Кохана дружина

Мого чоловіка звуть Арсеном. Я кохала його завжди. Навіть тоді, коли ми були незнайомі. І в цьому не було нічого дивного.
Моє почуття народилось зі мною. Хоч, цілком можливо, що я заковтнула його з першою порцією повітря чи спіймала очима разом з першим сонячним променем, однак то було ще в період моєї несвідомості, тож ототожнювати себе без кохання до Арсена я просто не можу.
Наші мами разом виводили нас на прогулянки в однакових возиках, годували однакового смаку кашею, читали нам одні і ті ж казки і забавляли нас в одній пісочниці. Інколи мені видається, що я пам’ятаю, як Арсен, вхопившись за іржавий триколісний велосипед, який хтось лишив у пісочниці, встав на ноги і зробив свій перший крок до мене. Я можу розсміятись, згадуючи, як зачудовано дивилась на Арсена, котрий зробив ще крок і гепнув у пісок. А потім я й собі встала, але пухкенькі дитячі ноги не витримали і я впала поруч з Арсеном. Ми обоє наробили лементу на цілий куток. 
Звісно, цього я теж пам’ятати не могла. Це – були спогади моєї мами і мами Арсена. В той день ми зробили свої перші кроки. Разом. І вже знали, що так буде завжди!
Тримаючись за руки, ми йшли до дитячого садочку. Потім до першого класу. За одну парту. Ми завжди знали, що одружимось. І це було настільки природно – знати подібне, що жодного разу в нас не виникло сумнівів.
Інколи я замислююсь над тим, як би то було добре, щоб всі люди на Землі кохали так, як ми з Арсеном! Щиро, без підозр, без непорозумінь, без сварок і дурних образ, без жодних сподівань і з такою впевненістю! Ми почали любити дітьми і продовжували любити одне одного дитячою любов'ю. Як-бо любить дитина? Без поганого в думках, без заздрощів… інакше ж бути не може! Дітям належить світ! Дітям і закоханим!
Потім ми розлучились і все змінилось. Ні, я говорю не про почуття. Справжнє кохання, як тятива лука – чим більше його натягувати розлукою, тим пружнішим воно стає. І врешті, коли розлука щезає, кохання вистрілює неспинною стрілою. Будь-який постріл – то якась вражена ціль. Щастя, якщо це ціль, якої ви і прагнули досягти!     
Арсене, ми винесли своє почуття з дитячих днів, невже воно могло щезнути? Воно ж сильне! Єднало нас, коли роз’єднували кілометри. То невже смерть щось для нього важить? Наше кохання переступить усе! І Боженину підлість, і твою слабкість. Воно воскресне, як воскресла я! Народиться знову, бо ж я – жива! Арсене, ти вже вдихаєш його разом з повітрям? Ти вже відчуваєш, що я повернулась?
Я все розумію. Доля подарувала мені тебе дарма, дала насолодитись тобою і тільки зараз виставила свою ціну. Тепер я розумію, що треба боротись. І я боротимусь, Арсене! Бо, якщо в світі і варто через когось жити, так це через тебе! Я просто мусила воскреснути і повернути тебе.
Арсене, я так тебе люблю! 
Смерть – просто жалюгідна… 

Я прокидаюсь від тихого бурмотіння. Очей не розплющую. І так знаю, що баба Устя підвела погляд до небес і читає одну з численних молитов, яких вона завчила від матері більше ніж півстоліття тому. Якби баба Устя могла, то намацала б очима синю гладь неба, але її очі осліпли вже давно і вона може торкатись неба лише молитвою.
Я намагаюсь зрозуміти зміст слів, але мені не втямити тої дивної суміші приглушених звуків, які баба Устя затягує так, ніби наспівує тиху пісню. Врешті її старі зморщені руки творять на собі хрест, а вуста вимовляють завершальне: «Амінь!»
Амінь! – слухняно повторюю я.
Мій шепіт злився б з вітром, але вуха баби Усті надто чутливі.
То ти, Натко?
Я, бабцю! – підводжусь з власної могили.
Сили небесні! Матьонка свята… – хитає головою старенька. – А казали – ти вмерла!
Я дивлюсь на свої зранені руки та на плиту зі своїм ім’ям і впевнено відповідаю:
Збрехали!
Іч, які підлі! – мовить баба Устя.
Підлі! – погоджуюсь я, згадуючи своє.
А чого ж ти тутечки сидиш, дитьо, як не вмерла? 
Та я вже йду!.. Вас провести додому, бабцю?
Та що ти, дитьо?! – посміхається старенька. – Хіба ж я шляху не відаю?? Та й хто воно зараз знає, Натко, де тая дома? Такі мої роки, що мені їднаково, що в хаті, що тут… 

Арсен повертається додому! – повідомляє Ваня з такою гордістю, ніби він оце щойно розрізав сіру стрічку моєї самотності. 
Ага! Вже стелити червоний хідник? – серджусь я, перегортаючи сторінку журналу.
Та  я ж тобі правду кажу! – обурюється друг.
Диви: бреше – і не червоніє! 
Та щоб я скис!
Арсен мені нічого не писав… це - раз! Олі з Іллюшею – теж! Це – два…
Тобі сюрприз хоче зробити! Чуєш? І Олі з Іллюшею наказав тобі не розповідати! Він уже в дорозі! Завтра під вечір буде! Правду кажу! – божиться Ваня.
Я ошелешено піднімаю голову. Нарешті Вані вдалось зародити в моєму серці нотку надії.
Жартуєш… - безпомічно шепочу.
Та щоб я скис! – іще раз киває Ваня.
А чого ж… ти чого мені розповідаєш? Який же це сюрприз?
Арсен мене вб’є, але, думаю, я мусив розповісти! Це ж не якась таємна гулянка на день народження. То ж твій Арсен! 
Мій Арсен… - смакую я, посміхаючись до отупіння щасливою, і раптом втямлюю, що розлука  - міф, який так легко стерти!

«… Натко, де тая дома?» 
Фраза лунає у моїх вухах і я не в силі її приглушити. А й справді – де дім? Колись, в іншому житті я думала, що дім – щось матеріальне. Будинок, власна кімната, батьківський поріг… Тепер же я розумію наскільки помилялась. Дім – душа, любов, серце… Я втратила свій дім. Він зруйнувався, а я хотіла його відновити. Я збирала обломки своєї душі, як дорогоцінний хмиз взимку. Я скріплювала ці обломки своєю любов’ю і будувала будинок для людей, серця яких, як я думала, належали мені! Я не просто облаштовувала притулок для друзів та родини, я будувала для них дім у своїй душі… Божено, як ти могла ним знехтувати? Мамо, як ти могла втекти?
Мозок розривали думки, допоки переді мною не постали забиті дошками двері. А потім на якусь мить думки щезли, а душею заволоділи нестерпні муки. Вони хотіли повернути ніч і ще раз випустити демонів, але катування зробили мене сильнішою. Повертаючись, воскреснувши, я думала, що найстрашніше розповісти близьким, що я - жива. Виявилось, найстрашніше  - повернути їхні серця назад. Після смерті я – інша. Вони не відчувають потреби в моїй любові.
Ти – втрачена, Божено! Я відпускаю тебе, як нічного демона, який хотів зруйнувати мій  новий дім. І більше я не допущу подібних помилок. Може, хоч смерть навчить мене розумітись у людях!
Ти – втрачена, Божено! От тільки я не дозволю собі втратити ще й Арсена!