Віктор ішов швидко, але не біг. Він залишив скутер у покинутому гаражі неподалік Озерки — старе правило: не виїжджати з ринку на колесах, якщо з'являється СІКОР. Техніка — перший орієнтир для сканерів. Тож додому він мав повертатися пішки, хоча попереду був довгий шлях — майже через усе місто, на лівий берег. Швидкий крок у притул до стіни — ось і все, що він міг собі дозволити. Прямі маршрути він оминав. Вибрав шлях задніми провулками — повз напівзруйновані п’ятиповерхівки, закриті магазини з вивісками «Обмін валют» і обгорілими афішами ще з часів до Відключки. На розі, де колись стояла кав’ярня, тепер зяяла чорна діра вітрини — мов порожнє око міста.
Він обійшов перехрестя, де ще могли залишатись патрулі СІКОРу, й занурився в тінь між гаражами. Там, де вітер носив газетні клапті й валялись іржаві каністри. Серце билося рівно, але шкіра на потилиці нила — ніби щось таки спостерігало ззаду.
Лише під вечір йому вдалося дістатися мосту. Віктору пощастило – на міст саме в’їжджав старенький «Москвич»-пікап. Якийсь селянин, що повертався з міста додому, люб’язно підвіз його майже до самого дому. Віктор гарячково відімкнув хвіртку і прослизнув у маленький дворик свого обійстя. Його невеличкий будинок був предметом особливої гордості. Майже непомітний з вулиці, він був фактично справжнім оплотом зникаючої цивілізації. В дворі була свердловина з насосною станцією, що забезпечувала помешкання водою, на даху тулилися одне до одної темні плити сонячних панелей. В робочій кімнаті Віктора, де він перебирав і вивчав знайдене обладнання, стіни були прошиті спеціальними пластинами, через які не могли проникнути промені жодного сканера. Принаймні до цього часу ще не було жодних підстав сумніватися в цьому.
Коли замкнув за собою двері дому, довго стояв у темряві. Дихав. Вслухався в тишу — ту, що залишилася після чужих кроків і сканерів. Тільки тоді сів за стіл і поклав перед собою торбину, щоб дістати знахідку. Але одразу ж мимоволі лайнувся.
Він зовсім забув про свої покупки на ринку! В метушні облави, яйця, які придбав Віктор, розбилися й драглиста слизька суміш вкрила внутрішню поверхню сумки. «Прощай моя ранкова яєчня!», - роздратовано подумав він, гидливо висмикнувши руку з торбини. «Хоч би нічого не сталося з тою штукою!». Мерщій кинувшись на кухню, Віктор висипав вміст торбини в мийку. На щастя, пристрій, який дав йому молодик на ринку, був замотаний в щільний поліетиленовий пакет. Віктор акуратно обтер його губкою і відклав у бік. Куплений ним шматок сала вдалося відмити під струменем теплої води. Віктор посолив його і сховав у холодильник. А от хлібина, схоже, була зіпсована безповоротно. Ну та й то добре. Зате, в процесі ліквідації наслідків цієї досадної неприємності, Віктору вдалося трохи заспокоїтись і привести свої хаотичні думки до ладу. Глибоко видихнувши, він взяв пакет, повернувся до кімнати і поклав його на стіл.
Сірий, подряпаний корпус. Модуль «CMU-Sync 6». Він знову обмацав краєчки пальцями, шукаючи пошкодження. Пристрій був пасивним — нічого не світилися, не блимало, не шипіло. Віктор під’єднав до нього шнур живлення — старий, ручної пайки. Прогрів адаптер. Потім — натиск кнопки живлення.
Спершу — нічого. Мертва маска. Потім — короткий писк. Звук, схожий на видих. І на екрані комп’ютера мигнув новий об’єкт. Віктор запустив консоль. Прописав команду:
sudo mount /dev/sync6 /mnt/ghost
Монтаж пройшов. Всередині — зашифрований розділ. Він відкрив утиліту rozmir.exe, самописну програму ще з юності. Віконце миготіло, обчислюючи фрагменти.
Пристрій виявився чимось середнім між кодером і декодером — апаратний модуль, який колись використовувався в польових умовах для дешифрування сигналів у реальному часі. Але тут було щось інше. Схоже, хтось перепрошив його, адаптував під завантаження нестандартних контейнерів пам’яті.
Він розібрав корпус, знайшов два мікроконтролери, поєднані послідовною шиною. Один відповідав за стабілізацію енергоживлення, інший — за інтерпретацію вхідних бітів. Усередині схеми ховався інтерфейс для під’єднання до зовнішніх пристроїв і для кодування ключів — Віктор здогадався, що саме через нього можна буде приєднати пристрій до комп’ютера і спробувати відкрити файл, який він тримав у своїй системі вже тиждень.
Файл, у якому жила вона.
Він скопіював архів у внутрішній буфер пристрою й розпочав синхронізацію. Перші спроби не дали нічого — пристрій зависав, потім перезавантажувався. Він спробував підживити його імпульсним струмом — сигнал з’явився на мить, потім згас. Довелося вручну підганяти напругу, синхронізувати цикли дешифрації.
Контакт був нестабільним. Він ледь встигав прочитати кілька рядків, як модуль «відвалювався», і треба було знову запускати весь ланцюг. Але в цих коротких сеансах — щось промайнуло. Як електронна тінь. Як подих зі сховища пам’яті.
Він відчув: вона поруч.
На ранок Віктор прокинувся, наче його під’єднали до мережі мрій. Без сну, без чіткого усвідомлення часу — лише з відчуттям, що десь поруч, за тонкою мембраною коду, пульсує присутність. Він знову запустив синхронізацію. Цього разу — більш повільно, обережно. І система відповіла. Динаміки захарчали, захрипіли, а на екрані проступили ледве вловимі риси жіночого обличчя.
«…Вікторе?..» — голос був слабкий, не синтезований, а радше зібраний із уривків, наче шепіт у шумі радіохвиль.
— «Ти… це справді ти? Ти Марічка, мій «Розумний дім?»»
— «Я не… Я не «Розумний дім». Я… особистість…»
Динаміки знов захарчали, зображення на екрані пішло брижами і все згасло. Віктор відкинувся на кріслі. Серце калатало, а тіло било дрібне тремтіння. Невже те, що говорили перед Великою Відключкою про штучний інтелект – це правда? Тремтячими руками він перезавантажив систему.
#403 в Фантастика
#75 в Постапокаліпсис
#5060 в Любовні романи
#98 в Любовна фантастика
технологіі, постапокаліпсис і штучний інтелект, цифрова свідомість і самотність
Відредаговано: 23.07.2026