Дорога донечка

Мою маму в Стедмиці кликали Архиповою Рабинкою. Якби спитали як то воно звучить насправді, мабуть, тільки одиниці (і то добре подумавши!) згадали б хитромудре  «Октябрина Олександрівна».  
Я ж народилась, коли мамі заледве виповнилось сімнадцять. Вона тоді і не думала оселятися в Стедмиці. Думаю, вона взагалі мало знала про це село. Просто взяла квиток в один бік навмання. Туди, куди вистачило грошей. 
Народжувати в сімнадцять та ще й без чоловіка – сором на всю родину. А родина – всяк поважав і слова поганого не кинув! І єдина донечка (не надивитись!) така красуня! Та ще й розумниця. Назвали відповідно – Октябриною. За совєтів – досить поважно. Плекали  Тябринку, ростили-жалували, а вона чим віддячила? Ледве домоглися, щоб з села до інституту протиснути, а вона одразу з пузом заявилась! Хіба дивно, що дідо з бабою і відправили мою мамцю туди, де пузо нажила? 
Я колись їздила до них. Мені тоді чотирнадцять стукнуло. Переписала адресу з пошарпаного вицвілого конверту і поїхала. Знала, що лист від бабусі, хоч самого листа мама спалила, як тільки отримала. Один конверт лишився… Мама його берегла за іконою, поруч з свяченою вербою і громничною свічкою. Той порожній конверт - ніби все, що лишилось від її дитинства і батьків. Моя б воля, то я кинула б той конверт слідом за листом, але моєї волі в нашому з мамою домі не було. 
В свої чотирнадцять я так і не змогла підібрати слів, щоб пояснити дідові і бабі: хто я така… До того ж на порозі їхнього дому мене охопила щира лють – було образливо за маму і її гірку долю. То ж увійти я так і не відважилась. Одна річ перебороти страх, інша – переступити через ненависть! Правда, тоді я і не здогадувалась, що справді можу ненавидіти когось, кого в житті жодного разу не бачила.  
Я вже ніколи не дізнаюсь, чи дідусь і бабуся простили мамі моє народження.  
Мамо, а ти? Ти в силі простити мені мою смерть?   

- Важливий лист? – голос вертає мене з безодні спогадів. 
Викидаю барвистий конверт під ноги, не переймаючись, що він ще більше бруднить і без того захаращену вулицю. 
- Просто реклама. До того ж на ім’я попереднього власника, – мить мовчу. - Ваш голос видається знайомим… Ми стрічались раніше? 
Нарешті зважуюсь подивитись на володаря голосу.  Високий. Вищий за мене на добрий десяток сантиметрів. Волосся чорне, до плечей, трішки в’ється. Очі карі, великі, з неймовірно довгими, як на чоловіка, віями. Відкрита посмішка. Широкі плечі…Колись я б померла від захвату, зустрівшись з подібним чоловіком на вулиці! Проте зараз я думаю, що він - надто молодий і життєрадісний. Я ж собі видаюсь старою і трухлявою. 
- Кілька днів тому ми бачились на кладовищі. 
- Справді?  
От чому я пам’ятаю тільки голос! 
- Яків, - називається чоловік. - Живу он в тому будинку! 
Повертається і вказує на ледь підфарбовану стареньку хатину, в якій колись мешкав дідо Архип. 
- Не знала, що там хтось живе… - ковтаю клубок, що раптово підкотив до горла. 
- О, будинок кілька місяців тому купив тато. Йому завжди хотілося пожити в селі. Тепер його радощам немає меж. Носиться зі своїм городиком і годує кролів, які й так уже не влазять у клітки. 
Яків весело сміється. Я тільки киваю головою. 
- А ви? – тамує посмішку сусід. - Вам чому в місті не сидиться? 
- Думаєте, я з міста?  
- Не знаю. Хіба помилився? 
- Та ні… 
Я нервово озираюсь на коробки з речами. Мені потрібно викласти їх з авто, а я розводжу непотрібні теревені з цим Яшею. Звісно ж коробки – не причина моєї дратівливості. На хуторі хоч і ніколи не було людно, але я не можу ризикувати, стоячи на вулиці. Мене може зустріти не тільки Яків, а я до цього не готова.   
- Дозвольте допомогти? По-сусідськи. 
- Ну, якщо тільки по-сусідськи! – подаю Яші коробку. 
Чоловік без зайвих слів бере її. Встигаю помітити, як погляд темних очей ковзає по обручці і губи розчаровано стискуються. Невже тепер не буде тягати мої речі? Але Яша все ж транспортує коробки до будинку. Його посмішка майже не потьмяніла. 
- Сюди, будь ласка, – допомагаю знайти кухню. 
- Ви так і не сказали… 
- Чого?  
- Як вас звуть?  
Не знайшовши вільного місця, Яків кладе коробку на підлогу обабіч холодильника і спирається на стіл. 
- Маргарита… - невдоволено мружусь я. 
- О! Нічогеньке ім'я, – присвистує Яша. – І хто вас так назвав? Мамця чи тато? 
- Уявлення не маю. 
- Невже ніколи не цікавились?  
- Ні!  
- Але ж це цікавить усіх! – наполягає хлопець. 
- Я – не «всі»! 
Яків замовкає. Хвилю прискіпливо позирає на мене, а тоді киває: 
- Це я помітив! 
Мені раптом нестерпно захотілось розбити люстерко. Настільки нестерпно, що затремтіли руки. У мене є кілька дзеркал. Вони лежать в щойно принесеній коробці, та до них не дотягнутись. 
- Там, в авто ще дві коробки і сумка, - натякаю, бажаючи спровадити Якова до того, як тремтіння охопить все тіло і я почну скидатись на ходячого епілептика. 
- Зараз принесу! – радо киває чоловік і виходить з кухні. 
Мої очі блукають по коробці з заповітними дзеркалами, але я змушую себе стояти на місці. Натомість витягаю з кишені штанів флакончик з пігулками і ковтаю одразу дві.  
Потрібно кілька секунд, щоб спокій заволодів моїм тілом.  

- Ось і все! – Яків складає коробки одна на одну. – У вас мало пожитків.  
- Жартуєте? Ціла кімната завалена! 
- То ж тільки одна кімната. Де ваші шафи, столики, ліжка? Де валізи зі шматтям і корзини з косметикою? 
- Про це ще рано говорити. Для початку потрібно хоча б шпалери поклеїти. Кави?  
- Якщо можна! - радо посміхається Яків і звільняє собі місце на одному зі стільчиків. 
- Звісно, можна. 
Витягаю з коробок чайник і залишаю воду закипати. Чесно кажучи, я сподівалась, що сусід відмовиться від напою, але не запропонувати не могла. Врешті, він мені допоміг з речами. 
- А чоловік коли до вас приєднається?  
- Я - не заміжня. 
Яків ще раз ковзає поглядом по обручці з криваво-червоним рубіном і спантеличено зводить брови. Та, оскільки пояснювати я нічого не збираюсь, він переводить розмову на інше: 
- Як ви знайшли цей будинок?  
- Я не шукала будинок! - зізнаюсь я, заливаючи розчинну каву окропом. – Купила б будь-який. 
- О! То ви хотіли жити саме тут? В Стедмиці? 
- Так, – киваю я. – Ваш тато теж вибирав місце, а не будинок? 
- Звісно на противагу вашим хоромам, наша похилена хатинка – ніщо! Але ми ще тримаємось! Попідмальовували боки, підлатали дах… Головне – батько задоволений!  
- А ви переїхали слідом за татом? 
- Що? Ні! – Яків пробує каву на смак, але вона виявляється іще гарячою, і сусід відставляє чашку подалі. – Я живу в місті. Батька тільки навідую. 
- А кладовищем чого бродите? – мій голос звучить так агресивно, ніби я спіймала Яшу за чимось сороміцьким і непристойним. 
Але сусіда моє питання зовсім не бентежить: 
- Я – фотограф. На тамтешньому кладовищі є старі обеліски… 
Я не втримуюсь від зневажливого хмикання. Яшині очі зіщулюються: 
- А вас туди як занесло? 
- Ви ж самі казали – обеліски… - відповідаю байдуже. 
Ми обоє знаємо, що я збрехала. 
- Ви бували тут раніше? – переводить розмову на інше Яків. 
- Так… ні… 
- Ви не пам’ятаєте? – дивується сусід.  
Мабуть, йому направду хочеться мене зрозуміти.  
- Чому ж? Пам’ятаю.  
- Ага…  
Він виглядає збентеженим. Ще трохи і стане мене сахатись.  
- Я планую сьогодні з'їздити до річки. Не хочете скупатись з дороги? 
- Ні. Мені треба розібрати коробки. Крім того, у мене є душ. 
- Душ не можна порівнювати з річкою, - зауважує Яків,  швидко допиваючи каву. – Може, вам допомогти ще чимось? 
- Вдячна, та впораюсь сама. 
- Ну, тоді добре… - чоловік піднімається і рушає геть. - Якщо передумаєте… я поїду до річки десь через годину. 
- Матиму на увазі. 
- Дякую за каву, Маргарито! 
- Завжди рада, - киваю я, але обличчя мимовільно скривлюється при звучанні мого імені.  
Певно, тепер Яків думає, що я – якась пришиблена, але тим не варто перейматись. Яке мені діло до того, про що він міркує? Сусіда не проводжаю. Спокійно допиваю каву. 
Чому мама продала будинок діда Архипа? Колись я навіть думала, що буду жити в ньому, коли вийду заміж. Тепер в будинку живуть чужі люди… Що ще змінилось? 

З коробками я закінчую тільки надвечір. Вимивши руки і обличчя, накидаю куртку і виходжу помилуватись сутінками. На землю впала роса. Досить прохолодно. Машини Якова немає, отже сусід ще не повертався з річки. Поруч проноситься кажан. Їх й досі багацько живе в старому електричному стовпі, що незмінно стоїть біля Архипової хати.  
Невже я справді тут? Не віриться... 
Вертаюсь до кухні і виймаю з мийки оберемок квітів. Я думала, що вони пов’януть, але квіти, хоч і витримали дорогу в кількадесят кілометрів, виглядають цілком пристойно. Набираю у велику пластикову пляшку води і з усім цим добром іду на кладовище. Близько десятої, але я все одно боюсь зустріти когось зі Стедмиці.  
Постоявши під соснами, я ділю квіти на букети і розставляю їх на могили. Сідаю на лавочку. Тут тихо і добре. Чому я не можу залишитися тут назавжди? 
Мимовільно кидаю погляд на свою могилу. Я не пам’ятаю цього фото. І коли так посміхалась, не пам’ятаю теж.  
Після смерті я майже не посміхалась.  
Покидаю кладовище тільки тоді, коли перестаю розрізняти хрести від молодих сосен. Іду пустирем. Мій новий будинок виринає перед очима темною хмарою. Я кидаю погляд навпроти – Яшине авто вже на місті. В його будиночку світяться усі вікна. Та я минаю ці вогні і поглядом намагаюсь намацати інші. Марно. За яблунями нічого не видно. Треба підійти ближче. Але я не можу! Іще не можу…  Може завтра… 
Я обертаюсь і приречено заходжу до свого нового прихистку. 
                                                                              
Мама з'явилась в Стедмиці, перебуваючи на восьмому місяці вагітності. Без жодних пожитків. Довго безцільно бродила селом, особливо ні до чого не приглядаючись. Врешті натрапила на подертий, вицвіло-зелений магазин і зважилась увійти. Продавчиня тітка Мар’я прикипіла до мами оцінюючим поглядом. Її ніс безпомильно вчув запах скандалу і нових пліток. 
- До когось приїхала, дитьо? Бо щосечки я тебе не знаю… 
Мама  чи то не почула слів тітки Маші чи то їй не хотілось відповідати, тож спитала натомість: 
- А до кого тут на квартиру можна попроситись, бабусю?   
- Що? – аж образилася  Марія, якій в ту пору і сорока не було. – Яка я тобі «бабуся»? На квартиру їй! Яка тут квартира? Село! Хати одні… І як то тебе чоловік їдну відпустив? 
- Не заміжня я… - пробелькотіла мама, притримуючи руками живіт. 
- Не заміжня, кажеш? – вперла руки в боки Манька. – То хто ж тебе з пузом під дах пустить? Га? 
- Хай і не пустять, все одно з села не поїду! – щепила зуби мама. – Тут житиму! 
- Ну-ну… - похитала головою Манька і великодушно дозволила. – Живи! Хіба я проти… 
Мама пішла. З магазину, а не з села. Вийшла й далі поснувала між будинками. 
Інші селяни не були такі колючі, як продавчиня Манька, але під власний дах не пускали й на ніч. Прагнули тільки поколупатись в пропащій душі, та взнати, як то вона на дно скотилась? Мама не відповідала, сильніше стискала зуби і йшла до іншої хати. 
Ввечері, голодна і змерзла, вона вже лаштувалась ночувати на автобусній зупинці. Аж тут з магазину - дід Архип. Чув вже про приїжджу – Манька кожному покупцю переповідала. Та дідові ті плітки до одного місця. Присів на ребристу лавку, обережно прилаштував сітку з буханкою запашного хліба і двома банками консервованої кільки. Потім вийняв з кишені давній номер «Червоного прапору», відірвав клаптик, зі штанів дістав товстий кисет, насипав на газетку дрібно вкришеного тютюну і, щедро плюнувши, зліпив товсту сигарету. 
- Куриш? – спитав, затягуючись задушливим димом. 
- Нє… - перелякано пробурмотіла мама. 
- П’єш? 
- Та ви що?! 
- Ну, значить, не пропаща!  
Мама прикрила живота  руками, очікуючи питання чи не гуляща, але дід Архип знову затягнувся, подивився на маму і кивнув вбік: 
- Ну то ходімо? 
- Куди?  
- Хату маю. Друга моя жона колись жила. Як зійшлися ми з нею, то до мене перебралась, а хата пустує… Ти не волнуйся! В нас дітей нема, я – їдний хазяїн. Матимеш голову – житимеш! 
- Дякую… - прошепотіла мама і крізь сльози усміхнулась дідові. – Мене Тябриною кличуть… 
- Рабина то й Рабина… - кивнув дід. – А я Архєпко… 

Мій новий дім – порожня двохповерхова халабуда, яка пахне свіжим деревом. Але я давно придумала, як оживити цю печеру, де поки що гуляють тільки відлуння моїх подихів. Я знаю, як виглядатиме кожна кімната до найменшої дрібниці. В будинку буде все для моєї сім’ї. А потім, коли я облаштую дім, він наповниться гамором - його вікна будуть світитися вечорами; двері ніколи не закриватимуться і нечутно хитатимуться на вітрі; гратиме музика; не замовкатиме телевізор; ночами хтось грабуватиме холодильник; на столі порожнітимуть тарілки; книжки в бібліотеці весь час переставлятимуться і періодично взагалі зникатимуть; полицями шаф мандруватимуть листівки, намальовані невмілими руками; на стінах розквітатимуть невідомі пейзажі; під ногами плутатимуться іграшки;  павуки не встигатимуть заплітати коридор, а годинники застигатимуть, ловлячи найщасливіші миті нашого життя. 
Але поки все це - мрії. Хоч би як спогади не падали ланцюгами на мої ноги, я мушу рухатись, мчати вперед… Я й так згаяла достатньо часу! 
Їду до міста. Я хотіла поїхати за шпалерами на вихідних але мені необхідно робити щось уже зараз. Перетворитися на вітер. Гасати дорогою. Це безпечно. Я не заподію нікому шкоди. 
Нікому, крім себе…  
Покупки займають цілий день.  

Як вечоріє, розбираю накуплені речі, щоб не ночували в машині. Яша приходить на поміч. 
- Ви за мною шпигуєте? – питаю, коли сусід перехоплює рулони шпалер з моїх рук. 
- А коли й так? – говорить Яків, обертаючись до мене широкою спиною.  
Тепер я не можу роздивитись його лице. Байдуже! Якби я хотіла, то відчувала б його й так… але мені воно не треба! 
- Навіщо? 
- А може ви мені подобаєтесь? 
Яків складає шпалери в кухні біля столу, і, примружившись, нарешті дивиться на мене. У нього неймовірні очі. Чисті. Живі.  
Але моє мертве серце не зворушується. 
- Мене не цікавить роман з сусідом. 
- О! Розумію, - посміхається Яша. – Але це просто тому, що ви не достатньо добре знаєте мене. 
- І що ж мені варто знати? 
- Ну, я гарний! 
- Це я знаю. 
- Овв… 
- Цим і закінчується перелік ваших чеснот? – щиро дивуюсь я. 
Це вже флірт? 
- Іще я - надзвичайно скромний, - швидко продовжує Яша. -  І перетягну всі ваші покупки з машини до будинку! Значить, - добрий і співчутливий! 
Він зазирає в моє лице, але воно не посміхається у відповідь. Я просто забула, як це… посміхатись. 
- Складіть їх в другій кімнаті справа, - не зрадівши, не видихнувши з полегшенням, без належної вдячності відповідаю я. 
Яша, ніби й не розчарувавшись, киває: 
- А ви приготуйте кави! 

Я народилась першого квітня. Ось такий жарт в маминому житті. Хоч, скоріше, гірка насмішка! Народжувала мама вдома під пильним оком фельдшерки Мартосі. Дід Архип затравлював димом кухню уже чи не з десятої самокрутки, аж тут мамин крик змінився моїм писком. Тоді дідо полегшено зітхнув, вийняв з-за пазухи флягу і відпив з неї запашного домашнього самогону. Роззирнувся в пошуках крихти хліба, аж тут Мартося прочинила двері. 
- Хлопець?- спитав дідо. 
- Дівка! – витерла піт фельдшерка. – Здорова нівроку!  
- Ну, то й добре! А Рабина як? 
- Та добре всьо… Що то ви, діду, там цідите?  
- Ади, тамечки візьми кварту, то і тобі вцідю! – кивнув дід Архипко. 
Він і фельдшерка Мартося були єдиними, хто того дня святкував моє народження. 

Скільки себе пам’ятаю, мама завжди шила. Швейна машинка зосталась від другої «жони» діда Архипа. Старою, як світ, була та машинка. Не змазувалась і не чистилась кілька літ. Однак мама відразу прикипіла до того спорудиська, заввиграшки катала ногами різьблену педалю, підкручувала на столі колесо однією рукою, іншою підправляючи тканину, а голки все цокотіли і цокотіли… Спочатку пошила постіль з грубого краму, який знайшла в кухрі покинутої хати. На щастя, дідові Архипові той крам не потрібен був, то він і не заперечував.  
Потім мама пошила завіски на піч, підправила дідові кілька сорочок і нарешті зважилась пошити плаття. Гарне воно вийшло – з рукавами пишними, комірцем округлим і широким подолом за коліна. І колір вигідний – чорний в червону крапинку – не бруднитиметься швидко, та й плями в очі не кидатимуться. На тому крам скінчився… 
Мама трохи покрутилась перед старим комодом у тому платті, а тоді загорнула його в газетку і пішла до Маньчиного магазину. 
- Хліба ще нема! – буркнула продавчиня непривітно, як тільки мама з кульком на порозі з'явилась. 
- Я не за тим! Плаття он пошила… візьмете? Мо’ хто купить? 
- Треба нам твоє барахло! – відмахнулась Манька. – Ми тут фабричним торгуємо! Таким, що чесні люди шиють! Ясно тобі? 
- Ясно. – кивнула мама, опустила кульок, який до того простягала Маньці, і пішла геть. 
На вулиці неподалік порогу височіла гора торішнього листя, яке назгрібав Маньчин чоловік, щоб потім спалити. Мама, не довго думаючи, на нього кульок і кинула. Могла б, звісно, собі плаття  лишити… Тканина гарна, добротна. Але чогось Маньчині слова про фабричне так у душі засіли, що відразу почувала як до себе, так і до праці своєї. 
- Ох, і краса ж яка! – підхопила плаття жінка з малям на руках, імені якої мама не знала. – Нащо викидаєш? Нове ж! Файне яке… Як не треба, то продай! Мені продай! Нащо палити? 
- Бери! – кивнула мама. 
- А скільки хочеш? – мацала комірець жіночка, одночасно притискаючи маля до себе. 
- Не знаю… 
- А купила за скільки?  
- Я не купила… пошила! 
- Сама? Руки в тебе золоті. Золоті! – розцвіла жінка. – Ти ж Рабинка Архипова? 
- Ага, – спантеличено кивнула мама. 
- А я - Ганька Сташенкова… Чула, доця в тебе… А в мене – он який синок! Арсенко… Сеньчик! На кілька місяців за твою Натку старший. Постій-но тутечки, я зараз в магазин і назад – за плаття треба домовитись! 
- Добре, - кивнула мама. 
З легкої руки Ганьки Сташенкової, вже через тиждень в мами було кілька замовлень і впевненість, що завтрашнього дня не доведеться жити на харчі діда Архипа. 

Скільки я не ходила потім магазинами, скільки суконь не купляла, але на такі, щоб пахли старою швейною машинкою і свіжою тканиною, - не натрапляла. Фабричні… Теперішні мої сукні пошиті на замовлення в професійної кравчині. Шиючи їх, майстриня відверто нудьгувала, бо фантазію застосовувати не потрібно було: усі мої плаття – довгі, з довгими рукавами і високою шиєю. Навмисне такі, щоб приховати усі мої шрами і не відкрити жодну з моїх таємниць! 
Сьогодні я вибираю одну з суконь. Не найкращу і не найгіршу. Волосся спочатку збираю в пучок. Потім заплітаю косу. Врешті мені здається, що з тою косою я геть на монахиню скидаюсь, тож розпускаю волосся і знову збираю його в пучок. 
Насправді мені байдуже до волосся і до плаття, я просто тягну час. І я майже визнаю це. Сьогодні маю піти до матері. Розповісти, що купила нам дім. Справжній дім, про який ми стільки мріяли. Ми можемо розпочати все спочатку! Я – після власної смерті, мама – після мого воскресіння.  
Якби ж то воно все було так легко, як мріється! 

Я застала її в яблуневому саду. Вона сиділа на старій гойдалці, тримаючи в руках граблі. Порожнім поглядом дивилась кудись поперед себе…  
Бідна моя мамо! Скільки ти пережила! Як ти це витримала? Я от майже зламалась… Без тебе, без твоїх рук і рідного погляду! Знаєш, як смерть пошматувала моє тіло? Я ж тепер ношу таку одіж повсякчас! Мушу! Треба ховати зранену душу і знівечену плоть…  
Тепер я розумію, мамо, чому ти ніколи не плакала. Жодного разу не зронили сльозинки, хоч як тебе ображали. Колись я думала, що ти черства. І тільки зараз я оцінила - наскільки ти сильна… А, знаєш, я ж теж не плакала. Жодного разу, як померла. Мені дуже хотілось бути схожою на тебе! 
Мамочко моя рідна! Як мені гукнути тебе? Як ступити ще крок? Як пояснити тобі, що я повернулась? Що насправді ніколи не хотіла покидати? Як не зранити твоє серце ще сильніше? 
Дарма… все дарма! Я ніколи не зважусь! Я витратила усі свої сили, щоби подолати дорогу  від свого нового дому до цих старих яблунь. Більше немає… 
Мама раптом встає з гойдалки і, спираючись на граблі, йде до будинку. Мене вражає на скільки старою вона стала. Схудла, обличчя покрилось зморшками, спина згорблена, ноги не піднімаються, волосся вицвіле… 
Невже то ти, мамо? Хто ж з нас помер? Хто з нас згас? Мабуть, ти… В тебе й надії не було в той час, коли мене огортала віра… 
Я йду додому, важко піднімаючи ноги. Мені теж не завадив би хоч якийсь ціпок… 
Прости мені, мамо, я настільки слабка, що не зможу підійти сьогодні. Знай, ще один день твого горя і моєї смерті боляче крає мені серце…   

- Мамо, а що таке «байстрючка»? – питаю я одного вечора, не відриваючись від зошита, в якому намагалась рівно в рядочок вимальовувати палички. 
- Що?? – мама впустила кошик з дрібною картоплею, котру якраз насипала до чугунка, щоб зварити поросятам. 
- Байс-с-стрючка! – насупилась я, думаючи, чи правильно згадала незнайоме слово. 
- То тебе Арсен так назвав? – скипіла мама, впираючи кулаки в боки. 
Я миттєво злякалась. Мама стала злою-презлою, а я завжди боялась, коли вона була такою. 
- Кажи, шкоднице мала! Арсен? Чи та Олька Горбуськова, з якою ти на пісок ходиш?  
Мама нависала наді мною, а щоки – червоні-червоні. 
- Дідо! – закричала я, схоплюючись на ноги. 
В одну мить мені вдалось пірнути під стіл, прошмигнути між материними ногами і вискочити на двір. 
- Діду Хипе! Діду Хипе! – верещала я, влітаючи в хату старого, яка темніла якраз навпроти нашої. 
На щастя, дід був вдома, тож я відразу застрибнула йому на руки і розплакалась, прохаючи, щоби він забрав мене жити до себе. 

Злякалась я так не без причини. Надто вже яскравим був спогад, як недавно уже поплатилась через  незнайоме слово. Якось ми з Арсеном насипали на піску з десяток могилок. Насправді ми похоронили тільки дохлого жука, якого Сеньчик ненавмисно роздавив черевиком, але одинока жучкова могилка виглядала настільки самотньо, що ми вирішили насипати поруч ще кілька порожніх. Тепер на піску було повноцінне кладовище. Я навіть зняла з голови бантик і заквітчала ним могилу жучка. Аж тут нізвідки з’явився Іллюша П’ятачок. Він завжди без причини лупцював Арсена і одного разу навіть мене боляче штурхонув. От і зараз ми з Сеньчиком зрозуміли, що чогось доброго від П’ятачка годі чекати. Арсен закрив мене собою і погрозив Іллюші брудним кулачком. У П’ятачка чи то настрій був не для бійок, чи то він вирішив, що нам можна дошкулити і інакшим способом, тож, не гаючи часу, Іллюша просто стрибнув на маленькі рівненькі могилки. Потоптав їх ногами, підхопив мій бантик, роздер його на клапті і полопотів геть, викрикуючи щосили: 
- Тілі-тілі-тєста! Жєніх і нівєста! Тілі-тілі-тєста… 
Арсен смачно (бачив, як батько робить!) сплюнув на землю: 
- От падлюка!  
Що воно таке ота «падлюка» - я не знала. А слово втонуло в моїй пам'яті, щоб виринути в непідходящий момент. 
Мама до магазину не ходила. Ніколи. Дід Архип скуплявся, а потім вже я, як підросла. Ото, бувало, йду, розмахуючи сіткою, з затисненими в долоньці грошима, і повторюю всю дорогу: «Олівчик, гумка, альбом, перець, сірники, крохмаль…» Допоки постану перед очі баби Машки, то пам’ятаю тільки гумку і крохмаль. Доводиться ходити кілька разів – надто вже я неуважна. Крім того, шляхом вічно щось трапляється – то Харчикові гуси на дорозі пасуться і минути їх – ніяк; то здоровий блудливий псисько, якого ми з Арсеном Звірюкою звали, назустріч дріботить; то Іллюша П’ятачок навмисне під магазином піджидає… А мамка як сердиться, коли я вкотре завертаю з-пів дороги! 
- Я тобі що казала, ледащо? Чи ти дороги до магазину не знаєш?В кого ти така вродилась, шкодниця мала? Нє, щоб мамці підсобити, вона все з Сеньчиком за ручки тягається! Чи я для того тебе родила? Для того, щоб ти собі на умі була? Чого мовчиш? Йди з очей, бо зараз таки руку прикладу! 
Рука в мами важка, то й нема чого баритись – аби геть щезнути! Але в ту мить на мене зринула така образа, що годі й з місця зрушити. Мамка, руки в боки, аж піниться, а я собі сопу-сопу важко, а тоді як видам: 
- Падлюка – ти!  
Мамка аж сіла. 
Ох, і бита була тоді. Мама сили не жаліла і місця не вибирала. А на додачу ще й кропивою кілька разів по голій дупі огріла. І рота з милом вимила б, та тільки дідо Архип не дав. 

От і зараз  певна була, що мамця мене знову поб’є, а за що – не знатиму. Притулилась до діда, аж не дихнути йому. Мати до будинку вбігла, тремтить вся. Я від діда відірвалась, та й за шафу – плиг!   
А Архип і собі на ноги, шлях мамці перегородив: 
- Чого знов до дитяти присікалась? – стукнув по столу. – Ішь, моду взяла! Злобу на дитяті зганяти! Хіба воно в чому винне? 
- Байстрючкою її обзивають… - викрикнула мама й сповзла безсило дідові в ноги. 

Дивною любов'ю любила мене мама. То пригортала, голубила, щастям своїм називала... То проклинала на чім світ стоїть та била скільки сил було. Тільки та любов-ненависть між нами лишалася. На людях мама зовсім іншою була. Любила повизбирувати по селу плітки і обсмоктувати їх на пару  з Ганькою Сташенковою, найближчою подругою. Шила модні вдяганки за журналами, що їй приходили поштою, продавала недорого, то й клієнтів мала багацько, бо ж на порожніх полицях магазину – тільки пилюку витирай. Молода ще, гарна, здров’ям пашіє, а до себе нікого не підпускає. Кілька разів навідувались вдівці і навіть парубки, пропонували разом жити, запевняли, що мене не ображатимуть, але мама тільки сміялась у відповідь. А коли йшли геть, виймала з шафи стакан, плескала в нього самогонки, якої десь нагнав дід Архип, цідила з того стакану цілий вечір, хитала сумно головою і шепотіла стомлено: 
- Що вони тямлять в коханні?Неучі! А ще в серце лізуть… 
І ніхто не знав, що в тому серці діється. Навіть дід Архипко не відав, хоч прикипів до мамки, як до рідної. Мене внучкою називав, хоч родичанства в нашій крові і на сьомий кисіль не було. 
Боляче вдарило по них оте моє вголос сказане «байстрючка». Допоки в спини тим словом кололи, мамі не так нестерпно було. А коли я його на вустах до хати занесла… Дід Архипко ледь заспокоїв. Потім мене з-за шафи виволік, допитував  довго – хто мені таке сказав. Врешті, я й повідала, що так мене завше тітка Манька з магазину зве… 
- Ох, дитино моя, дитино! – схлипнула мати.   
- Тітка обзивається? – здогадалась я. 
- Тітка правду каже! – раптом стиснула зуби мама. 
- І що кажеш? – заревів дідо. 
- Цитьте, Архипе! – твердо відрубала мама. – Ти – байстрючка! Татка в тебе нема, того й байстрючка! 
- В Лесі Прохаськи батька нема, - вголос згадала я. – Мамо, чого Леся – сирота, а я – байстрючка? Чого то так, мамо? 

Я згадую маму, діда Архипа і клею шпалери у великій просторій кімнаті. Вони кремового кольору, з великими червоними трояндами, що розсипаються по стіні товстими букетами. Яскраві. І, водночас, ніжні. Мамі таке сподобається. Біля стіни прилаштую ліжко, а біля вікна – гарненьку, сучасну, швейну машинку… 
Насправді мама припинила шити вже давно. Як тільки я закінчила коледж і влаштувалась на роботу. Я була на власному хлібі, тож мама могла спокійно розім’яти спину і відкинути геть нитки й голки, якими годувала нас всі ці роки. От тільки стару швейну машинку, годівницю вірну, що знайшла в хаті Архипової жінки, вона так і не викинула. Тримала в чистоті. Іноді перевіряла чи справна до роботи. Але більше не шила. 
Я ж купила швейну машинку мамі ще раніше, ніж придбала цей будинок. Зараз вона лежить в гаражі і чекає часу, щоб втиснутись на своє місце в цій кімнаті. Насправді мені байдуже чи мама працюватиме за нею. Просто хочеться, щоб їй було комфортно. 
Яша приходить кілька разів, але я йому не відчиняю. І совість мене не мучить – хто мені той сусід-фотограф? 
А ввечері, натомившись, я знову обираю собі плаття і рушаю до рідного обійстя, старої поваленої хатки, в якій народилась і виросла. Кожен крок – як іще одна піднята гранітна плита. Подихи глибокі, а повітря все одно мало… Чи ти приймеш мене, мамо? Я ж насправді не винна! Ну, хіба трішки… зараз. Бо не відважуюсь заговорити до тебе! 
На хаті - замок. Точніше, здорова гіляка заткнута за двері, що означає – господині нема вдома. Я сідаю на стару гойдалку і броджу поглядом між яблунь. Достоту, як мама вчора. 
Мама з’являється зненацька, бо ж я настільки поринула в задуму, що навіть не чую її важких кроків. Можливо вона спостерігала за мною кілька хвилин… 
- Це – гойдалка моєї доньки, – говорить раптом. 
Від її глибокого, з ниткою незнайомої хрипоти голосу я здригаюсь. Він, як грім, що пролунав посеред ясного дня.  
- Не сидіть тут, - хитає головою мама і йде геть, не обертаючись. 
Моя душа починає волати нелюдським криком, захлинається тим воєм і топиться в благальному шепоті… Але з губ не в силі злетіти жоден звук. 

Ми з Арсеном трусили ліщину. Тихо перешіптувались, моргали одне одному крізь листя. Причина нашої дивної поведінки полягала в тому, що ліщина мирно росла собі на подвір'ї  баби Усті, Арсенової сусідки, а ми не спромоглися запитати бабцю, чи можна поласувати горішками. Ба, більше – Арсен був певен, що ніхто нам ніякого дозволу не дасть. У баби Усті і без наших голодних ротів було кому ті горішки трощити: навпроти магазину жив бабин син Олександр  з дружиною, а в них годувалось двійко малих дітей.  
Спочатку ми обривали ліщину, стоячи на землі. Потім Арсен нахиляв вітки, а я обривала їх. Врешті, ми зібрали усі горіхи, до яких змогли дотягтись. Але здобич видалась нам замалою, тож ми зважились видертись на віти.   
Ми з Арсеном вже майже набили кишені, коли знизу почувся непевний шурхіт. Першим завмер Арсен, а за ним вже і я глипнула вниз. На землі, обабіч пенька, на якому ми складали свою здобич, стояв чорнявий хлопчик років трьох. Він тримав за ручку пухкеньку дівчинку в рожевому комбінезончику, котра великими оченятами дивилася на нас і смачно обсмоктувала великого пальця. 
- Що робити? – тихо спитала я. 
Арсен зіскочив з ліщини. Озирнувся навкруги, але нікого з дорослих не помітив. Трохи поміркувавши, він вивернув кишені і простягнув малому цілу пригоршню горіхів: 
- На! 
Малий куплятись на хабар не поспішав. Тоді вже і я зістрибнула на землю: 
- Бери! Там, на пеньочку, камінчик. Ним можна розколоти, - кивнула я. 
Хлопчик з сумнівом подивився на пеньок, на якому ми з Арсеном трощили горішки, і похитав головою: 
- Я се мавенький… 
Арсен без зайвої мови висипав плоди на пеньок, вправним рухом розколов кілька і простяг малому. Хлопчик незграбно розділив горішки надвоє: 
- То-ошки – Вані, тошки – Ані… так? – запитав Арсена. 
- Так! – посміхнувся Сеньчик. 
І хлопчик радо поділився з сестрою. 
Ми з Арсеном кілька хвилин зачудовано спостерігали, як мала Анька, продовжуючи смоктати пальця, запихає до рота горішки. Вона скидалась на  хом'ячка. 
- Годі, діти, вам з тими горіхами возитись! – раптом від хати пролунав голос баби Усті. – У мене млинці вже готові. Йдіть куштувати! 
Ось так ми з Арсеном потоваришували з Ванічкою і назавжди закохались в млинці його бабусі. А ще того вечора мама побила мене настільки сильно, що я від болю навіть знепритомніла. 

Як люди можуть робити одне одному боляче, коли люблять? Хіба вони не лицеміри? Невже любов не виключає жорстокості? От тільки з мамою так і було. Те, що вона лупцювала мене, в її розумінні було найвищим проявом любові. Це -  крайній, але прийнятний засіб виховання. Особливо тоді, коли я мимовільно зачіпала болючу струну в її серці. І її мало турбувало, що робила я це ненавмисно. 
Це ж я була винна в тому, що мене називали байстрючкою! Якби я була якоюсь достойною дівчинкою (виваженою, спокійною, розумною), ніхто б мене так не кликав. Люди оцінювали б мене належно, переглядались би за спиною і казали б: «Дивіться, яка донечка в Рабини Архипової!» І мамі на серці легше було б. 
Натомість я на пару з Арсеном вічно втрапляла в якусь халепу і в селі тільки й гомону було: 
- …Та мала безстидниця влізла в огород Дусі Хламової і потовкла всю полуницю! 
- …Чули? Вчора Рабинина байстрючка в магазині вікно вибила? Просто так! 
- …Людоньки, як то зараз дітей виховують? Он Натка вчора підмовила Сеньчика, так обоє Іллюшку побили! Аж до медички малого П'ятачка водили! Яка мати, така й донька…  
І так без кінця краю. Чого ж дивуватись, що малою я була бита? 
Та, знаєте, коли насправді болять синці і колють по-справжньому образи від рідної людини? Нестерпно боляче, коли воно несправедливо. Коли ти не знаєш – за що? І ти не розумієш – чим накликала на себе біду і наступаєш на ті самі граблі знову і знову… 
Того вечора, прийшовши додому, я простодушно спитала маму,  чому в мене є тільки дідо Архип, а нема бабці, яка могла б щодня частувати мене млинцями. Мама моє невинне питання сприйняла, як докір… Боляче було нам обом! 

Яша постукав, коли я вибирала в інтернет-магазині люстру для маминої кімнати. 
- Нарешті викроїли хвилинку, щоби перепочити? – цікавиться він, киваючи на ноутбук. 
- Так, - холодно киваю я. 
- А я вам тортик приніс! 
Яша радо трусить коробкою і рушає на пошуки тарілок в моїх кухонних шафах. 
- Не люблю солодкого, - шепочу я так, щоб фотограф зміг розчути кожне слово. 
- Тоді ви – зла людина! – анітрохи не розгублюється Яків. 
- Чому це? 
- Не знаю… Уявити не можу, щоб злюки їли шоколад! 
- Мало ви розумієтесь на людях… Хоч в даному випадку не заперечуватиму вам – я таки зла.  
- Неправда, Маргарито! Ви зовсім не така! – гаряче заперечує Яша. – Ви просто… дуже сумна! 
- От я й кажу – не розумієтесь ви на людях! 

Яша пішов, випивши чашку кави та з’ївши два шматка торту. Цього разу він приніс фотокамеру. Довго показував мені світлини, які зробив у Стедмиці. Мої очі дивились і сліпли, а мозок вперто не хотів згадувати. Інакшого виходу не було. Якби я пірнула в спогади, то просто втопилася б у власних сльозах. І якби душа, захищаючись, не скам’яніла, вона б задихнулася в моїх грудях. 
Тепер я розумію, що насправді люди не бувають байдужими. Просто вони можуть так майстерно натягати маску, що змушують повірити у власну байдужість навіть самих себе. 
Я відрізую кусень торта і йду до матері. Після зустрічі з Яковом мій мозок якраз у такому стані, що я забуваю про страх і нарешті зважуюсь на цей крок. 
Мама знову сидить на гойдалці. От тільки від порожнього погляду й сліду не лишилось. Мама вишиває. Раз по раз зосереджено зазирає в схему вишивки, котру поклала на табурет. Там же лежать і різнобарвні клуби ниток. 
- Гарно… - промовляю я, здригаючись від власного голосу. 
Мати коле голкою палець.  
Я знаю, що вона чула мої кроки. Вона бачила мою тінь, котра нависала на схему. І від того – я достеменно знаю, що злякалась вона саме мого голосу. Невже впізнала? Мусила впізнати, хоч я настільки добре вдягла чужу маску, що це майже неможливо! Неможливо для когось, але ж вона – моя мама… 
На пальці виступає кров. Мама задумливо дивиться, як крапля росте, тужиться, тремтить і врешті падає вниз тоненьким потічком. А тоді підводить погляд… 
Моє серце спиняється. Мамо, якщо тобі мало голосу, то невже не вистачить моїх очей? Смерть відібрала моє обличчя, але ж очі… очі, мамо! Чому ти сидиш так спокійно? Чому ти не душиш мене в обіймах?  
- Доню… 
Я схлипую. Світ навколо починає вертітись. Дивно… яку владу може мати одне-єдине слово! 
- Тобі чогось треба, доню? Когось шукаєш? 
Світ завмирає. А тоді розбивається і летить до ніг дрібними друзками. 
Ще мить тому я думала, що воскресаю. Зараз же розумію наскільки я вмерла… 
Краще б вона вбила мене тоді, коли я на радощах повідала, якими смачними млинцями нас з Сеньчиком пригостила баба Устя! 
Не промовивши жодного слова, я йду геть. Сновидою дістаюсь химери, яку придбала за шалені гроші. У ванній на мене чекає невеличкий пакунок, який я припасла зарання. Жодні пігулки мені зараз не допоможуть. Тільки дзеркала… Трійко шматків скла, які відображають чуже, ненависне обличчя. Їх можна трощити! Бити! Нищити! Спочатку руками. Потім – топтати ногами, доки друзки стануть настільки дрібними, що я в них перестану відображатись. А тоді настане порожнеча… Бо мене не буде! Я знищу себе…  
Але потім поволі дійсність повертатиметься.  
В ній я знову спробую звикнути до свого відображення. 

Дитиною я не розуміла, що жалість – принизливіша від зневаги. Мама ж знала це дуже добре. Вона була сильною і ніхто не смів її жаліти! Хіба що дід Архип… але й на нього зиркала вовком.  
Я ж плутала жалість із ласкою. Мені видавалось, що люди, які кивають мені услід і шепочуть: «Бідна дитина… Без батька росте..!», - добрі і співчутливі. Я вірила, що вони люблять мене навіть сильніше, ніж мама. Бо  якби мама любила мене хоч трохи, хіба вона не знайшла б мені тата? 
Ні, мама не брехала мені, не казала, що тато поїхав у далекі краї, але обов’язково повернеться. Вона не вигадувала сльозливих історій, ніби тато дуже любив мене і був настільки добрим, що янголи забрали його на хмаринку. Потреби говорити щось взагалі не було, бо я зважилась запитати тільки один раз… Як тільки прозвучало слово «тато», мама звелась на ноги і дала мені такого дзвінкого ляпаса, що я не втрималась на ногах. Потім вона плакала, притискала до моєї щоки мокрого рушника і казала, що я – маленька і вічно говорю дурниці, але мама мені пробачає, бо любить… дуже сильно! Понад життя.  
Того дня я пообіцяла собі дві речі – більше ніколи не питатиму про тата! А ще, коли в мне будуть власні діти, то я їх не любитиму. Тоді не доведеться їх бити…   

Скандал в Стедмиці спалахнув, коли я ходила до п’ятого класу. Ми з Арсеном вже давно не ворогували з Іллюшею П'ятачком. Ба, більше – він вважався нашим кращим другом. Як і Оля Горбуськова, котра  ходила з Іллюшею в один клас і ділила з ним парту. 
Як і будь-який інший скандал у Стедмиці, цей також  розпочався в магазині. Ми з друзями забігли до крамниці після четвертого уроку. Допоки Арсен з Іллюшею вибирали морозиво, Олька роздивлялась атласні стрічки на вітрині, я смиренно стала в чергу. От тільки незмінна продавчиня баба Манька ніколи не залишала мою появу без уваги, тож і зараз, перегнувшись через прилавок, вона гукнула: 
- Чого тобі, байстрючко? А то ще на уроки спізнишся, як будеш стовбичити… 
І ніби фраза, як фраза… Іншого від баби Мані я й не чекала. Але Іллюша скипів вмить. Відірвався від морозива, ступив поперед мене і гнівно мовив: 
- Попросіть в неї пробачення! 
- Ото дивина… - ледь не випала з-за прилавку продавчиня. – За що це я маю перепрохувати? 
- Ви її обізвали! 
- От що, шмаркачу… Йди звідси по-доброму! 
- Нікуди я не піду! – стояв на своєму Іллюша.  
- Ви не маєте права ображати Натку! – став поряд і Арсен. 
- Не треба, хлопці… - почервоніла я. 
- Іще й як треба! – притупнула ногою Олька. А тоді ткнула пальчиком в бабу Маньку і грізно посварила. – Поводите себе, як не знати хто! 
Продавчині ніби відро помий в лице вилили! Кілька секунд заковтувала ротом повітря, а тоді як ухопить лінійку, якою атласні стрічки відміряла, та як побіжить за нами! Тут вже годі свою позицію відстоювати! Ми - ноги в руки і драла з магазину. Хоч Арсен все-таки ухопив шмат тої лінійки власними плечима. 

Ми б і забули ту історію, як забували на той час усі прикрощі. Та тільки баба Манька була не з тих, що терпітимуть вибрики якихось там шмаркачів! Наступного ж дня продавчиня вдягла найкращий свій костюм, підмалювала губи (нехай бачать, що вона іще ніяка не «баба» - так… жінка бальзаківського віку!) і рушила до школи. Там у яскравих барвах вона обмалювала всі події у магазині, «подивувалась» - до якої міри знахабніли дітиська, що (ні з того – ні з сього!) накидаються на чесних людей! І. на кінець, висловила побажання, що в школі вже розберуться чиє виховання настільки згубно діє – вчителів чи батьків? 
Не чекаючи закінчення уроків, директриса Раїса Павлівна відправила усіх нас за батьками.  
Тато Іллюші (вже звиклий до подібних заходів) відверто нудьгував в компанії жінок на цих незапланованих зборах в кабінеті директора. Ганна Сташенкова, мама Арсена, була налаштована войовничо – вона прагнула захистити сина від будь-яких наклепів. Що її нащадка притягли сюди саме за наклеп вона навіть під сумнів не ставила! Мама Олі, Ксеня Дмитрівна, куди більше хвилювалась за молодшу донечку, двомісячну Катрусю, яку лишила на сусідку, аніж переймалась чим там образила пліткарку Маньку її старша кровинка. Моя ж мама виглядала цілковито спокійною і байдужою. Це був вірний знак того, що вдома на мене чекає пекло…  
На щастя, директриса уже відправила бабу Маньку геть. Виховний процес не повинен був вийти за стіни школи. Бідна Раїса Павлівна… якби ж то вона знала, що гніт найгучнішої сварки в Стедмиці тліє просто в її руках! Але директриса цього не знала і поводилась досить коректно. Вона вже розвідала, як усе було насправді і знала в чому хитра Манька прибрехала. Але негідна поведінка дорослого аж ніяк не могла слугувати виправданням ганебної поведінки школярів! Вони не повинні відповідати на грубість грубістю! Хіба їх такому в школі вчать? І куди, власне, дивляться батьки? 
Ми (школярі) смиренно схилили голови і уважно слухали директрису. Батьки теж не переривали настанови педагога зі стажем. І все б могло скінчитись спокійно, якби після цих слів всі (і батьки, і учні) розійшлись геть, усвідомивши всю глибину власних провин. От тільки, коли тато Іллюші вже взявся за ручку дверей директорського кабінету, моя мама раптом обернулась до Раїси Павлівни і видала: 
- Моя донька звісно не має рації… Та, як тільки Манька іще раз назве її байстрючкою… 
- Октябрино Олександрівна, я ж тільки-но пояснила… 
- Чхала я на ваші пояснення! – відмахнулась від директриси мама. – Так от… ще одне лайливе слово в бік моєї доньки і, будьте певні, її батько спалить Маньчиного магазина разом з Манькою! 
Нудьга тата Іллюші зникла і він вирішив ще на трішки затриматись в кабінеті. Жінки ж просто повирячували очі. 
- Я… перепрошую… - першою дійшла тями Раїса Павлівна. – Я не… 
- Ну, не від Святого духа ж я народила! – розсердилась мама. – І в Стедмицю не просто так приїхала! Моя донька – справді байстрючка, в її батька – інша сім’я. Але це не означає, що нас нема кому захистити! І, повірте, якщо буде потрібно, він піде на крайні заходи! Займете Натку – дістанеться всім! Ясно вам? 
Не чекаючи відповіді, мама вхопила мене за руку і потягла додому. 

В те, що мій тато живе десь поруч, я звісно не повірила. Навіть не стала розпитувати маму – була певна, що вона просто не знала чим іще пригрозити, щоб нас нарешті залишили в спокої. Арсенові, Олі та Іллюші я потім все пояснила. Але дорослі – не діти! Сказані мамою слова не вдалось втримати в шкільних стінах, а що розгорнулось поза ними… 
Як тільки в Стедмиці почули, що мій тато – їхній односельчанин, який до того ж має окрему родину… Спочатку мене перестріла баба Санька, яка довго приглядалась, запам’ятовувала риси мого обличчя і першою спромоглася видати кілька версій щодо особи мого тата. Їй видавалось, що довгим веснянкуватим носом я схожа на Грушика, місцевого алкоголіка зі стажем. А очі мені могли дістатись від агронома Митра…  
А от баба Горпина (рідна сестра баби Саньки) виявилась розумнішою. Вона згадала коли я народилась, відняла дев’ять місяців і склала вагомий список чоловіків, які в ту пору з різних причин були відсутні у Стедмиці. От, наприклад, Гандрій Марушчин того часу якраз їздив на заробітки (казав, що на Сєвєр, але хто зна, як воно насправді?), Яшка Бабчук їздив на похорони тітки, яку убив за пляшку горілки, якийсь пиятика, і навіть чоловік фельдшерки Мартосі з місяць жив у сестри, бо, буцімто, будував їй літню кухню.  
Жінки в Стедмиці подуріли. Кожна підозрювала свого благовірного у зраді. Збирались купками, сиділи над календарями, пригадували давні події, вишукували схожості між мною і власними чоловіками. А потім влаштовували допити вдома. І добре, якщо в чоловіка було залізне алібі, а так… не один ходив з подряпаним обличчям! 
Потім дійшло до абсурду. Згадали навіть хто коли і чим допомагав моїй мамі. Ігорьок Друбинко дві зими дрова возив – чого б то?А Олексійко Сташенків в середу хліба з магазину приніс – з якого дива? А Семен Дятел весною на пару з Архипом города тій Рабині орали… Архип! Були в селі й такі, що вірили в те, що моїм батьком насправді був дідо Архип. Чого ж інакше йому було віддавати нам хату?  
Може мама хотіла когось налякати своєю заявою, але після неї наше життя перетворилось на пекло. В мене тикали пальцями, за спиною мами плювалися. І годі було до когось звернутися! Варто було мені якому чоловікові сказати «Добридень!», як на іншому кінці села вже гуділи, обговорюючи нову кандидатуру мого батька. Врешті з нами перестали вітатися. Навіть тікали з дороги, щоб тільки уникнути пліток.   
Не такого спокою домагалась мама.     

Зараз я почуваюсь достоту, як тоді, коли з нами не розмовляв ніхто, окрім Ганьки Сташенкової і діда Архипа. Зі мною спілкується тільки Яша. Іншим я не дозволяю наближатись. До магазину не ходжу, хоч ненависна баба Манька не торгує там вже добрий десяток років. До пошти мені не треба. До клубу – тим більше.  
Навідуюсь тільки на кладовище. На свою могилу. Дивлюсь на своє фото і думаю… Думаю про себе, про те, що жива, хоч всі думають, що мертва. Про таку собі Маргариту Садовську, яка насправді мертва, хоч всі думають, що жива. Міркую, який такий демон поплутав наші життя? І чому Бог це дозволив? Та найбільше мене турбує – як все повернути? І хто мені в цьому допоможе – янголи чи демони? Чи про мене вже давно забули як ті, так і інші? 
Мама ж забула! Не впізнала! Не признала… 
Боляче ж то як! 

Мама з'являється на моєму порозі в неділю.  
Я не займаюсь ремонтом, а тому якраз відлежуюсь на дивані в кухні, слухаючи безперестанку «Devil In Disguise» Елвіса Преслі. На дискотеці цю композицію завжди вмикали останньою і молодь знала – клуб уже закривається. Всі кидались шукати свої куртки, сумочки і… друзів. А танцювати лишались тільки я і Ваня. Він танцював божественно, я – як корова на льоду. От тільки Ваню мої танцювальні здібності мало турбували. 
- Доброго дня… - говорить мама, поправляючи на голові чорну хустку. 
Я мовчу, розгубивши всі слова і почуття. Елвіс горланить на весь будинок. 
- Перепрошую… - мама зазирає за мою спиною. Мабуть, думає, що в мене гулянка. – Ви приходили до мене. Торт принесли… Я от… печива купила… - і вона показує кульок у руках. 
Я мовчу. 
- Мабуть зайду іншим разом, - зітхає мама і розвертається. 
- Ні! – вигукую я і майже силоміць затягую її до будинку. 
Всередині вона злякано озирається. Я ж кидаюсь до кухні і вимикаю музику. Елвіс в поєднанні з чорною материною хусткою, знаком трауру по мені… неправильно до скреготу зубів! 
Мама заходить слідом. Вона оглядає кімнату. Я певна – ледве стримується, щоб вголос не полаяти за повний хаос. В кухні - і телевізор, і книги, і плита… старий холодильник, новенький диван, потріпане крісло-качалка, підвішений просто в кутку гамак і розкиданий усюди одяг. Мені хочеться пояснити мамі, що я тут живу… вірніше, тут усе, чим я живу. В цьому велетенському будинку я не спромоглася облаштувати собі кімнату, бо уявлення не маю, якою вона повинна бути. Та я не маю свого місця не тільки в цій халабуді… 
Я стільки всього хочу розповісти, пояснити, але можу видавити тільки глухе: 
- Пробачте… 
- Нічого-нічого! У вас же ремонт… 
Я відвертаюсь і тремтячими руками наливаю воду у чайник. Ледве тамую розчарування – я сподівалась, що мама прийшла, бо таки впізнала мене.   
- Я не планувала приходити, - виправдовується мама, лаштуючись на дивані. – Але ви… ви мені видались такою сумною… У ваших очах стільки болю… 
Я заливаю окропом собі розчинну каву, мамі – зелений чай (вона тільки такий п’є). Необережно… обливаю собі пальці. Відставляю чайник і якусь мить спостерігаю, як пальці набувають багряного відтінку, а на вказівному навіть вискакує велика водянка. Мама нічого не помічає. 
Я розумію, що про мій біль вона не має жодного уявлення. Насправді мама шукала людину, якій так само погано, щоби поділитись тим, з чим вона сама  не в силі впоратись. Така вона… моя мама. Вона й близьких не мала саме тому, що не було того, хто міг бути в її шкірі.  
Та чи маю я право хоч в чомусь її звинувачувати? 
- Ви теж когось втратили? – питає мама, розкладаючи печиво на тарілці. 
Я мовчу. Бо що маю казати? 
- Втрати… Вони в нашому житті – червона нитка. Яскрава! Незабутня! Отруює спомини так, що не хочеться й озиратись! Усе інше, дні, коли ти нібито був щасливий, - тьмяні і сірі... – говорить мама, не переймаючись – слухають її чи ні.  
- А були вони… ті дні, коли ви були щасливі? – питаю я і нарешті подаю мамі чай. 
- Були безперечно… Я ж людина. В житті всього намішано – і любові, і горя. 
- То чого ж горе таке яскраве? 
- Бо болить. Біль треба лікувати, а щастя – ні.  
- Таки так… - киваю я. 
Ми мовчимо деякий час. 
- А ви? Ви були щасливі? – питає мама. 
- Так… Коли коханий обіймав, друзі були поруч… коли… мама… - голос зривається і зникає. На моїх очах виступають сльози. 
- І я… Коли мама і тато поруч. Коли від тебе не відрікаються… Коли хтось є поруч. Навіть, якщо це дід, наскрізь пропахлий тютюном… Коли на руках засинає твоя дитина… Давно було! Ніби й неправда. Ніби й не мною пережите… Не пам’ятається. Біль глушить! А поруч нікого – ні батька, ні матері, ні діда. А, слідом за ними, в сиру землю закопують і твою дочку… Нащо тоді жити? – мама зривається на плач. – Навіщо мені жити? Чого земля не розверзнеться під ногами? Чого повітря не закінчиться, а серце не спиниться? За для чого все? 
- Мамочко… - шепочу я, знаючи, чому саме цій жінці треба дихати. 
- Важко… – витирає сльози мама. Вона вже жалкує, що розплакалась переді мною. Вона ж не здогадується, що я їй не чужа. 
- Ні-ні! – хапаю я її за руку. – Не покидай  мене, мамо! То ж я! Як ти можеш бути такою сліпою? Хіба твоє серце кам’яне?  
- Бідна дівчинко… що ж ти пережила? – схиляється наді мною мама. 
- Мамочко, так боляче… так боляче, мамо! – ридаю я, а вона заколисує мене, мов малу дитину. – Я не знала ні де я, ні що зі мною… Білі стіни, чужі люди, інакше лице в дзеркалі. А душа, мамо! Душа ж усе та! Як же болить… 
- Годі, годі, дитино… - голубить мене мама. 
А я тремчу і до синців обнімаю її. Я так боюсь, що вона мене відпустить і я знову зникну. 
- Я заблукала, мамо, в цьому світі. А поруч нікого не було – ні тебе, ні коханого… Я думала, що справді помру! Порятуй мене, мамо, бо я божеволію! Я не впізнаю себе в дзеркалі! Я ненавиджу своє ім’я! Мамочко… 
- Не треба! Не говори… - плаче мама, перебираючи пальцями моє волосся. – Зараз злегшає… біль стихне… 
І мені справді полегшало. Груди перестало тіснити.  
Я схлипую, давлюсь сльозами, але дихаю. Я повертаюсь до життя в маминих обіймах. Більше не стискую її руки. Просто лежу на дивані, безпомічно поклавши голову на мамині коліна. Почуваюсь голою, щойно народженою… А мама кутає мене в пелюшки з ласки і ніжності. 
Я знову маленька і вірю, що все буде добре. 

Прокидаюсь на світанку. Навкруги ще темно і надто самотньо. 
- Мамо? – гукаю я, але в будинку так порожньо, що мені не відповідає навіть відлуння. – Мамочко, де ж ти? 
Тиша. Вічна нічна тиша.  
Мами нема. Насправді її і не було! Вона нічого не зрозуміла. Її серце настільки втопилось в стражданнях, що не змогло осмислити змісту моїх слів. Мама взагалі до них не прислухалась. Вона просто відчувала мій біль і хотіла його заглушити. Одна стражденна душа просто намагалась підтримувати іншу і вдавала, що вірить в її гарячкове белькотіння…  
Я не плачу. Не б’ю дзеркал. Не ковтаю пігулок. Просто виходжу з будинку і йду на кладовище. Знаходжу могилу, де під моїм іменем покоїться справжня Маргарита Садовська. Лягаю поруч, на холодну землю, геть не відчуваючи того холоду. Сосни шумлять над головою. Гарний пристанок для тіла… 
В моїй голові порожньо. Я повернулась до стану первісної свідомості, коли люди ще не знали слів, а тому й не думали. Я слухаю і спостерігаю за всім, що діється навкруги, достеменно знаючи, що зазирати у саму себе – це дивитись в нікуди. 
Сонце виповзає на небо. Вітер колише штучні квіти на могилах і перебирає рушники на хрестах. Настільки тихо і спокійно, що чужі кроки лунають громом. Я зриваюсь на ноги і ховаюсь за обдертим обеліском, на якому не можна роздивитись навіть імені. 
Кроки завмирають поруч . Обабіч моєї могили. Я визираю крадькома. Може, хтось відчув, що мене треба забрати звідси? Невже хтось почув мої німі страждання? 
Ваня… Ох, яким же він став! Відстриг воронячого чуба. Світло-голубі очі стали глибокими з ледь помітною сіруватою каламуттю. В ньому не лишилось нічого від маленького худенького хлопчика, який в дитинстві завжди плентався за мною слідом. Високий, красивий чоловік… 
Ванька сідає на лавочку обабіч могили діда Архипа. Він не цілує портретів на пам’ятниках і не хреститься. Просто сидить і дивиться в небо. Ваня знає, що мертвих треба шукати не в землі… 
Я тремчу за обеліском, шкодуючи, що не випила пігулок. А Ваня тим часом виймає з-за пазухи коробку цукерок. Голосно шарудить плівкою, розкриваючи її. Я нахиляюсь вперед, але Ваня надто зайнятий обгортками і не помічає мене. А, може, він просто звик, що такої ранньої пори тут ніхто не буває. 
Розправившись з кількома цукерками, Ваня раптом підводиться і простує до могили Ані, яка навічно так і лишилась малою.  
- Трошки – Вані… - говорить він, а потім кладе щедру пригоршню цукерок на хрестик сестри. – Трошки – Ані…  
Далі Ваня ховає за пазуху вже порожню коробку і посміхається сумно до неба: 
- Спи солодко, моя сестричко!  

Я біжу з кладовища. Перечіпляюсь і падаю. Піднімаюсь і біжу знов. Мені байдуже до власних страждань. Мені вже все одно, що подумає мама. Я повинна достукатись до її серця! 
Це у Вані немає часу – він назавжди втратив рідних. А я? Чого чекаю я? Навіщо подовжую і свою і мамину муку? Ваня відкрив мені очі. 
Я згадую дядька Олександра. Добросердного, вічно усміхненого чоловіка, котрий обожнював дружину і власних дітей. Він мав трактор і від нього завжди пахло соляркою. Щодня я, Арсен і Ваня з Анютою всідалися на паркані, як горобці на дротах, і виглядали дядька Сашу. Бо, як тільки він повертався з роботи, то закидав нас до кабіни трактора, малу Анютку садовив собі на коліна і возив по селу. Ми з Арсеном слідкували, щоб Ванька під час їзди не розбив собі носа, і водночас встигали показувати язики Іллюші П’ятачку, махати руками перехожим, і пореготати з того, що Харчикові гуси втікають від трактора, гублячи по дорозі пір’я.  
Я згадую невмілу і незграбну, але вічно веселу тітку Марину, дружину дядька Саші. Вона потрапила до числа сільських невісток з далекого Владивостоку. Говорила російською і не знала про Стедмицю нічого. Не вміла ні готувати, ні прати, ні города порати. Зате безмежно любила чоловіка, балувала діток і ніколи не сварилася з сусідами.  
Я згадую бабу Устю… Маму дядька Саші, бабусю Ані та Вані. Згадую її смачнючі млинці. Та найбільше я згадую, як бабині очі за один день затягнуло сивим димом, а на ранок наступного вона стала геть сліпою. Тоді дядько Саша, тітка Марина і Анюта розбились, бо їхній трактор зіткнувся з вантажівкою. Лишився тільки Іван… Ваня, який й досі ділиться смаколиками з сестричкою! 

На дверях старої хати, яку нам колись віддав дід Архип, справжній замок, а не гілка від дерева. Це означає, що мами нема. Вона поїхала. Мабуть, назавжди, бо я за все своє життя жодного разу не бачила справжнього замка на дверях нашої хати. 
Нікого нема… Невже я втратила шанс повернути маму? Невже все скінчено? 
І кімната в новому будинку мамі не потрібна! Вона поховала мене, давно вже не стало діда Архипа… Мамі нема чого робити в Стедмиці! Їй нема тут місця, але ж світ великий. Може, ще вдасться знайти прихисток деінде?  
І навіщо зважати на незнайому зранену жінку, яка в істериці називала її мамою? В неї своя біда…  
Ох, мамочко! Ти так і не відчула! А я… я так і не змогла тобі розповісти. 
Я переборола смерть, але не зможу повернути втраченого часу. А так мало треба повернути! Всього кілька годин… Кілька нещасних годин тому, я іще тримала тебе за руку і жадібно ловила твої ласки. 
Мамо, як ти могла називати мене донею, казати, що біль мине, а потім забратись геть? Як ти могла так мене зрадити? Як ти могла мене не почути? Не повірити мені? 
Чи ти взагалі любила мене, мамо?