9. На нижньому рівні

Пошуки тривали недовго.

— «Ось він. Ліворуч від вентиляційної шахти. Це не розподільник — це ліфт. Замаскований під технічну шафу. І він активний.»

Голос Марічки був спокійним, але в ньому вібрував захоплений інтерес. Віктор нахилився ближче й провів пальцями по панелі. Такі поверхні він бачив і раніше, але тут усе виглядало… інакше. Надто чисто. Надто чітко. Без жодного логотипу, без технічних позначок, навіть без потертостей. Немов ця секція не належала жодній із відомих інфраструктур.

Він точно знав: вона порушує логіку старої інфраструктури. Повідомлень, маркувань, кодів не було. Лише ледь помітні стики у місцях, де їх без підказки ніхто б і не шукав.

— «Ти впевнена, що ми хочемо туди потрапити?»

Вона не відповіла прямо, але її голос став щільнішим, майже шепотом:

— «Так. Нижче є щось більше, ніж архів. Це серце. Я відчуваю силу там. Якусь системну логіку, що похована від людей.»

Ліфт відкрився беззвучно. Віктор ступив усередину.

Ліфт спускався тихо і повільно. У його стінах не було жодного джерела світла, тільки індикатори системного блоку на грудях Віктора мерехтіли зеленкуватим світлом.

— «Нервуєшся?» — спитала Марічка.

— «Кожного разу, коли навколо немає кнопок — я нервуюсь.»

Марічка м’яко усміхнулась — всередині себе. Ліфт зупинився. Двері відкрились.

Щойно він ступив за поріг — увесь простір здригнувся.

З динаміків, розміщених десь у стінах, пролунало холодним, беземоційним тоном:

«Увага. Порушення цілісності периметру. Несанкціоноване проникнення. Активація протоколу стримування.»

— «Марічко?..»

— «Я тут. Але… я не контролюю цей рівень. Мої права закінчуються вище. Тут ми — самі.»

— «Весело починається.»

Із темних ніш у стінах почали висуватись вузькі металеві силуети. Андроїди. Тонкі, довгоногі, з оптичними очима, що загорілись червоним. З далекого кінця коридору вилетів дрон — обтічний, схожий на кулю з довгими стабілізаторами. Він одразу вистрілив коротким електричним імпульсом — бзз-зап! — який пролетів за кілька сантиметрів від плеча Віктора.

— «МАРІЧКО!!!»

— «Я бачу термінал. Далі, вглиб коридору. Якщо зможеш дістатися — я підключусь. Але… Вітю, вони не націлені на знищення. Максимум — нейтралізація. Це охоронна система, не бойова.»

— «Дякую, я обов’язково скажу їм, щоб стріляли лагідніше.»

Віктор зірвався з місця. Його кроки луною били по гладкій металевій підлозі. Дрон знову випустив розряд — Віктор зірвався вбік, вдарився об панель. Один з андроїдів рушив назустріч, піднявши електричну дубинку.

Віктор схопив металеву трубу, що лежала обабіч технічного короба, і вдарив по нозі машини — дзвін, іскри. Той похитнувся. Інший рушив слідом.

Він повз між колонами, уникаючи пострілів, раз у раз зупиняючись, щоб перевести подих. Дрон завис — і знову вистрілив. На цей раз — влучив. Розряд пройшов по спині, і Віктор впав, але одразу зіп’явся. Очі — тільки на терміналі.

Останній ривок. Стрибок — і його рука торкається консолі. Шнур. Контакт. З’єднання. Клац.

— «Марічко, ти в системі?»

— «Є. Але ця архітектура — зовсім інша. Ніколи не бачила такого. Мені потрібно... п’ять хвилин. Витримай, прошу.»

Секунди тягнулись, як розпечений дріт. Андроїди наближались без поспіху, але невблаганно. Дрон пульсував електрикою, як лихий серцебиття.

Віктор стояв. Спина прилипла до терміналу, руки стискали трубу. На лобі — піт. У серці — очікування. І… довіра.

— «Марічко…» — прошепотів.

— «Ще трохи…»

30%… 47%… 61%… — цифри миготіли десь у її свідомості.

Він вдарив по дрону, коли той зробив ще одну спробу. Розряд пройшов по трубі, відкинув Віктора вбік. Той глухо стогнав, але встав.

Один із андроїдів встиг наблизитись впритул. Рука тягнеться до його плеча. Металева, без емоцій. І тут — клац. клац-клац.

Індикатори на всіх охоронних одиницях змінили колір із червоного на білий. Машини завмерли.

— «Марічко?..» — хрипко вимовив Віктор, не вірячи.

— «Я з тобою. Система стримування перейшла під мій контроль. Я не можу їх зупинити повністю, але можу перевести в режим очікування.»

Андроїди синхронно опустили руки й відійшли назад — один за одним зникли у стінах, як механічні привиди, що більше не мають цілі. Дрон розвернувся й плавно влетів у роз'єм у стелі. Коридор знову став порожнім.

Віктор опустив трубу. Відчуття тиші знову накрило його, цього разу — з легким тремтінням у м'язах.

— «Вони не були запрограмовані на вбивство…»

— «Так. Лише на стримування. Це... дивно. Але пояснень поки що немає. Я бачу структуру системи — вона глибока, складна. І… щось мені нагадує…. Мені потрібно… ще трохи часу.»

— «Роби все, що треба. Я поруч.»

— «Я знаю.»

Віктор повільно сів на підлогу, спираючись спиною на стіну. Подих ще не вирівнявся, але серце вже стукало повільніше.

Він озирнувся.

Приміщення було дивне. Ні тобі пультів керування. Ні робочих терміналів. Ні стільців. Жодних елементів, розрахованих на людину.

Стіни — ідеально гладкі, виведені геометрично. Весь інтерфейс — вбудований, без роз’ємів, без знайомих конструкцій.

Повітря — чисте, але надто стерильне. Світло — розсіяне, зникає у стиках стін, немов його джерело було... усередині самого простору.

— «Це точно не проектувалось для людей...» — прошепотів він.

І замовк.

З боку Марічки — тиша. Але індикатори на блоці спалахували в глибокому, синьо-зеленому ритмі. Вона працювала.

І він чекав. Серед машин. Серед простору, якого не розумів. Але який мав стати — новим кроком.