Втікачка

̶  Ти не можеш повторювати це вічно! – розгніваний фар вирвав перстень із рук юної фаркати.

̶  Якщо можеш ти, зможу і я, ̶  в її голосі змішалися зухвалість і страх. Вона не відривала погляду від персня. Це був її єдиний шлях до звільнення – розрізати своє серце нашептаним діамантом. Лише позбавившись свого тіла фарката могла втекти з-під влади її вічного викрадача фара Роха.

̶  Не цього разу, Фаті  ̶  засмагла рука, напружившись до здимання вен, розчавила діамант разом зі сріблом у порошок. Він здмухнув залишки на розтріпані коси полонянки. Тепер вони сяяли блакитними іскорками в променях світанкового Синезору.  ̶ Сто сімнадцятий раз змінити тіло у сімнадцять? Не так повинні насолоджуватися безсмертям фаркати.

Фаті не відповідала. Вона блукала поглядом від іскри до іскри на своїх косах і не могла повірити, що цього разу справді не вийде.

«Можна захопити тіло фаркати, але не саму фаркату», ̶  повторювалися в її голові слова зі священної книги «Пхафат». Якби лише вона встигла сьогодні розрізати своє серце, то вже б на заході Синезору народилася знову в будь-якої із фаркат. Знову б росла, читала б священну книгу, хоча вже пам’ятала кожне слово з неї, як і кожну подію з попередніх життів. Через сімнадцять років у неї знову було б таке ж тіло, з точно такими ж бурштиновими очима і чорним волоссям, яке б вона ніколи не підстригала. І вона знову б ще в дитячі роки зашепотіла б найбільший діамант, який змогла би знайти у Фар-горах на здатність вирвати її дух із цього тіла.

Але Фаті втратила пильність. Чи швидкість. Чи рішучість. Вона покинула гори і знайшла прихисток в наметі неопалимого воїна. Встигла народити від нього сина – другого на всю Фахшію федея. І хай інші фаркати зневажали її за стосунки зі смертним, однак всі знають, що без ковалів, які здатні робити захисні браслети із зарядженого магією срібла, народ Фахшії не буде неопалимим. Не зможе їздити верхи на вогнеконях, вести свої безкінечні війни, і, зрештою, вимре від голоду і спеки у своїй пустелі.

Але потім Рох знову викрав її. Вночі, коли вона мирно спала біля колиски сина. Та в неї вже був наготові діамантовий кинджал, на випадок, якщо інакше втекти не вдасться.

Рох підняв Фаті на руки і поніс нагору сходами. Як у її найперший візит в цьому замку, коли вона вважала себе щасливою дружиною першого з могутніх фарів, чия магія, як і полум’я вогнеконей, походила від небесних каменів, що впали колись у пустелі Фахшії. Як говорить священна книга, іскри цих каменів розліталися на величезні відстані, вони випалили все і всіх, хто не зміг прийняти небесний вогонь чи втекти. Але Рох, єдиний з усіх людей, не згорів від них, і став першим безсмертним фаром, якому підкоряється нині ввесь вогонь. Він створив вогнеконей, полум’яних змій і скорпіонів, наділив срібло Фар-гір здатністю захищати смертних його племені, які встигли втекти від небесного вогню на берег океану. Перші браслети Рох зробив для них сам. Пізніше, коли Фар-гори охололи, вкрилися лісами і навіть снігом на верхівках, збудував там замок, обрав собі наречену – юну красуню з браслетами неопалимої. Він наділив її магією, щоби зробити рівною собі. Після весілля в них народилися три доньки – першорідні фаркати. Але рости їм довелося без матері – сімнадцятирічна дружина фара Роха розрізала своє серце діамантом з весільного пояса.

̶  Чому ти ніколи не могла прийняти мою любов?  ̶  Рох опустив Фаті на сріблястий килим. ̶  Ми могли би бути разом цілу вічність. Насолоджуватися нашою могутністю. Дати світу ще багатьох першорідних фаркат. Неопалимі приносили б тобі дари і запрошували би благословити їхніх дітей. Я хотів, щоб ти мала все, що маю я. Натомість ти обрала зневагу і смертних, і безсмертних. Постійні переродження не дають твоїй магії ввійти в повну силу. Мені доводиться виривати ці миті у вічності. Один день, а то й  менше, кожні сімнадцять років – і я знову втрачаю тебе. Чому?

Фарката не відповідала. Її очі дивились повз нього. Вони здавалися скляними, лише рідкі змахи вій видавали в них життя. Коли фар вже й не чекав відповіді, дівчина прошепотіла:

̶  Те, що ти називаєш любов’ю, те, як ти проявляєш її,  ̶  для мене нестерпний біль.