2. Облава

2. Облава

Ринок «Озерка» зустрів Віктора знайомим гулом. Навіть після всіх цих років він жив — як жменька імунних клітин у великому тілі, що давно перестало дихати. Тут продавали все: овочі, курятину, самогон, ковдри, брухт, релігію, сумніви й надію. Все — без чеків, без гарантій, без інструкцій.

Він пройшов повз ряди з буряком і картоплею, де бабусі в хустках торгували з виразом, ніби це був 1996, а не кінець цифрової епохи. Купив кілька яєць, паляницю, шматок сала. Торгувався мляво — думки були не тут. Марічка сиділа в ньому мовчки, як забутий рядок коду: недоступна, але все ще справжня.

Ліворуч починався сектор техніки. Тут усе було не так людно — ті, хто сюди заходив, не любили привертати увагу. На столах лежали старі материнські плати, блоки живлення, згорілі відеокарти, касети з написами «Soft 2044», розсипані мікросхеми й обгорілі жорсткі диски, як уламки якогось цифрового храму.

— "Оце подивіться, ще робочий, справжній генератор тактового імпульсу. Може на щось згодиться!"

— "Старий модуль підключення до армійських терміналів! Ееее... не знаєте, що це? Та воно ж на вагу золота колись було!"

Віктор зупинявся лише біля тих прилавків, де все було впереміш — де в бардаку міг заховатися шанс.

Аж раптом він щось відчув, немов би клацнув невидимий перемикач. Але не у нього — в повітрі. Як електричний сплеск, як інстинкт. Віктор озирнувся навколо і побачив, як на територію ринку повільно, майже безшумно, з різних напрямків в’їжджають три буси. Білі, матові, з товстими антенами й сенсорами, що крутилися по периметру дахів. На бортах — лише невеликі емблеми у вигляді перехрещених стріл і кола. З бусів почали вистрибувати люди в чорних комбінезонах з витисненою абревіатурою на спині: СІКОР. На головах у них були шоломи з опущеними затемненими забралами, а в руках – мобільні сканери. Частина з них була озброєна невеликими короткоствольними автоматами. Гучномовець на даху одного з бусів прохрипів:

• Увага! Працює СІКОР! Всім залишатися на своїх місцях і приготувати документи для перевірки. Пропонуємо громадянам добровільно здати всі заборонені пристрої, інакше до вас буде застосовано заходи примусу!

Віктор мимоволі здригнувся. Це була СІКОР — Служба Ізоляції Кібернетичних Об’єктів Реальності. Підрозділ наддержавного органу, що постав після Великої Відключки, коли більшість урядів розсипалися, а цифровий світ припинив існування. СІКОР не належав жодній країні — він був ланкою глобальної мережі контролю, яка мала лише одну ціль: не допустити повернення людства до повноцінного використання ІТ.

Офіційно — це «служба запобігання техноінфекційним ризикам». Неофіційно — полювання на пам’ять. Їхня ідеологія ґрунтувалася на вірі в те, що ШІ, автономні системи, надпотужні обчислювачі — це прокляття людства, причина колапсу цивілізації. Вони вірили: чим далі ми віддалимося від коду — тим ближче будемо до життя.

Але було й інше. Парадокс. СІКОР сам мав у розпорядженні найкращу з уцілілої техніки. Їхні системи сканування, бази даних, мобільні центри аналізу — все працювало на забутих, заборонених технологіях. Бо щоб знищити цифрове — треба володіти ним досконало. Вони збирали фрагменти кодів, уламки систем, пошкоджені матриці — не щоб відродити, а щоб тримати під замком. Для них це був не ресурс — це була отрута, яку потрібно контролювати до останньої краплі.

Їхній девіз не друкувався ніде, але його шепотіли між рядами: "Пильнуй тишу. Вона безпечніша за правду."

Натовп ще не помічав. Але ті, хто знав, уже зникали. Один продавець поклав ковдри у візок і рушив у глиб ринку. Інший — вимкнув генератор і прикрив стіл брезентом.

У Віктора занили плечі. Він зробив вигляд, що дивиться на старий трансформатор, але краєм ока бачив, як до бусів повели перших затриманих. Люди в чорному повільно водили сканерами  навкруг і щось відмічали у планшетах. Хвиля сканера проходила практично крізь усе: каміння, м’ясо, кремній, думки.

— "Це через мене?.. Ні. Я вимикав усе… Але тоді… звідки сигнал?"

І тут усе відбулося за кілька секунд. Продавець — худий, з рудуватою борідкою й обвітреними руками — підбіг до Віктора майже навпростець. На ходу витягнув з кишені щось сіре, плоске, обмотане чорною стрічкою.

— "Тримай. У тебе обличчя — як у людини, яка ще не втратила все. Це... це плеєр. Типу. Але не зовсім. Ховай!"

І вже в наступну мить він шугонув убік, злився з натовпом. Віктор опустив очі — в руках був пристрій. Портативний модуль дешифрації. Старий військовий «CMU-Sync 6», який використовували у пересувних штабах.

Він міг бути порожній. А міг мати в собі ключ до кодування, яке тримало уламок Марічки. Можливо, саме він — бракуючий фрагмент для запуску голосового ядра.

Позаду пролунало:

— "Зона сканування активна. Виявлено аномалію. Сектор B-12."

• «Чорт, це ж вони засікли оцю штуку, яка зараз у мене в руках!»

Перше заціпеніння, викликане появою співробітників СІКОРу, зняло як рукою. Треба забиратися звідси, поки не пізно! І тепер — більше ніякого бардаку. Лише рух. Швидкий, точний. Віктор заховав пристрій у торбу й, не озираючись, пірнув у лабіринт ринку.

Його ноги самі знали напрямок. Між рядами — за занедбаний контейнер, за купу пластикових ящиків, ліворуч — стара аптека. За аптекою — глухий кут, бетонна стіна, іржавий люк. Він тицнув у кришку — та піддалась. Віктор майже скотився всередину.

Він опинився у вузькому підвалі, напівзабутому сховищі, де ще в радянські часи зберігали медикаменти. Стіни вкриті цвіллю, але підлога суха. Головне — тут глухо. Скани не проходили. Модуль у сумці був тихим. Він затаївся, притиснувшись до землі.

Вгорі чулися кроки. Команди. Хтось когось витягали. Хтось кричав. Потім — звук пластика, що ляскає об метал. Наручники. Віктор не дихав. Один раз сканер пробіг по поверхні люка — але не спрацював. Напруга стискала легені, мов гвинт. Тиша тривала хвилину, дві, п’ять…