Пролог

Я досі на землі. Святій і грішній, як ніколи…  
Над моєю головою – синє небо, а не дах домовини. Я можу вдихнути  на повні груди гаряче повітря, в якому бродять п’янкі запахи літа. Вони дурманять, як молоде вино. Та моя голова туманна не від них. Мені паморочиться від думки, що я – таки жива! Хоч, щиро кажучи, віриться в це мало… 
Коли бачу похилений дороговказ, кислотою починають пекти невилиті сльози. Та я не переймаюся: надто сильна спека не дасть сльозам оросити мої щоки. Вона висушить їх. І я не плачу. Не можу плакати навіть зараз, коли цілком усвідомлюю, що повернулась до Стедмиці, хоча всі в цьому селі вже давно змирилися з думкою, що я померла. 
Я кидаю погляд у дзеркало і відвертаюсь. На мене звідти дивиться прогнилий оскалений кістяк. Я не люблю дзеркал… Вітер – це все, чого я прагну. Але його не знайти серед такої спеки. І я сама стаю вихором. Мчуся вперед, зовсім не відчуваючи швидкості. Кермо – єдине, що мені зараз підвладне, і воно не розчаровує. Вміло крутиться в руках, не даючи мені змоги злетіти з дороги. 
На цьому хуторі, за кілометр від Стедмиці, – мій дім. Я тут жила. Але це було колись. Зараз я не відчуваю любові до батьківщини. Мою душу не зворушує побачена картина.  
Спеки стає забагато. 
Я тисну на гальма перед воротами кладовища, котре гріє свої потріскані боки під сонцем відразу за хутором. Авто залишило за собою глибокі борозни серед жовтого розпашілого піску, але це – найменше, що мене хвилює. Кладовище… ось де мій справжній дім! Бо тільки мертві можуть мене зрозуміти. Я йду до них. Мені подобається тихий шелест сосен, що огортають цей останній притулок.  
Вітаюся з надгробками. Це не дивно, бо з кожного на мене дивиться рідне обличчя, за якими я сумуватиму, скільки дихатиму. Дідо Архип…  Його примружений погляд з-під густих брів. Моє лице кривить посмішка - навіть на цій останній здимці він з самокруткою в зубах! Дядько Саша, тітка Марина, їхня маленька донечка. Маленьке янголятко, котре тримає великий пальчик у роті… Яке миле фото в такому моторошному місці! 
Стара покривлена лавочка і нова могила… Не хочу на неї дивитись! Змушую себе відвернути голову, але очі не слухають. Вони хочуть бачити! І я ненавиджу себе за це. Навіть після смерті я не припинила бути слабкою. 
«Вічна пам'ять дорогій донечці, любій подрузі і коханій дружині …»   
Очі заливає туманом. Вони сліпнуть, як тоді, коли я нібито помирала. 
- Ваша родичка? Співчуваю… 
І що я маю сказати цьому голосу нізвідки? Збрехати? Чи зізнатись, що я приїхала подивитись на «власну» могилу?  Показати своє фото, викривлене гранітом? Розповісти, що це я – «дорога донечка, люба подруга і кохана дружина»?  
- Ні! Я її не знаю. 
Майже правда…Хіба можна рахувати той раз, коли Наталя Сташенко втрапила в одне таксі з Маргаритою Садовською?   
Хоч насправді тільки той один раз і варто рахувати! Саме кляте таксі винне в тому,  що я броджу по світу, ховаючись за чужим іменем, в той час, як справжня Маргарита Садовська спить вічним сном, зайнявши мою могилу. 

- Алло? 
- Доброго дня! Я можу почути пані Маргариту Садовську? 
- Слухаю!  
Я здригаюсь. Мені не подобається, що мене назвали Маргаритою. Ніяк не можу звикнути, що відтепер я – не Ната Сташенко! 
- Щиро вибачаюсь, але ми з вами домовлялись зустрітися о другій годині, а вже близько третьої… 
- Я трохи заблукала, - знову брешу, виправдовуючись. 
- Опишіть, де ви? Я поясню, як дістатись… 
- Ні-ні! Не варто хвилюватись, я вже на місці. Буду у вас через п’ять хвилин. 
Якби не обіцянка триматись на зв’язку, дана Максові, я б зараз же запустила телефоном у вікно. Але я не можу дозволити собі подібної легковажності. Максим не терпить жартів. По-правді, я не знаю, як він терпить мене взагалі.  
Дістаюсь до будинку швидко. Біля воріт мене вже чекає сивочолий чоловік з вагомим черевцем, котре лагодиться повіддирати ґудзики від напнутої на тіло сорочки. Низенький зріст робить його схожим на пухкого пітного колобка. 
- Доброго дня… - не пригадую, як його звуть. 
- Петро Іванович!  
- Доброго дня, Петре Івановичу! – попри його широку посмішку, я не можу вичавити з себе нічого, окрім похмурого погляду у відповідь. 
- Бачу, минули мою крихітку? – чоловік вказує на просторий двохповерховий будинок за спиною. – Тільки не кажіть, що проїхали повз і навіть не звернули уваги? 
- Звернула, звісно. - киваю я. – Просто хотіла оглянути місцевість... 
- Що її оглядати? Діра - вона і є діра! Маленький хутір, всього чотири будинки… до села іще добрий кілометр! 
- Це тому ви не хочете тут жити?  
Я примружую очі, вдаючи зацікавленість. Насправді мені байдуже, чому він продає будинок. Байдуже і до самого будинку, бо він мені чужий. Навіть до так званої  «діри» не відчуваю нічого, хоч і повинна була б. 
- О, ні-ні! – відмахується Петро Іванович і гучно сміється. – Криза,  моя люба, криза! Я не можу його добудувати. Та й гроші конче потрібні. Вас, я бачу, труднощі не торкнулись? 
- Ні!  
Я замовкаю. Не маю наміру пояснювати щось. Хто він, зрештою, такий? Просто дядько, в якого я купую недобудований будинок на хуторі. Але Петро Іванович цього не розуміє і очікує, що я говоритиму далі. Потім йому стає незручно і він розгублено чухає голову.  
- А-а… роботи тут не початий край! Не боїтесь втягуватись? 
- Ні! 
- А чоловік не з вами?  
Петро Іванович пожирає очима обручку на моєму пальці, але я тільки невдоволено зауважую: 
- Я - незаміжня. 
- О! - тепер він виглядає цілковито спантеличеним.  
- Може, подивимось будинок? 
- О, так! Звісно!  
Чоловік радіє пропозиції. Вигідний покупець, який одразу пристає на затребувану суму, на дорозі не валяється, тож Петро Іванович з натхненням водить мене з кімнати в кімнату. Чомусь йому здається, що варто розповісти, яким чином він планував облаштувати будинок. Але його невтілені плани тільки дратують мене. Я навіть не намагаюсь приховувати своє невдоволення його безупинним бурмотінням.  
- Вам не подобається? – сполохано позирає чоловік, нарешті вловивши відтінок мого настрою. 
- Будинок? Навпаки. Я його купую! 
- О! – не втримується і радо потирає руки. – А коли… 
- Сьогодні ввечері приїде мій представник з грошима.  
- Готівка? 
- Так. Ви документи підготували? 
- Звісно! Як домовлялись, а… 
- З представником усе обговорите, наразі я маю їхати. 
Мені дійсно потрібно щезнути з його очей. Я почуваюсь непевно. Занадто багато вражень. 
- Чекайте! – Петро Іванович зупиняє мене в дверях. – Ще є будівельні матеріали. Ну, там… плитка. І шпалери! Може, вам щось підійде? 
- Не думаю, – відразу заперечую я. – Хочу облаштувати усе сама. І ми ж домовлялись тільки про покупку будинку! 
- О! Ви не подумайте, я не наполягаю. 
- От і добре! 
- Може тоді… - Петро Іванович оглядає мене з ніг до голови і врешті зважується. – Обмиємо покупку? У мене є хороший коньяк. Чи пані бажають вина? 
- Вибачте, я за кермом. 
Навіть не попрощавшись, я швидко дістаюсь автомобіля. Закриваю дверцята і обхоплюю голову руками. Мені важко дихати і дивитись навкруги. Добре, що волосся застилає світ навколо і мені немає потреби відвертатись. Хочу закрити очі, але не знаходжу сил. 
Занадто важко повертатись з мертвих. Чому саме мені випало таке? Але пізно відступати! Я ж уже в Стедмиці! Навіть купила будинок на хуторі! Саме про такий я мріяла колись!  
Як давно це було. Як давно… А тепер мені потрібно звикнути до нових обставин – мої рідні не знають, що я насправді не вмерла. Вони не відають, що тепер у мене інакше обличчя. Вони і не здогадуються, наскільки ненависним мені здається нове ім’я!  
Я заспокоюсь. Не роздумуючи, їду геть. Все одно скоро повернусь.  
Зовсім скоро…