Федеї

̶ Удар! Удар! Удар! Відчуваєш ритм? – коваль опустив молот і чекав відповіді учня.

̶  Майстре Ворах, в мене так не виходить, ̶  Нагір був готовий розклепати майже готовий браслет в срібний млинець. Але доводилося стримуватися. Не можна виставити себе нервовим телепнем в очах учителя. А ще важливіше – не можна дозволити згаснути магії браслета.

̶  Ти коваль чи мале цуценя, яке тільки й вміє, що їсти та скимлити? – коли Ворах жартував (у його розумінні жарту), це звучало ще більш грізно, ніж якби він просто нагримав. Але майстер завжди додавав трохи гучного гортанного сміху до будь-яких своїх повчань і запитань.

Нагір не знав, відповідати чи краще промовчати. Він опустив погляд на свій незавершений браслет. При всій м’якості срібла, сьогодні цей метал йому не корився. Його магія наче чинила спротив юному ковалеві. Ні молот, ні федейська сила не допомагали її приборкати.

̶  Зараз я вийду, ̶  тон Вороха став м’якшим, майже поблажливим. – Побудь один на один зі своєю роботою. Відчуй, що саме не виходить. Згадай, навіщо нам потрібно, щоб вийшло. І чому крім тебе цей браслет ніхто не завершить.

Двері кузні безшумно зачинились за Ворохом, впустивши трохи прохолодного вранішнього повітря. Зі сходом Синезору роботу доведеться припинити. І не лише тому, що стане занадто спекотно – ковалі жару не бояться, ̶ але й через дію світила на федейські сили Нагіра. Будучи сином фаркати і смертного, він успадкував магію вогню. Та розпоряджатися нею настільки вільно, як його мати, не міг. Лише жінка-фарката мала здатність розбудити магію срібла. І лише чоловік, у якому була половина фаркатської крові, міг зробити з такого металу неопалимі прикраси.

Нагір покрутив у руках напівготовий браслет. Чому тепер, перед світанком, він почував себе таким знесиленим і не міг завершити роботу? Невже це й справді через чужинку Кайті? Не можна федеям бути зі смертними жінками. Вони ослаблюють їх і без того половинну магію. Нагір не вірив у це. Думав, так Ворох хоче захистити його від розчарувань і болю, які сам зазнав через жінок. Тільки яке ще може бути пояснення, як не останні пару днів з чарівною Кайті?

Срібло в руках коваля ставало тьмяним. Невже нічого не вийде? Нагір відчув щось подібне до страху.

̶  Майстре! – він вибіг із кузні. – Майстре Ворах, браслет темніє!

Він потер його об свої білі хафаші – широкі штани з тонкої чужинської тканини,  ̶  але це нітрохи не освітлило срібло. 

Ворах піднявся з гладкого високого каменю, на якому сидів і переплітав вузькі шкіряні смужки для нового ковальського паска. Безкрайнє піщане море за його спиною вже заливав блакитним світлом Синезір.

̶  Іди звідси, ̶  сказав він дуже тихо, як для його природно гучного голосу. – Зараз же. Повернешся, коли зрозумієш сам, де твоє місце,  ̶  він забрав почорнівше срібло з рук Нагіра.  ̶  Якщо зрозумієш.

Хлопець не вірив своїм вухам. Майстер виганяє свого єдиного учня, другого й останнього після нього федея на всю Фахшійську пустелю. 

̶  Хоч би та дівчина виявилася вартою твоїх втрачених сил,  ̶  додав майстер уже з дверей кузні.

Нагір дивився на скляні пластини, які стулилися за Ворахом і не міг сказати жодного слова. Ні запитань, ні виправдань. Скло наповнювалося синім світлом перших променів Синезору. Тепер хлопцеві зовсім нічого було робити в кузні. Він повернувся лицем до світила, окинув оком блакитний пісок, що тягнувся дрібними хвильками до самого горизонту. Заплющив очі і викрикнув на повні груди:

̶  Хей-й-й-та-а-ал!

Вогняний згусток миттю спалахнув вдалині й стрімко понісся до Нагіра.

̶  Шат хайят! – хлопець підняв долоню вгору, блиснувши діамантовим перснем.

Згусток  зупинився, струснув полум’я і прийняв вигляд червоного коня. В його гриві все ще мерехтіли іскри. Кінь фиркнув, схилив голову до господаря.

̶  Поїдемо до Кайті і Тьяри, ̶ Нагір провів рукою по його гриві, що спускалася до самого піску. Іскри танцювали на його руках, розгоралися вузькими смужками, бігли до плечей і затухали вже біля самого обличчя. Федей відчував їхню присутність, але не більше. Єдина справді вагома перевага того, щоби бути сином фаркати – неопалимість. Справжня, постійна, вроджена, а не від магічних браслетів.

Нагір спробував застрибнути на коня, але слабкість, яку він відчував у кузні, поширилися і на його ноги. Вони наче оніміли, та й в руках не було достатньо сили аби хоч підтягтися на спину Хейтала.

Кінь знову фиркав, чи то стурбований, чи то невдоволений затримкою. Його погляд здався Нагіру співчутливим. Врешті Хейтал прихилив передні ноги, і господар, притримуючись за гриву, закинув своє неслухняне тіло коневі на спину.

̶  Шат дем’ят! – прохрипів Нагір.

І вони понеслися через пустелю червоною кометою.

Сподобалась історія? Мене потішить ваша підписка та коментарі)

Якщо бачите помилки – повідомляйте мені, будь ласка!