Ніхто

Розкажіть, що сталось? Може вам води подати?
Я не хочу відповідати. Не хочу води… Хочу зникнути! Провалитись крізь землю. Хіба вони мало наді мною знущались? Хіба я ще не все розповіла?
Але слідчий навіть не приховує своєї цікавості. Мені здається, він упивається подробицями мого зґвалтування. Якби йому дозволили, він би й лікарям допомагав забирати біологічний матеріал.
Слідчий нетерпляче стукає ручкою по столу. Я мовчу. Мені холодно. Й самотньо. І страшно…
Добре… Давайте зробимо так – я буду ставити запитання, а ви – відповідати. Годиться?
Так. – киваю я і обіймаю себе руками.
Ви давно знайомі з Арсеном Сташенком?
Ні. Тільки вчора ввечері познайомились на шашликах.
Ви його запросили?
Ні.
Тоді чому він приїхав?
Він зі Стедмиці. Почув про гулянку… я не знаю! Приїхав і все! Я не проганяла…
Він багато пив?
Мабуть… Я не слідкувала.
В вашій крові немає слідів алкоголю. Ви не вживаєте?
Алкоголь не сумісний з ліками, які я приймаю…
Перепрошую? – зводить брови слідчий.
Два роки тому я потрапила в автомобільну аварію. Перенесла кілька складних операцій… пересадка шкіри, пластика обличчя… У мене була тяжка травма головного мозку. Відтоді я мушу постійно вживати ліки.
Ага… ясно. – слідчий навіть щось записує у своєму блокноті. – Розкажіть, що було далі? Як ви опинились в його авто? Наскільки мені відомо, ви приїхали до річки в автомобілі Івана Смальчука…
Так і було. Але почалася гроза… ми стали збиратись. Я поспішала. Арсен теж… у нього… вагітна дружина, – до мого горла приступає клубок. 
Отож ви вирішили не гаяти часу і поїхали раніше?
Так.
Розкажіть, як Сташенко напав на вас.
Це розпочалось іще в машині. Як тільки ми під’їхали до мого будинку, Арсен почав робити недвозначні натяки…
Які саме?
Ну, він поклав руку на моє коліно.
Як ви відреагували?
Негативно, звісно! Я присоромила його, нагадала, що вдома на нього чекає вагітна дружина. А потім вийшла з автомобіля.
Сташенко пішов за вами?
Так. Він оскаженів від того, що я відмовила йому. Кинувся за мною… Я навіть кроку не встигла зробити, як він схопив мене… 
Мій голос зникає. Слідчий подає води. Я відпиваю і продовжую: 
Арсен намагався мене втримати… вдарив!
Господи, що я говорю? В якому кривому дзеркалі подібне видивився мій мозок? Але колесо крутиться і крутиться…
Я намагалася заховатись в будинку. Але Арсен вибив вікно і відчинив двері. Далі… далі… я…
В мозку проносяться картинки нашої з Арсеном близькості і розумію, що з мого рота більше не зірветься жодного звуку. Я дійшла до межі абсурдності свого життя. Більше не витримати!
Двері кабінету раптом прочиняються. Слідчий невдоволено встає, але чоловік в довгому чорному плащі і важких черевиках невдоволено зблискує зеленими очима і випереджає його:
Пані Садовська більше не скаже жодного слова. Зараз вона не в тому стані, щоб давати свідчення. Вона врешті щойно пережила насилля! Я забираю її додому.
Хто ти в біса такий? – сердито шипить слідчий, не зважаючи на постать адвоката, котра виринає в кабінеті і намагається відразу розпочати «представляти» мої інтереси.
Зеленоокий витягує з кишені джинсів новеньку візитку і подає її слідчому:
Максим Садовський, чоловік Маргарити власною персоною. – а потім обертається до мене. – Ходімо звідси, Марго!
Я починаю плакати. Тихо, бо не маю сили ридати. Макс розуміє усе без слів. Мовчки нахиляється і підхоплює мене на руки. Не прощаючись зі слідчим, він виходить геть.
До нас прикипають погляди міліціонерів, але Максові до цього немає абсолютно ніякого діла. 

Ми їдемо додому. В салоні гримить невідома мені, важка рокова композиція. Від гучного звуку нам обом закладає вуха. Але Садовський на те не зважає і спокійно кермує, постукуючи пальцями по керму. Я ж плаваю в тумані від ліків, якими мене нашпигував Макс, щоби вгамувати мою істерику. Максим останнім часом не терпить емоцій. Вважає, що всі люди повинні поводитись, як бездушні роботи (що, по суті, правда!) і не навантажувати інших своїми проблемами. Це стосується і мене, бо я є найбільшою морокою Максима Садовського. 
Він справді скривдив тебе?
Я довго мовчу, бо спочатку не можу втямити - де я: ще в кабінеті слідчого чи справді в авто Макса? Потім я згадую, що, власне, питав Макс. Кляті ліки… Я від них стаю геть загальмованою!
Так…
Він ґвалтував тебе?
Ні…
Ясно! – киває Макс.
Я насправді ніколи б не змогла збрехати Садовському. По-перше, він бачив мене наскрізь. По-друге, йому байдуже до моральності моїх дій, а тому остерігатись його зневаги не варто. А коли немає причин брехати, то і брехати нецікаво…
Що буде з Арсеном?
Те, що й з будь-яким іншим ґвалтівником, якого спіймали і посадили.
А його посадять?
Навіть не сумнівайся! Доказів насилля над тобою достатньо. Ну, ще й адвокат попрацює… В разі чого - завжди можна підкупити суддю. Так що він сяде.
Он як…
Я не почуваю нічого. Тільки байдужість… Трохи дивно. Мало б бути хоч щось – якщо не радість від помсти, то хоча б якесь розчарування…
У тебе ще є час, щоб вирішити остаточно, чи варто його відправляти за грати. Передумаєш – ми все спишемо на твою психічну нестійкість і ліки, які ти приймаєш.
Я не передумаю, – мляво заперечую я.
Жінки – непостійні істоти. Їхня помста залежить від настрою. – знизує плечима Максим. – Крім того, ти ж його любиш… А, значить, точно пробачиш!
Я починаю сміятись. Голосно. Істерично.
Що я йому пробачу? Те, що від страждань через мою смерть він одружився на моїй найкращій подрузі? Чи те, що коли я відкрилась йому, він відкинув мене, як непотрібну річ? Я не пробачу! Ніколи не пробачу! Не пробачу!!!
Замовкни! Інакше я зроблю тобі ін’єкцію.
Моє збудження влягається так само раптово, як і зринуло. Далі ми їдемо мовчки. Пісня завершується і заходить на нове коло. Макс завжди слухає одну й ту ж композицію сотню разів підряд.