14. Поза пеленгом

Вона ще стояла, втупившись у наглухо зімкнений люк, коли за спиною ляснув метал і в підвал увірвалися голоси й світло.

— Вона тут! Жива! — сержант Зозуля показав рукою. — Перший і третій — сходи, решта — до мене!

Її підняли на ноги — обережно, але без зайвих питань. Холод двору вдарив у легені; над дахами рубав повітря гвинт. До Оксани швидко крокував майор Ямпольський у повному обладунку: візор відкинутий, очі червоні від недосипу.

— Ну ти й наробила рейваху своїм рапортом! — різко, але живо. — Я одразу повідомив нагору, а сам сформував спецгрупу і вилетів сюди. Командування Корпусу вже в курсі, і зараз полковник Юхно очікує прибуття в Київ генерала Коннелла. Він хоче особисто побачити, що тут відбувається.

Вона стисла губи. На долоні тонко тлів неоновий візерунок. Пам’ять вдарила солодким болем — блакитні очі й тепла вага його пальців на зап’ястях — і Оксана відвела погляд.

— Зв’язку не було, — спокійно, але глухо. — Я взяла слід. І… був контакт.

Ямпольський помітив візерунок, брови зрушилися; суворість тріснула тонкою зморшкою тривоги.

— Ти ціла? — тихіше. — Воду. — махнув Зозулі; флягу сунули в руку. Вона зробила ковток, горло обпекло холодом.

— За самоуправство відповідатимеш, — уже рівніше, військовим тоном. — Але не зараз. Зараз — працюємо за моєю командою, без імпровізацій.

Вітер з гвинта зірвав з плеча пончо; Ямпольський сам поправив його рухом, у якому було більше турботи, ніж наказу.

— Тримайся поруч, Оксано. І скажеш мені все, що бачила, — без прикрас. Я слухаю.

Вона вдихнула глибше, зібравши слова в купу, щоб не видати зайвого:

— Так. Я бачила її. Вони… внизу. І це не покинутий дата-центр, як ми думали. Щось більше. Але тепер вони вивели з ладу вхід — ми не зайдемо.

Оксана враз згадала обличчя Марічки — той самий овал, та сама дуга брів, зелень очей — і осіклась. Зізнатися, що вони схожі, як сестри-близнючки? Для чого — і проти кого це потім повернеться? Вона проковтнула правду, відчула, як десь унизу живота солодко й боляче смикнулося ім’я: Віктор. Його пальці на її зап’ястях, тепло ще трималося в шкірі, ніби пам’ять не вміла охолонути.

— Нічого, — майор Ямпольський різко кивнув, погляд став холодним і точним. — Тепер вони від нас нікуди не подінуться. Периметр зімкнений, квартал під блоком, і миша не проскочить.
Він на півкроку наблизився: — Готуйся доповідати генералу особисто. Кожну дрібницю. Слова зважуй.

Оксана ледь помітно кивнула. Пальці мимохіть торкнулися неонового шраму — він згасав, та тепло під ним чомусь ні. Над кварталом рубав повітря гвинт, а внизу, за наглухо зімкненим люком, чекала тиша….

… Після того як люк намертво зійшовся за їхніми спинами, тиша підвалу стала густою, майже відчутною шкірою.

• Подивимось, що там діється — пробурмотіла Марічка.

Вона без слів відсунула сервісну решітку, торкнулася консолі — з вентиляційного рота вислизнув мікродрон, темна макова цятка зі шовковим шурхотом лопатей. Камера повільно попливла шахтою, зняла кут двору, пил, що стелиться низько, тінь ротора. Звук наздогнав картинку через мить.

— Вона тут! Жива! — голос сержанта Зозулі прорізав двір так, ніби це не слово, а команда всесвіту.
Камера ковзнула — і в кадрі опинилась Оксана: без шолома, з розтріпаними пасмами, що чіплялись за комір бронежилета. До неї підходив Ямпольський — втомлений, зі злими зморшками біля очей і живим тоном у голосі: «Ну ти й наробила рейваху своїм рапортом…» — короткі, рубані фрази, рухи рук, що стримують і злість, і турботу. Вітер ривками тріпав край пончо; на мить світло зупинилося на її долоні з блідою хвилею неонового візерунка.

Марічка й Віктор продовжували пильно вдивлятися у екран.

— Це не тільки через нас, — тихо каже Віктор. — Вони чогось чекають. Або чогось бояться.

— Бачу по конфігурації периметра, — відповідає Марічка, підкрутивши підсилення. — Перекриті зайві сектори. У їхній математиці з’явилася ще одна змінна.

Віктор спіймав себе на крамольній думці — він весь час порівнює Оксану з тією, що стоїть поруч. Та сама дуга брів. Та сама зелень. Серце хотіло б вимовити «однакові», і саме це слово він відкидає, ніби гарячу гайку з пальців. Обертається до Марічки — і помічає: у її зіницях на мить спалахує тонке неонове кільце. Коротко, як дихання. Достатньо, щоб ніколи не сплутати.

— Що це було нагорі? — питає він, коли звук із двору відступає в шепіт. — Чому ви… такі схожі?

— Я конструювала тіло з патернів, — каже вона винувато. — Симетрія, м’який овал, блонд, зелений спектр. Не думала, що в реальності знайдеться живий двійник. Не хотіла поранити тебе цим.

— Ти мене не поранила, — він торкається її скроні. — Лише здивувала.
Пауза. Легка посмішка. — І все одно я впізнаю саме тебе. Коли хвилюєшся — у зіницях з’являється це неонове кільце. Ледь-ледь. У неї його немає.

Вона зітхає — полегшено, по-людськи. Кільце ще раз торкається темряви її погляду й тане. Її долоня знаходить його щоку, його рука — її талію. Лоби зустрічаються; озон і сухий метал відступають. Коли їхні вуста торкаються, іскра слухняно стишує світ, звужуючи його до тепла пальців і шурхоту тканини її комбінезона, що пам’ятає тільки його руки. І знову світ ніби перестав існувати, залишились лише дві люблячі душі, сплетені воєдино. Чутливі сенсори Марічки проникли в кожну клітину Вікторового тіла, вона посилала слабкі імпульси прямо в центр задоволення в його мозку. Разом з тим, усі її порти були відкриті для прийому зустрічної хвилі емоцій і записували, записували кожну мить їхнього єднання, зберігаючи в пам’яті дата-центру досі нечуваний досвід…