принесло у цю діру.
     Крізь отвір у дверях він побачив ту саму блондинку, через що пульс чоловіка одразу прискорився, а дихання геть збилось. Він майже не відчував тіла. Простояв так до наступного стукіту, Кріс врешті-решт прийшов до тями. Чоловік дістав білу пігулку серотоніну та швидко заклав її під язик. “Я зараз підписую собі смертний вирок, але я просто не можу встояти”, – прошепотів він і натиснув на ручку дверей.
     Два яскраво блакитні ока дивилися на нього з-під білого чуба, а сама жінка одягнена у приталений шкіряний костюм кольору хакі та випрасувану сорочку. На ній красувалися золоті прикраси, які побликували навіть на тлі тьмяного фіолетового світла. Вона виглядала дуже охайною, через що чоловік ще більше зніяковів. Кріс різким рухом затягнув її до себе та жестом попросив поводитись тихіше. У будинку нікого окрім них, проте він знав, що Джек скоро повернеться зі своїх гулянок. Для обережності чоловік провів її у спальню, де незнайомка сіла на незастелене ліжко. З-під її модного одягу визирали дві кібернізовані ступні, які ніяк не псували її тендітного вигляду.
     – Якого хріна ти приперлась сюди? Це бісове порушення правил. Ми з тобою явно не пара в системі цього світу. Я не розумію, як ти мене знайшла і що саме тебе принесло у це гетто.
     – Причина – ви. Нам треба поговорити.
     Слова ніби застрягли у горлі чоловіка, а по спині повільно розходилися хвилі струму, через що його модернізовані частини тіла легенько сіпалися. Він намагався впоратись із хвилюванням, що нарастало, та Кріс перехрещів руки на грудях. Кібероко сфокусувалось на її губах, на яких красувався спокусливий рожевий блиск. Запах парфумів наповнював спальню нотками ванілі, які одурманювали разум чоловіка. Отямившись від чар молодої жінки, Кріс як завжди вилаявся:
     – Якого дідька тобі треба від мене?
     – Мені потрібен…, – почала вона, проте повернення Джека перервало їх розмову.
     Кріс хутко підбіг до стіни, притулившись до неї вухом. Джек повернувся додому після нічних гулянь та звалився на ліжко. “Ну ось і втретє. Чи це моя клята карма, чи що це за лайно?”, – крутилось у його думках. Чоловік повернувся до неї, але її вже не було, та лише відкрите брудне вікно тихенько скрипувало. У кімнаті лишився тільки він один. Кріс сів на місце, де сиділа незнайомка, і воно ще досі було тепле від сідниць. Простирадло пропахло парфумами, через що він вирішив замотатися у них. Серед ковдр та ароматів Кріс заснув глибоким сном. Він уявляв цю жінку знову і знову, а її янгольське обличчя знаходилося лише в кількох сантиметрах від нього. Знайомий звук перервав солодкий сон та Кріс хутчіше понісся до екрану, де знову постала білявка. 
     – Звідки ти знаєш моє ім'я? Хто ти в біса така?
     – Моє ім'я Евелін, – вона дивилася спокусливим поглядом, від якого Кріс ще більше втрачав контроль над собою. 
     – То що шановній Евелін треба від такої наволочі, як я? – саркастично промовив він, зовсім забуваючи про обережність.
     – Мені потрібен ви, Крісе. Я довго шукала вас.
     Великі нафарбовані очі Евелін дивилася в упір та вона навіть не кліпала. Відчуваючи сильний стресі, він швидко перебирав рукою у кишені, намагаючись знайти нову пігулку серотоніну. “От лайно, невже я проковтнув останню той раз. Якого біса я забув про них, коли шастав біля клубу”. Від внутрішньої тряски Кріс ніяк не міг впоратись зі своїми пальцями та випадково вдарив по екрану, через що пристрій вимкнувся. 
     – Нервовий виродок… – вигукнув він сам до себе.
     Кілька марних спроб включити закінчилися провалом і він люто кинувся до брудного дзеркала. Кріс відчував лише ненависть і огиду. Потужний крик вирвався з середини, а сильні руки вдарили по відображенню із думкою: “На тобі, тюхтію, щоб ти свого жалюгідного існування не бачив”. Люстерко розлетілося на тисячі крихітних шматків, у кожному з яких виднілася частини тіла Кріса, що палала гнівом.
     – Ну якого дідька, Крісе, ти витворяєш? – почувся голос напівсонного Джека.
     – Йди до біса, покидьок, разом зі своїм гівняним подарунком, – відповів він, часто дихаючи.
     Після нервового зриву вуха чоловіка закладало, тому він не міг почути відповіді. Сусід, який нещодавно оселився поруч, не викликав у нього ані довіри, ані інших позитивних почуттів. Кріс швидко пішов по уламках, так, ніби по свіжому снігу, а стрімка хода направляло його у невідомому напрямку. “Ну якого сраного біса я такий нервовий недоумок, не можу зі своїми модернізованими руками справитись, яким вже купа років. Дідько”, – подумки лаявся чоловік. Засліплений злістю, він забув про один із постів роботів-поліціянтів.
     – Негайно зупинитись для загальної перевірки, – промовив робот, який виблискував своєю темно-зеленою формою. Його трикутний рот застиг в очікуванні реакції.
     – Добре-добре, – помітно нервуючи, відповів Кріс. 
     Червоний ліхтарик просканував тіло чоловіка з голови до пʼят, особливої уваги приділяючи області паху. 
     – Номер 14627, Кріс Лок, на разі порушень не виявлено. Ви вільні.
     – Завдяки вартовим порядку цей світ ще досі живий, – випалив стандартну фразу, помітно повеселілий чоловік.
     Кріс проходив повз крамницю людських запчастин та лавку з електронними цигарками. Він не памʼятав, коли востаннє курив, але після цих пригод чоловік би з радістю запалив. Подивившись на свій баланс, Кріс сумно покрокував далі. Склад, що видніється за рогом, привернув його увагу, а зовнішній вигляд будинку видавався геть поганим. Мимоволі Кріс згадав слова Джека, який казав, що знайшов екран у такому місці.
     Чоловік проліз крізь зламані ворота та опинився посеред великого темного приміщення. Судячи з зовнішнього вигляду, на цьому складі колись зберігалися модернізації, проте наразі тут валялися лише зламані мікросхеми. Ледь помітні промені протискувалися крізь забиті дошками вікна, через що склад тьмяно освітлювався. Павутиння щільно заповнювало будівлю та постійно чіплялося за волосся чоловіка, та під вагою Кріса старі дошки голосно рипіли. Він подумки лаявся: “Дідька лисого мене сюди принесло”. 
    Роздивившись приміщення, він не помітив нічого підозрілого, але низка питань не давала спокою Крісу. Він досі не знав, ким насправді працює Джек та навіщо він передав цей екран йому.