Незвані гості

̶  Засинай, моя любове,  ̶ фар Рох розплітав коси Фаті. Дівчина не могла протидіяти силам фара, втративши підтримку свого персня.

̶  Якби ти більше спала, мала би не таку фатальну вдачу, ̶  проказував Рох, знімаючи з дівчини синю кретову сукню. – Цього разу ти не відчуєш болю. Тільки спи, міцно спи.

̶  Володарю Рох! – крик фаркати влетів у решітчасте вікно і розрізав щасливу мить фара. – Володарю! Федей помирає!

̶  А якби ж він справді міг померти! – люто гаркнув фар. Перед ним була його вічно зникаючи кохана. Дівчина, яка раз у раз розрізала своє серце, тим самим залишаючи порізи й на його власному. Він знову й знову був змушений чекати, доки вона виросте і ввійде у силу. А вона так швидко щоразу знаходила спосіб втекти. І от тепер, коли він вкотре дочекався, коли випередив усі її наміри, коли вона була цілком у його владі, якась фарката кричить, що помирає той, хто ніяк не може померти.

Фар Рох відкрив візерунчасту решітку й зістрибнув униз. Перед ним, на сходах замку лежав непритомний федей. Юний федей, не давній, як ліси Фар-гір, Ворах, а отже – син Фаті. Син від смертного.

̶  Його привезла чужинка, ̶  сказала фарката. – Я наказала їй забиратися в пустелю.

̶  Ти все вірно зробила, Сахші. Між ними був зв’язок? – Рох робив кругові рухи руками над тілом хлопця.

̶  Так, але лише разовий, за її словами.

̶  Навіть якби не разовий, це його не вб’є, ти ж знаєш, ̶  рухи фара пришвидшились. Було схоже наче він висмикує з федея якісь невидимі рослини з міцним корінням.

̶  Але й працювати він у такому стані явно не зможе, ̶  в своє виправдання зауважила фарката. – Знаю, ти тримаєш федеїв на відстані, але вони створені за твоєю волею. І потрібні нам усім.

̶  Сахші, яка ж ти в мене мудра, ̶  фар навіть не дивився на фаркату, та знав, що його слова для неї наче погладжування. Вже давно не мала вона запрошення до його замку. Щоразу перед черговим сімнадцятиріччям Фаті він надовго забував про всіх інших жінок. – Його кінь десь поряд? Приведи його,  ̶  Рох мав спровадити фаркату. Федей втратив більше сил, ніж передбачав фар, тож доведеться вийти з людського тіла, аби тісніше злитися з магією небесного вогню, що досі пульсувала всередині Фар-гір.

Як тільки Сахші зникла за найближчими деревами, Рох проказав слова, які вже багато століть не злітали з його уст. Він відчув у своїх грудях пришвидшену пульсацію вогню, полум’я вилітало з його рота і спліталося у величезний кокон. Врешті людське тіло фара стало таким же нерухомим, як і федеєве, але вся його сутність вогняними язиками палала над ковалем. Змінюючись із золотого на синє, полум’я наповнювало тіло Нагіра, відновлюючи його втрачені сили. Шалений вогняний вир піднявся вище замку, розрісся настільки, що вже ковзав по срібних обручах, які захищали лісові дерева від пожежі.

Коли Нагір розплющив очі, все вже вляглося. Він не побачив і долі того вогняного шаленства, яке вирувало на порозі замку, щоб відновити необачного федея. Але все бачили дві фаркати. Сахші не пішла шукати коня. Вона знала, що той прибіжить за першим покликом господаря, а до її гукань залишиться байдужим. Її більше турбувало, кого фар покинув у своєму ліжку. Коли він вистрибував з вікна, запахуючи на льоту халат поверх оголеного торсу й чорних хафашів, вона одразу ж зрозуміла, від чого відірвала володаря.

Кого не сподівалася побачити Сахші у спальні Роха – то це сплячу Фаті – легенду, яку фаркати пошепки розповідали, загасивши всі вогні, навіть свічі – щоби за полум’ям фар не простежив їхніх розмов. Перша і єдина дружина фара в своєму сто сімнадцятому втіленні лежала напівоголена у його ліжку. Навколо неї не було іскор фаркати – виснажуючи себе постійними переродженнями, Фаті мала замало сил для цього. Але волосся її виблискувало крихтами діаманта.

̶  Тобі не вдалося втекти, ̶  зрозуміла Сахші. Вона легко зняла чари сну, розповіла Фаті, що сталося.

І от, коли вогняний вир повернувся в тіло фара і, частково, пірнув у землю, розколовши гранітні сходи, Фаті і Сахші стояли біля замкової брами, тримаючись за руки.

̶  Сину,  ̶  Фаті кинулася до Нагіра, щойно той розплющив очі.

Фару не залишалося нічого, як споглядати цю сімейну сцену. І щось у ній його насторожувало, хоч після повернення у тіло, він ще не повністю злився зі своїми людськими відчуттями. Він перевів погляд на Сахші – фарката стояла вище на сходах і задоволено посміхалася. Червоні іскри навколо неї наче пританцьовували в такт її настрою.

Фаті шепотіла синові вибачення, вона нахилялася до нього все нижче й нижче, наче її тонка фігурка могла вкрити його могутнє тіло від усіх небезпек світу. Але не цього прагнула мати Нагіра. Вона тягнулася до діаманта, нашептаного нею діаманта, який колись лишила немовляті. Так завбачно лишила, на випадок, якщо в неї не залишиться шляхів для відступу.

̶  Зекхе лек тай! – після невагомого шепоту, її крик притис звуковою хвилею навіть Сахші. Вона втиснулася в темне скло брами й кілька секунд боролася за те, щоб знову твердо стати на ноги.

Це були слова, що відкривали приховане закляття діаманту. Це був крик болю розрізаного серця. І це було звільнення духу фаркати, яка не могла дозволити собі більше ні хвилини неволі.

Сахші впала на сходи й притислася обличчям до колін. Нагір ще не повністю усвідомлював, що відбувалося навколо. А Рох стояв незворушно. Занадто часто він чув ці слова, занадто часто бачив цей блакитний вибух. Сто сімнадцятий раз його вогняне серце відчуло біль, якого ніколи, навіть за людського існування, не відчувало тіло.