Епілог

Минув тиждень від тих подій. Я бачусь тільки з Яковом. Правда, вони теж приходили… Ілля з Олею і Ваня. Навіть Зоряна. Я їм не вічинила. Яші не відчиняла теж, але його замками не спиниш. Спустилась якось, а він двері лагодить. Вибив, певно… Я не чула. Спала. Може, Яша і нагору піднімався? Швидше за все, піднімався. Побачив, що я сплю, і пішов лагодити двері. 
Яша відтоді майже завжди поруч. Годує мене з ложки, миє під душем, кладе спати. Пере мій одяг, прибирає в домі, стоїть на порозі за чатового. Аби ще замовк..! Але ж ні! Яша говорить і говорить! Розповідає, що новонароджені дівчатка, хоч і народились недоношеними, здоровенькі і їхньому життю нічого не загрожує. У Божени була велика кровотеча, довелось робити операцію. Більше вона ніколи не народить… Арсена відпустили. Яша таки змусив мене забрати заяву. Точніше, все влаштував адвокат. Я тільки подзвонила йому під пильним поглядом Якова. З міліції мене навіть не потурбували… 
А ще Яша знайшов покупців на будинок. Завтра мають приїхати на оглядини. Зранку віддер дошки, котрими я забила кімнату для гостей, і прибрав сліди мого біснування. Яків не ставить питань, не засуджує. Він тільки планує. Розповідає, як ми продамо будинок і виїдемо зі Стедмиці. Запевняє, що більше ніколи сюди не повернемось. В нас розпочнеться нове життя. З чистого аркуша…
Знаєш, у чому твоя найбільша біда, Нато? Ти надто зациклилась на собі! Навіть і на мить не хочеш зрозуміти, як важко тим, хто залишився усвідомлювати твою смерть. Як було Арсенові пережити втрату тебе? Навіть не знаю, як він витримав подібне? І Божена… І мама твоя! Ми її знайдемо, якщо захочеш. Люди – не голки в сіні! 
Я думаю, що люди – таки голки! Колють і колють… Але Якову нічого не відповідаю. Хай живе в омані, якщо йому так легше. 

Я отямлююсь в незвичній тиші. Озираюсь. Згадую, що Яша має в місті справи і поїхав на кілька годин. Нарешті залишив мене у спокої! Визираю у вікно – вечоріє. Часу мало…
Добре, що я побила всі дзеркала. Не хочу натикатись на власне відображення! Йду до гаража. В мене є запаси бензину. На добротний феєрверк, який я запланувала, вистачить. Гараж не обливаю. Він і так займеться від будинку. Зате хатину здобрюю щедро. Коли бензин закінчується, згадую, що всередині може бути Топа. Обходжу кожну кімнату, але пса ніде нема. Певно, з Яковом… Останні дні Топа тільки за ним і ходить. Зрадлива собацюра! 
Востаннє заходжу до кухні. Витягаю з верхньої полиці пістолет. Добре, що Яків на нього не натрапив. Сподіваюсь, зброя не зрадить…
Якби я не горіла один раз, то, може, й зважилась би лишитись всередині будинку. Але я вже знаю, що вогонь – надто ненадійний спосіб померти. Я он вижила, хоч і мала більше вісімдесяти відсотків опіків шкіри. Цього разу мені потрібен надійніший спосіб. І це – не самогубство! Просто маленька ефтаназія.
Виходжу. Не почуваю жодного жалю, дивлячись на палаючий сірник у власних руках. Порив вітру - і сірник гасне. Не біда! У мене ще є. Друга спроба виявляється вдалішою. Будинок таки спалахує. Кілька секунд і вогняні язики обвивають ненависну халабуду.
Ну, ось і все…

На кладовищі тихо. Заграва від палаючого будинку освітлює хрести, але не порушує тутешнього спокою. Я сідаю на лавочку, кладучи пістолет на коліна. Саме тут усе і скінчиться.
Кажуть, люди згадують перед смертю все своє життя. Я теж намагаюсь щось пригадати. Діда Архипа… маму… малого Арсена. Їхні образи тьмяні і невиразні. Ба, більше – я не можу пригадати навіть себе! Ніби я ніколи не дивилась у дзеркало! Пам'ятаю тільки, що маю карі очі… Ото і все.
Звісно… я ж ніхто! І життя насправді давно мене покинуло. Постріл у скроню – логічне завершення сьогоднішньої ночі.
Беру пістолет в руки, зводжу курок і знову кладу його на коліна. Я повинна зважитись. Я виявилась занадто слабкою, щоб жити, то повинна бути сильною в смерті… А в смерті взагалі може бути сила? І як воно – вмерти насправді? По-правді сказати, до сьогодні я називала смертю своє виживання… 
Якщо ти мертвий, то болю, певно, не відчуваєш… Може, спочатку… Трохи.  В момент, коли життя покидає, а смерть приходить. Але якщо смерть вже настала, то ніяких страждань бути не може. Ти ж бо вже мертвий!  Смерть  - найкращі ліки від болю. Вона прийшла - і його не стало. 
А далі що? По мені навіть пам’яті не лишиться!   
Я щиро сподіваюсь, що душі не можуть поглянути з небес на землю. Бо на що звідти дивитись? Як життя складається без них? Хіба можна змиритись з тим, що календарі не припиняють гортатись тоді, коли ти перестаєш дихати?  Ні, душі нічого не повинні бачити і чути після смерті! Вони мусять іти білим коридором і без різниці  куди: до раю чи в пекло. Головне – не назад!  І йти треба швидко. Не обертатись! Бо якщо озирнутись, ненароком можна зійти з дороги, згубити світло, втратити шлях... Ось це – насправді боляче! Нестерпно боляче! Я вже знаю…
Ні, ні! Роздуми ні до чого! Копирсання в собі – просто спосіб відтермінувати невідворотне. Час іде. Будинок вже догоряє. Курок зведено… 
І попрощатись ні з ким! Якби було з ким прощатись, було б заради кого жити.
Хапаюсь за пістолет. Приставляю до скроні. Рука тремтять. Дихати важко. Холодне дуло обпікає. Закриваю очі.
Сиджу довго. Аж рука затерпає. Потім повільно кладу пістолет на коліна.
Глибоко вдихаю. Повітря видається запашним, неймовірно чистим, з запахом живлющої хвої. Мої легені хапають те повітря і ледве не захлинаються. Востаннє ж бо!
Знову беру пістолет. Уже двома руками. Щоб надійніше. Дуло дивиться мені просто у лоб. Я вже не в змозі закрити очі. Хоч надворі майже ніч, я добре бачу темний силует зброї. 
Не треба хвилюватись. Все скінчено. Наступної миті не буде!
Але миті крапають, як монотонний набридливий дощ… Кап-кап-кап…
Я дивлюсь просто в очі своїй смерті. І протистою їй, вириваючи ось ці краплі.   
Повільно опускаю пістолет. Кидаю під ноги.
Не вистрелю! Нізащо! Не можу! Я не хочу лукавити! Допоки з неба на мене крапає дощ з хвилин і секунд, я мушу дихати! 
Раптом я розумію - щоб жити причини не потрібні. Їх вимагає тільки смерть…