Мандрівна підприємиця

Кайті вмилася водою зі скляного глечика, посміхнулася своєму відображенню в срібному дзеркалі і прийнялася укладати косами волосся. Вона заплела лише одну сторону, коли її відволік тупіт копит і фиркання коня біля входу в намет. Дівчина не чекала гостей, тому тихо, щоб не зчинити брязкоту, витягла хвилястий зміє-меч з-під килима.

̶  Кайті! – почувся слабкий хриплий голос.

Дівчина відхилила край намету. Біля її ніг на піску розпластався Нагір. Його кінь Хейтал стурбовано тупотів біля нього, осипаючи господаря іскрами.

 ̶  Як жарко, Кайті, ̶ шелестіли пересохлі губи хлопця. – Ніколи не було так жарко…

̶  Зараз, ̶  дівчина потягла його всередину намету. – Зараз стане прохолодніше. Можеш встати?

̶  Не можу, ̶  Нагір був за крок від непритомності. – Зовсім не відчуваю ніг.

Кайті бачила таке не раз. Її батько, насправді, всі чоловіки сегейського народу, від якого вона відкололася, втікши за Фар-гори до неопалимих, частенько ранком повзали побіля дому, не відчуваючи ніг. Після вайшу – виноградного соку, який кілька днів стояв у глеках під пекучими променями Синезору – будь-хто зі смертних міг стати таким повзаючим нікчемою, нездатним звестися на ноги.

Дівчина полила Нагіра водою, піднесла трохи до його уст. Її здивувало, що навіть коли вона нахилилася дуже низько до обличчя хлопця, не відчула запах вайшу.

̶  Ти захворів? – спитала вона, проводячи мокрою рукою по грудях Нагіра. В них відчувався хрип. Це точно не ознака сп’яніння. Тіло, яке ще вчора виглядало таким сильним і прекрасним, лежало безрушним лантухом на її килимі. Це було так невчасно. Кайті мала їхати до фаркат зі своєю мандрівною лавкою, а не розбиратися з хворим хлопцем. – Якщо твій кінь не втік, поїдеш зі мною. Фаркати мають знати, що з тобою таке. Може, нам навіть пощастить купити в них ліки. Хоч би не дуже заломили ціну, бо доведеться віддати їм твій перстень. Сам знаєш, моя торгівля в цих краях іде занадто в’яло.

Очі Нагіра закрилися, кожен подих супроводжувався все страшнішим хрипом.

̶  Та що ж це…, ̶  Кайті закрутила недоплетене волосся одним пучком, обв’язала поверх широкою стрічкою жовтого крету – найтоншої тканини з волосу вогнеконей. Накинула поверх своєї сукні довгу безрукавку, підперезалася шкіряним поясом, до якого кріпився мішечок-гаманець і пара крихітних кинджалів. Під жилет, у пояс сукні запхала зміє-меч. Крутнулася біля дзеркала – перед виходом на справу треба переконатися, що виглядаєш миловидно і безпечно.

Вона витягла Нагіра з намету.                                  

̶  Що з ним робити, Хейтале? – дівчина розуміла, що не виважить тіло, яке було на дві голови вище й невідомо наскільки важче за її власне, ні на свого коня, ні на ковалевого.

Хейтал обнюхав обличчя Нагіра, залишаючи вологий слід від напіврозкритих губ. Глянув на Кайті, фиркнув так, наче вона могла зрозуміти все його невдоволення і зневагу до перебіжчиці, яка довела його господаря до такого стану.

̶  Так що робити? – звичайно, дівчина не розуміла настрою коня. В її рухах грало нетерпіння, голос став вищим, ніж за хвилину до цього. Вона нервувала і злилася – не такими були її плани на цей день.

Хейтал прихилив ноги й опустився на пісок. Кайті довго возилася з тілом Нагіра, доки вклала його на спину коня.

̶  До фаркат, – сказала вона. – Шат дем’ят!

Кінь кивнув.

̶  Тьяр-р-а! – гукнула вона так несподівано гучно своїм пронизливо високим голосом, що Хейтал відсахнувся й ледь не став дибки, ризикуючи й без того ледве живим господарем.

Молода вогняна кобилиця примчала швидше, ніж стихли останні звуки її імені. Кайті отримала її лише вчора, але вже трохи порозумілася з нею. Вогнеконі виключно вірні своїм господарям, але цей господар може бути лише один. Якщо він загине у бою  ̶  кінь стане диким пустельником і більше нікому й ніколи не сісти на його спину.

Намет Кайті стояв біля самого підніжжя Фар-гір, тож шлях їх не був далеким. Лише кілька хвилин пустелею – і от уже кам’янисті брили, перемежовані зеленими чагарниками.

Дівчина з полегшенням спішилася. Хоч браслети й справді захищали від вогню і навіть спеки Синезору, непросто за один день переконати себе, ніби їхати верхи в оточенні вогняних язиків та іскор – це нормально й безпечно. Кайті намагалася нічим не видати свій страх перед тваринами, але їй здавалося, що вона бачить розуміння в очах Тьяри. Кобилиця тернулася мордою об руку господарки. Іскри прострибали по засмаглій до золотого відтінку шкірі, розгорілися тонкими смужками на браслетах і згасли.

̶  Ти права, ̶  Кайті погладила тварину обома долонями. – Браслети роблять свою справу.

Як складно було їх дістати. Як складно було зробити взагалі будь-що в землях неопалимих. Ніхто з них не хотів продавати навіть свої старі браслети чужинці. А без браслетів купувати вогняного коня не було сенсу. Та й взагалі все не мало сенсу, якщо не захистити себе від вогню та спеки. Єдиний спосіб, який знайшла Кайті – звабити юного коваля. Лише кілька ласкавих поглядів, душевних розмов, ніби випадкових дотиків – і ось вона вже має магічне срібло на обох руках. Лише одна година з ним в її наметі – і от в неї вже є кобилиця, що сяє рідким золотом і мчить в рази швидше за будь-якого скакуна по той бік Фар-гір. От тільки тепер цей щедрий дарувальник лежав нерухомим вантажем на спині свого коня.