Самотній худорлявий чоловік стояв біля вікна, на тлі тьмяного фіолетового світла мікросхем. Він дивився крізь потріскане скло, повільно допиваючи холодну синтетичну каву. Його погляд блукав нижньою частиною міста, у якій Кріс нещодавно почав знімати помешкання. Неонові ліхтарі деінде підсвічували брудні та неохайні квартали, заповнені купою електронного сміття.
За зіпсованими голограмами на стінах проглядались дві яскраво підсвічені вежі. Після закінчення пʼятої світової війни ці дві корпорації врятували людство. Одна з них забезпечує суспільство синтетичною їжею, та сумлінно вірить у Вищі сили й відродження здорових громадян. Інша зосереджена на відновленні втрачених частин тіла за допомогою механіки, аби людей з вродженими вадами, предків яких заділо опромінення, мали змогу нормально жити.
Кріс дивився на зламану голограму жінки, що рекламувала електронні статеві органи. Світловий напис на ній говорив: “Не чекай розподілення. Відтвори здорові яйцеклітині”. Він незадоволено відвернувся та сів на вицвілий диван. “Тупішої реклами ніде у місті не бачив”, – крутилось у голові чоловіка. Старий компʼютер, на клавішах якого стерлись позначки, лежав поруч з ним, і Кріс неохоче взяв пристрій до рук. Світло від екрану підкреслило бліде обличчя та розтріпане несвіже волосся. Величезні мішки під очима видавали його надмірну втому. Механічні пальці забігали по клавіатурі, а модернізоване око вибірково вивчало нові повідомлення у робочому чаті. Попрацювавши кілька годин, Кріс заснув з єдиною думкою: “Як мене дістав цей паскудний світ”.
У забруднені вікна заходило світло, поступово підкрадаючись до сплячого чоловіка. Пожовклі стіни квартири, подекуди навіть без покриття, виглядали ще більш огидними при денному світлі. Величезні отвори у перегородках залишились з часів війни, а пацюки зробили їх ще більшими. Не сильно переймаючись, Кріс прикрив пробоїни рушниками.
Несподіваний галас, що почувся з квартири сусіда, перервав його відпочинок, та спросоння він зірвався лайкою:
– Якого біса?! Коли ж він вже свою пельку стулить…
Крізь отвір у стіні почувся свист, а слідом зазирнуло привітне обличчя молодого темноволосого чоловіка.
– Як ся маєш, сусіде? – промовив Джек, усміхнувшись металевими зубами.
– Бувало і краще, – не повертаючись, видавив з себе Кріс.
– Я тут проходив повз старий склад. Ну…це той, що недалеко звідси. Там валялась вельми цікава річ, – він дивився у спину Кріса, який не звертаючи уваги, так і сидів на дивані. – Ти ж збираєш всякий механічний мотлох. Не хочеш подивитись?
– Пізніше, – кинув, крізь зуби, він.
– Легше-легше, приятелю, я не хотів тебе розбудити. Залишу біля твоїх дверей, – промовив темноволосий, підправляючи плащ. З під нього проглядалась новенька кібернізована нога, геть вся вкрита численними порнографічними наліпками.
За півгодини Кріс остаточно прокинувся і врешті-решт підійшов до дверей. Величезна коробка з “фірмовою витівкою” Джека стояла на порозі та він, перевіривши відсутність спостереження, забрав її додому. Ще у повітрі чоловік здер наліпку порнозірки-кіборга й незадоволено жбурнув у переповнений смітник. “Якого дідька цей бісовий жартівник постійно їх пхає всюди, ніби це дотепно”, - проскочило в його думках. Обгортки від протеїнової жижі полетіли на підлогу і, на звільнене місце стала коробка, у середині якої він знайшов старий екран, яких не бачили ще з часів війни.
– Що це за доісторичне лайно? – до пуття не роздивившись її, він відкинув знахідку до купки іншого електронного сміття.
Несподівані постріли, що долинули з вулиць гетто, відірвали його від справ. Кріс наблизив кібероко до погоні та бачив чоловіка і жінку, які відчайдушно намагалися втекти від роботів-поліціянтів. Погоні ніколи не закінчувалися добре - нікому ще не вдавалося втекти від цих роботів. Не встигнувши насолодитись переслідуванням, Кріс почув постріли, від яких відразу затряслося вікно. “І кому здався той клятий секс, що готові померти за нього”, – подумав він. Два тіла впали на асфальт і слідом їх забрали у найближчій крематорій.