Я досі на землі. Святій і грішній, як ніколи…
Над моєю головою – синє небо, а не дах домовини. Я можу вдихнути на повні груди гаряче повітря, в якому бродять п’янкі запахи літа. Вони дурманять, як молоде вино. Та моя голова туманна не від них. Мені паморочиться від думки, що я – таки жива! Хоч, щиро кажучи, віриться в це мало…
Коли бачу похилений дороговказ, кислотою починають пекти невилиті сльози. Та я не переймаюся: надто сильна спека не дасть сльозам оросити мої щоки. Вона висушить їх. І я не плачу. Не можу плакати навіть зараз, коли цілком усвідомлюю, що повернулась до Стедмиці, хоча всі в цьому селі вже давно змирилися з думкою, що я померла.
Я кидаю погляд у дзеркало і відвертаюсь. На мене звідти дивиться прогнилий оскалений кістяк. Я не люблю дзеркал… Вітер – це все, чого я прагну. Але його не знайти серед такої спеки. І я сама стаю вихором. Мчуся вперед, зовсім не відчуваючи швидкості. Кермо – єдине, що мені зараз підвладне, і воно не розчаровує. Вміло крутиться в руках, не даючи мені змоги злетіти з дороги.
На цьому хуторі, за кілометр від Стедмиці, – мій дім. Я тут жила. Але це було колись. Зараз я не відчуваю любові до батьківщини. Мою душу не зворушує побачена картина.
Спеки стає забагато.
Я тисну на гальма перед воротами кладовища, котре гріє свої потріскані боки під сонцем відразу за хутором. Авто залишило за собою глибокі борозни серед жовтого розпашілого піску, але це – найменше, що мене хвилює. Кладовище… ось де мій справжній дім! Бо тільки мертві можуть мене зрозуміти. Я йду до них. Мені подобається тихий шелест сосен, що огортають цей останній притулок.
Вітаюся з надгробками. Це не дивно, бо з кожного на мене дивиться рідне обличчя, за якими я сумуватиму, скільки дихатиму. Дідо Архип… Його примружений погляд з-під густих брів. Моє лице кривить посмішка - навіть на цій останній здимці він з самокруткою в зубах! Дядько Саша, тітка Марина, їхня маленька донечка. Маленьке янголятко, котре тримає великий пальчик у роті… Яке миле фото в такому моторошному місці!
Стара покривлена лавочка і нова могила… Не хочу на неї дивитись! Змушую себе відвернути голову, але очі не слухають. Вони хочуть бачити! І я ненавиджу себе за це. Навіть після смерті я не припинила бути слабкою.
«Вічна пам'ять дорогій донечці, любій подрузі і коханій дружині …»
Очі заливає туманом. Вони сліпнуть, як тоді, коли я нібито помирала.
- Ваша родичка? Співчуваю…
І що я маю сказати цьому голосу нізвідки? Збрехати? Чи зізнатись, що я приїхала подивитись на «власну» могилу? Показати своє фото, викривлене гранітом? Розповісти, що це я – «дорога донечка, люба подруга і кохана дружина»?
- Ні! Я її не знаю.
Майже правда…Хіба можна рахувати той раз, коли Наталя Сташенко втрапила в одне таксі з Маргаритою Садовською?
Хоч насправді тільки той один раз і варто рахувати! Саме кляте таксі винне в тому, що я броджу по світу, ховаючись за чужим іменем, в той час, як справжня Маргарита Садовська спить вічним сном, зайнявши мою могилу.
- Алло?
- Доброго дня! Я можу почути пані Маргариту Садовську?
- Слухаю!
Я здригаюсь. Мені не подобається, що мене назвали Маргаритою. Ніяк не можу звикнути, що відтепер я – не Ната Сташенко!
- Щиро вибачаюсь, але ми з вами домовлялись зустрітися о другій годині, а вже близько третьої…
- Я трохи заблукала, - знову брешу, виправдовуючись.
- Опишіть, де ви? Я поясню, як дістатись…
- Ні-ні! Не варто хвилюватись, я вже на місці. Буду у вас через п’ять хвилин.
Якби не обіцянка триматись на зв’язку, дана Максові, я б зараз же запустила телефоном у вікно. Але я не можу дозволити собі подібної легковажності. Максим не терпить жартів. По-правді, я не знаю, як він терпить мене взагалі.
Дістаюсь до будинку швидко. Біля воріт мене вже чекає сивочолий чоловік з вагомим черевцем, котре лагодиться повіддирати ґудзики від напнутої на тіло сорочки. Низенький зріст робить його схожим на пухкого пітного колобка.
- Доброго дня… - не пригадую, як його звуть.
- Петро Іванович!
- Доброго дня, Петре Івановичу! – попри його широку посмішку, я не можу вичавити з себе нічого, окрім похмурого погляду у відповідь.
- Бачу, минули мою крихітку? – чоловік вказує на просторий двохповерховий будинок за спиною. – Тільки не кажіть, що проїхали повз і навіть не звернули уваги?
- Звернула, звісно. - киваю я. – Просто хотіла оглянути місцевість...
- Що її оглядати? Діра - вона і є діра! Маленький хутір, всього чотири будинки… до села іще добрий кілометр!
- Це тому ви не хочете тут жити?
Я примружую очі, вдаючи зацікавленість. Насправді мені байдуже, чому він продає будинок. Байдуже і до самого будинку, бо він мені чужий. Навіть до так званої «діри» не відчуваю нічого, хоч і повинна була б.
- О, ні-ні! – відмахується Петро Іванович і гучно сміється. – Криза, моя люба, криза! Я не можу його добудувати. Та й гроші конче потрібні. Вас, я бачу, труднощі не торкнулись?
- Ні!
Я замовкаю. Не маю наміру пояснювати щось. Хто він, зрештою, такий? Просто дядько, в якого я купую недобудований будинок на хуторі. Але Петро Іванович цього не розуміє і очікує, що я говоритиму далі. Потім йому стає незручно і він розгублено чухає голову.
- А-а… роботи тут не початий край! Не боїтесь втягуватись?
- Ні!
- А чоловік не з вами?
Петро Іванович пожирає очима обручку на моєму пальці, але я тільки невдоволено зауважую:
- Я - незаміжня.
- О! - тепер він виглядає цілковито спантеличеним.
- Може, подивимось будинок?
- О, так! Звісно!
Чоловік радіє пропозиції. Вигідний покупець, який одразу пристає на затребувану суму, на дорозі не валяється, тож Петро Іванович з натхненням водить мене з кімнати в кімнату. Чомусь йому здається, що варто розповісти, яким чином він планував облаштувати будинок. Але його невтілені плани тільки дратують мене. Я навіть не намагаюсь приховувати своє невдоволення його безупинним бурмотінням.
- Вам не подобається? – сполохано позирає чоловік, нарешті вловивши відтінок мого настрою.
- Будинок? Навпаки. Я його купую!
- О! – не втримується і радо потирає руки. – А коли…
- Сьогодні ввечері приїде мій представник з грошима.
- Готівка?
- Так. Ви документи підготували?
- Звісно! Як домовлялись, а…
- З представником усе обговорите, наразі я маю їхати.
Мені дійсно потрібно щезнути з його очей. Я почуваюсь непевно. Занадто багато вражень.
- Чекайте! – Петро Іванович зупиняє мене в дверях. – Ще є будівельні матеріали. Ну, там… плитка. І шпалери! Може, вам щось підійде?
- Не думаю, – відразу заперечую я. – Хочу облаштувати усе сама. І ми ж домовлялись тільки про покупку будинку!
- О! Ви не подумайте, я не наполягаю.
- От і добре!
- Може тоді… - Петро Іванович оглядає мене з ніг до голови і врешті зважується. – Обмиємо покупку? У мене є хороший коньяк. Чи пані бажають вина?
- Вибачте, я за кермом.
Навіть не попрощавшись, я швидко дістаюсь автомобіля. Закриваю дверцята і обхоплюю голову руками. Мені важко дихати і дивитись навкруги. Добре, що волосся застилає світ навколо і мені немає потреби відвертатись. Хочу закрити очі, але не знаходжу сил.
Занадто важко повертатись з мертвих. Чому саме мені випало таке? Але пізно відступати! Я ж уже в Стедмиці! Навіть купила будинок на хуторі! Саме про такий я мріяла колись!
Як давно це було. Як давно… А тепер мені потрібно звикнути до нових обставин – мої рідні не знають, що я насправді не вмерла. Вони не відають, що тепер у мене інакше обличчя. Вони і не здогадуються, наскільки ненависним мені здається нове ім’я!
Я заспокоюсь. Не роздумуючи, їду геть. Все одно скоро повернусь.
Зовсім скоро…