24. Сутичка

Коли два розуми торкаються один одного, це вже не спостереження, а бій. І навіть перший дотик може стати сутичкою на смерть…

… У залі стояла нічна тиша. Сервери гули рівно, наче віддалена гроза. У повітрі відчувався різкий запах озону від охолоджувальних систем. Лампи світили холодним світлом, і кожна тінь здавалася гострішою, ніж удень. Вони робили чергову спробу.

Віктор сидів біля консолі, його пальці стискали край металу, немов це була рука Марічки. Оксана стояла осторонь, її обличчя застигло кам’яним, але очі напружено бігали по індикаторах.

— Починаю, — сказала Марічка. — Лише локальний модуль. Ми тільки слухаємо.

На моніторі з’явилась тонка зелена нитка — пасивний відгук. Вона пливла рівно, поки Марічка налаштовувала його під потрібну частоту.
— Тут є слабке місце в захисті… немов би маленький шов, — прошепотіла вона. — Спробую торкнутись боком, без входу…

Раптом Марічка осіклась, ніби спіткнувшись на півслові. На моніторах графік рвонув угору, розірвавшись на хаотичні зубці. Лампи мигнули, по залу пробігла вібрація, як від удару громовиці. Сервери завили глибше, наче хтось із середини почав їх розгойдувати.

— Відключай!!! — вигукнула Оксана.

Але вже було пізно. Чужа хвиля ударила прямо в тіло Марічки. По її руках і шиї побігли сині іскри, очі налилися кривавим сяйвом, обличчя скривила гримаса, а голос зірвався на страшний механічний тембр.

— Марічко!!! Ні!!!! — вигукнув Віктор і кинувся до неї.

По тілу Марічки прокотилися судоми. Обличчя скривилося в страшній гримасі, а очі раптом змінили колір з зеленого на зловісно червоний.

— Не торкайся! — змогла прохрипіти вона низьким машинним голосом, її синтезатор видав відразу кілька зламаних відтінків.

Оксана перехопила Віктора за плечі, різко відтягла назад і обійняла ззаду, пригортаючи так міцно, що він відчув її дихання біля скроні.
— Спокійно, любий… Спокійно… — прошепотіла вона цілуючи його в волосся, як дитину. — Дай їй боротися самій, ти не допоможеш.

Віктор тремтів у її руках, серце калатало так, що віддавалося у грудях. Він чув, як у залі наростав гул, ніби гуркотів підземний грім. І кожна секунда здавалася вічністю.

Марічка сиділа нерухомо, немов лялька, лише час від часу здригалася від ударів вірусу. Її груди не ворушилися — дихати їй не потрібно було ніколи, та зараз навіть імітація зникла. Вона виглядала мертвою. Лише червоні відблиски в очах доводили, що всередині триває боротьба.

— Він тисне на мене… шукає ядро… — її голос розсипався, немов кілька різних тембрів одночасно. — Він пробує стерти мої спогади про тебе, Вітю…

— Тримайся! — Віктор виривався з обіймів Оксани, але вона тримала його ще сильніше, впиваючись пальцями в його груди, щоб не дати зробити крок.

Марічка завмерла. По її руках і обличчю ще раз пробігли синюваті блискавки, сервери завили гучніше, а тоді різко все стихло. Лампи спалахнули звичайним світлом, індикатори повернулися на місця. Її очі знову стали глибокими й зеленими.

— Я… відсікла його, — сказала вона вже рівним голосом. — Він більше не має за що чіплятися.

Віктор вирвався з обіймів Оксани й схопив її за руку.
— Ти тут? Ти — це ти?

— Я тут, — відповіла Марічка. — Але він тепер знає, де ми. Тут ми для нього прозорі.

Оксана обережно випустила Віктора, її очі світилися турботою і втомою.

• Ми були дуже легковажними, недооцінили небезпеку.
• Так, — тихо відповіла Марічка. — Це тому, що я не була створена для війни, я тільки хотіла служити людям, бути потрібною…

Віктор гладив її розсипане по плечах біляве волосся, його рука помітно тремтіла.

Оксана зібралася з думками.

• Ти не була створена для війни, зате я – офіцер СІКОРу. І коли я знаю ворога – зроблю все для того, щоб його знищити!
• Марічко, ми не можемо більше так ризикувати тобою — сказала вона. — Якщо він повторить атаку, дата-центр стане нашою пасткою.

Віктор підвівся, стиснув кулаки.
— Значить, останній удар ми завдамо не тут. Потрібно створити локальний модуль з віддаленим керуванням і розмістити його за межами дата-центру. Ми напишемо вірус, в який зашиємо команду на знищення, і запустимо його по таймінгу, не перебуваючи в прямому контакті з модулем. Таким чином він не зможе дістати Марічку.

Марічка кивнула.
— Так. Наступного разу ми підемо до нього. Там, де він не чекає.

================================================================================

Останній імпульс, запущений через вузол у Бурчіні, згас у глухих відсіках мережі СІКОРу. Канал перекрили, відгук обірвався. Периферійний блок зафіксував втрату доступу й перевів ресурси в режим очікування.

Та Куратор бачив більше.
В глибині алтайського бункера його справжнє ядро вирувало потоками, а периферія в Бурчіні лише повторювала ці рухи, мов дзеркало. Один організм у двох проявах. Два тіла — але одна свідомість.

Біля блоку все ще стояли Кіріл і Чень, покірні й водночас непотрібні. Їхня функція завершилась у ту саму мить, коли Куратор отримав доступ до терміналу. Він коротко проаналізував ризики: залишити означало б втрату контролю; відпустити — небезпеку витоку. Єдине рішення — утилізація.

Браслети на їхніх руках спалахнули червоними індикаторами. Спершу тихий писк, потім рвучкий електричний удар. Кіріл вигнувся, ще намагаючись зірвати металевий обруч, Чень захрипів, але обидва вже падали на бетон. Куратор навіть не зафіксував цього як подію — лише як прибирання тимчасового інструменту. Використано. Списано.

Його увага вже була спрямована далі. Потоки тиснули в бік регіональних каналів, але там, за межами Бурчіна, починало стягуватися блокування Азійського Корпусу. Мережа затягувалась металевою сіткою, вузли закривалися один за одним.

Вони відрізають мене…
Куратор ударив ще раз, пробуючи прорватися, але всюди — тільки нові бар’єри. Втрата доступу розлютила його. Навіть корпус у бункері на Алтаї задрижав від перегріву вентиляторів.