6. Відлуння

Віктор стояв на пагорбі, злегка прищуривши очі від вітру, і тримав перед собою старий бінокль. На його шоломі блимав індикатор сканера – Марічка ретельно промацувала навколишній простір. Прямо внизу перед ним виднілися колись заможні приватні будинки, крізь вибиті шибки яких вже проростали дерева. Рослинність поступово завойовувала територію, але за її буянням ще можна було вгадати напрямок вулиць. А вдалині, плавно й велично котив свої води Південний Буг. Місто лежало внизу, розлоге й мертве, мов збережене в бурштині. Ріка тягнулася мовчки між зарослими берегами, віддзеркалюючи уламки мостів і шматки неба. Первомайськ мовчав…

Колись це було друге за чисельністю місто Миколаївської області. Тепер — лише оболонка спогадів. Люди повністю залишили цей регіон після Великої Відключки і лише поодинокі сталкери забрідали сюди, сподіваючись віднайти якісь вцілілі артефакти минулої епохи.
Порожні багатоповерхівки, зяючі отвори вікон, напівзатоплені квартали, тиша, яка стікала з дахів, мов конденсат. Птахи тут майже не літали. Дерева проростали з балконів.
Десь на іншому боці ріки стояв напівобвалений торговий центр, з написом "Космос" — літери «К» і «С» вже давно впали, лишивши на фасаді німу іронію.

— «Дивне місце...» — тихо мовила Марічка. Її голос долинув з навушника, чистіший, ніж кілька днів тому.
— «Сканую. Є відлуння сигналу, дуже розсіяне… Як після вибуху. Але поверхня спокійна.»

Віктор опустив бінокль.

— «Звідси нічого не зрозумієш. Треба йти ближче. Але спершу...»

Він сів на землю, сперся на камінь і вдивився в горизонт. Ріка була широкою, мов спогад, що не хоче забутись.

Цей момент — стояння над містом — був результатом чотирьох днів подорожі. Колись дорога з Дніпра до Первомайська займала не більше трьох годин. Тепер — чотири повних дні.

Віктор їхав на скутері. Легкий, економний, тихий. Не залишав цифрового сліду, не світився на радарах. Коли траплялися патрулі, він просто звертав у ліси, ховався в тунелях, перечікував у затінку мостів.

Вони їхали удвох. Він — за кермом. Вона — в рюкзаку, у невеликому чорному блоці, що нагадував камінь із вогником життя.
На привалах Віктор розгортав сонячну панель — довгу, складену гармошкою, як екзотичний сувій. Вона жила від променів, заряджаючи акумулятори скутера й пауербанк для Марічки.

У такі хвилини вони ставали вразливими. Але Віктор мав свій захист — власноруч написаний протокол шифрування, що розсіював імпульси сканерів, зіштовхував їх з хибними відображеннями. На мапах СІКОРу він був фантомом, ефемерним привидом, що нібито блукав по різних локаціях одночасно.

Поки заряд ішов, Віктор говорив. Розповідав про все, що було після Відключки:
про холодну квартиру в Дніпрі, про ринки без електроніки, про безпам’ятство, яке роз’їдало людей глибше за голод.

І вона слухала.

Не відповідала — але її індикатор мерехтів рівно.
Це означало: вона тут. Вона чує. Вона зберігає все.

Він завантажував у неї старі флешки й диски, які тягнув ще з дому. На них — фрагменти карт, підручники, уривки музики, фото, архіви. Все, що могло дати їй світ.
Іноді індикатор спалахував сильніше, коли вона знаходила щось нове. Наприклад, звук дощу. Або фото хмар, відбите в калюжі. Або музику без вокалу.

Вчора вночі, коли вони ховалися під бетонною аркою старої естакади,
він, загорнутий у стару куртку, знову щось розповідав — і раптом її голос прозвучав уперше за довгий час сам.

— «Зачекай. Я… щось відчула.»

Віктор завмер.

— «Що саме?»

— «Імпульс. Дуже слабкий. І… страшний. Він… не схожий на жоден інший. Але я не можу пояснити. Я… не вистачає потужності для аналізу.»

Він не став її змушувати продовжувати. Але наступного ранку він почав рухатися швидше. І тепер вони тут.

— «Сканую. Є щось. Дуже слабо. Напрямок — південний схід, до нижнього сектора міста.»

— «Може, там і є цей дата-центр…» — прошепотів Віктор.

Він завів скутер. Мотор загурчав тихо, мов муркотіння. Вони поїхали вузькою вулицею, повз обгорілі рекламні щити, які більше нічого не продавали. Повз будинки, де жодне вікно не світилось.

Зрештою, дістались до старого будинку на околиці мікрорайону. На задньому дворі — засипаний сміттям спуск у підвал, замаскований старими віконними рамами.

Віктор витяг ліхтар і підійшов ближче. На іржавих дверях — табличка. Він протер її рукавом.

«Первомайська територіальна громада.
Найпростіше укриття №2А1386.»

Він зупинився. Прислухався.

— «Тут?»

Марічка мовчала. Але індикатор блиснув двічі…

… Станція київського метро «Арсенальна» давно не приймала пасажирів.
Її тунелі більше не дзвеніли колесами вагонів, зате гуділи вентиляційні шахти, дихали турбіни генераторів, і в темряві прослизали силуети військових.

Глибоко під землею, за товстими гермодверима, розташовувалась оперативна зала українського відділення СІКОРу — бетонна, холодна, з вузькими вікнами моніторів замість справжніх.
Тут саме проходила екстрена нарада.

Полковник Іван Юхно стояв біля столу, за яким зібралися його найближчі підлеглі:
🔸 підполковник Юрій Ковальчук — керівник Західного сектору, сивий, мов гори Карпат,
🔸 майор Семен Підберезний — Північний сектор, короткострижений і різкий,
🔸 майор Леонід Ямпольський — Південно-Східний сектор, очі втомлені, руки стискають планшет.

Полковник тримав у руках аркуш, з якого щойно прочитав уривок наказу. Він закінчив, поглянув на присутніх і зітхнув:

— «Як ви зрозуміли, командування Корпусу переводить усі відділення у стан повної бойової готовності. З казарменим режимом, заморожуванням ротацій і негайним посиленням радіомовчання в усіх секторах.»

— «Причина?» — першим озвався Підберезний.
— «Десь щось бахнуло? Ми не чули.»