22. Бурчін

Префектура Алтай завжди була однією з найглухіших і віддалених територій Китаю. Населення там зосереджувалось в невеликих містечках і жило патріархальним укладом, як і тисячі років тому. Мало що змінилося там і після Великої Відключки. Але тепер ця територія стала практично форпостом населеного світу. Далі простягалися покинуті землі. Одним з таких форпостів було місто Бурчін. За китайськими мірками — містечко зовсім крихітне. Після Великої Відключки тут лишилося кілька тисяч люду: сторожі на греблі, рибалки, люди з ринку, кілька сімей, що не поїхали. Бурчін лежить поблизу злиття Іртиша й Бурчіну; навесні вода підступає до низьких берегів, дерев’яні містки риплять, повітря пахне сирою глиною й холодом ріки. На околиці, над обривом, видніється «Кольоровий берег» — розмиті вітром і водою тераси, що міняють відтінок від жовтого до пурпурового. Далі — хвилястий степ і темна смуга Алтаю на горизонті; шосе, що тягнеться на Канас, майже порожнє.

Будинки — низькі, зі світлими фасадами й жерстяними дахами; вивіски подекуди двома-трьома мовами, але більшість давно погасла. Колишній нічний рибний ряд тепер світиться двома лампами: інколи тут смажать дрібну рибу, і солоний дим тягнеться вузькими вуличками. На центральній площі — колодязь; учора сюди тягнули воду у пластикових каністрах. Під крамницею тихо шурхотять велосипеди.

Кіріл і Чень увійшли в місто на світанку. — повільно, як люди, що рахують кроки й дні. Темний кейс між ними тягнув плечі донизу. Настрій в обох був зовсім нікудишнім. На останньому привалі вони даремно пробували звільнитися: ножем — марно; пласким ключем — браслети тільки нагрілися і віддали липким уколом струму. На внутрішній кромці мигнуло червоне — «не вийде». Вони змирилися і мовчки продовжили дорогу.

Вони зовсім не думали, як відрізняються від місцевих: брудні куртки чужого крою, крок мандрівників, що давно рахують дні, і головне — вантаж, від якого не відходили й на півкроку.

… Патруль з’явився раптово — двоє в чорних обладунках. На грудях — овальні жетони з витисненими ієрогліфами, зрозумілими й без перекладу: «СІКОР. Азійський Корпус. Китайське відділення.»  Один, з сержантськими нашивками на рукаві, підняв руку й кинув коротку фразу:

— Тíн-ся́! Чу́-ши́ чжэн́-цзянь́!

— Остановиться. Документы, — тихо переклав Чень російською.

Кіріл подав пластикову картку, де були вибиті його персональні дані російською та англійською мовами: Кирилл Коршунов. Республика Южный Урал. Чень — свою: 刘晨。东满洲。(Лю Чень. Східна Маньчжурія). Сканер мигнув зеленим; сержант поглянув на кейс:

— Ся́н-цзи лі́ ши́ шень́-ме?
— Что несёте? — переклав Чень.

— Переходной блок. Электрика, — без паузи несподівано для себе відповів Кіріл. — Насосная у реки. Сказали — срочно.

Сержант затримав погляд на їхніх черевиках, мозолях, на браслетах, що мигнули з-під манжет. Обличчям пройшла тінь підозри. Він сказав у рацію кілька слів, тоді коротко — впритул:

— Ге́н уо́-мень цзо́у, да́о суо́ лі́ ве́нь цíн-чу́!

— Идти за ними. В отделение. Для выяснения, — переклав Чень. —  Ты большего бреда придумать не мог? —  зі злістю прошепотів він Кірілу.

Кіріл стиснув ручку кейса сильніше. І саме тоді в комунікаторі тихо зашипіло — неначе чиясь долоня торкнулася мембрани.

— Идёте с ними, — рівно сказав голос Куратора. — Так даже лучше. Держите темп. Не спорьте.

Кіріл глянув на Ченя; той ледь помітно кивнув.

— Поняли, — сказав Кіріл уголос уже патрульному. — Идём.

Вони рушили між двома чорними спинами, тягнучи кейс рівно — як носять важке серце, що ще не вміє битися самостійно. Іртиш пахнув холодом, а місто дивилося байдуже — так, як дивляться міста, що вижили.

… Черговий за склом ліниво підвів очі, коли патруль завів Кіріла й Ченя всередину. Флуоресцентні лампи гуділи рівним шипінням; у коридорі відкриті двері в кілька кабінетів, чути друк принтера й короткі фрази рацією. На стіні — табличка з планом поверху, біля неї — камера.

— Ба́ сян-цзи фа́н чжэр! — сержант показав на стіл у кімнаті для огляду.

— Поставить на стол, — тихо переклав Чень російською.

Вони поклали темний бокс. Браслети під манжетами на мить пульснули теплом — наче нагадалися.

— Кай-ся́н! — кинув сержант китайською й показав долонею.

— Открыть кейс, — переклав Чень російською й ковтнув сухо. — Они хотят, чтобы мы открыли.

— Не можем, — сказав Кіріл, не відводячи погляду. — Опломбировано. Ответим у начальника.

Сержант глянув на його руки, на мозолі, на манжети.

— Ми́-ма? Я́о-ши? куай дя́нь! — уривчасто кинув сержант.

— Код? Ключ? Быстро, — переклав Чень.

— Нет ключей, — тихо відповів Чень. — Мы — подрядчики.

Повітря стало важчим. Хтось із сусіднього кабінету визирнув, зиркнув на кейс і зник. Черговий за склом наївно випростався, ніби краще побачить крізь товсте скло.

— Уо́ лай́! Уо́ цзи́-цзи̌ ка́й! — сержант нахилився, поклав пальці на засувку.

— Он хочет сам открыть, о нет!!! — вигукнув Чень і зіщулився в очікуванні чогось страшного.

Це сталося без звуку. На ребрі боксу від’їхала вузька шторка, і з темряви вирвався щось маленьке, блискуче, як озвіріла оса. Короткий змах — і сержант зойкнув, схопившись за око. Його тіло осіло на підлогу, немов вимкнули опору.

Другий і третій мікродрони вислизнули слідом — по дузі, в коридор і в кімнату ліворуч. Пролунав глухий стук, короткий крик, ще два швидкі рухи — й тиша. Принтер замовк. Черговий за склом не встиг підвестися.