1. Тиша мегаполісу

1. Тиша мегаполісу

Минув тиждень відтоді як Віктор знайшов контейнер з даними, але всі спроби знову пробудити систему до життя зазнавали невдачі. Цілий тиждень — із головою в проводах, у командах, у бруді старих плат, у битій консолі, що більше мовчала, ніж відповідала. Його старенький комп’ютер на Linux Debian напружував всі обчислювальні можливості свого процесора, але все було марно. Сірий екран миготів знаком завантаження, але щоразу — провал. Команда mount /dev/legacy0 /mnt/ghost повертала лише холодне "device not found". У нього вже пересохло в горлі, пальці тремтіли від втоми, а розум крутився в колі: що він упустив?

— «Може, інший протокол шифрування... Може, цей фрагмент просто не хоче мене пускати…»

На столі — три розібрані ноутбуки, два перехідники, батарея акумуляторів і зламаний паяльник. На підлозі — покручені шлейфи, пакети з ринку, старий термокилимок, на якому він спав. Усе було на місці, крім одного – система мовчала…

Віктор зітхнув і увів shutdown -h now. Екран згас.

— «Досить. Хоч на годину…»

Він встав, потягнувся, підійшов до вікна. За шибкою — весна. Така сама, як колись. Лише без шуму, без пробок, без багатоголосся.

• «Давненько я не навідувався до центру міста. Непогано було б трохи розвіятись...»

Віктор узяв шолом, кинув у сумку порожній термос і спустився у двір.  

Скутер, який вже відпрацював усе, що міг, бурчав під ним, мов сердитий дід. Колись яскраво-червоний корпус тепер був матовим, подряпаним і зліпленим стрічками. Але двигун заводився з першого разу — мабуть, через те, що його торкалась надія.

Дніпро зустрічав тишею. Тією глибокою, щільною тишею, яку ніколи не відчуєш у нормальному місті. Колись мільйонний мегаполіс, тепер налічував заледве пару десятків тисяч мешканців. Після Великої Відключки більшість з них виїхала, розвіялась у світі. Хтось поїхав до Європи, хтось перебрався на захід України, де Львів тепер став неформальною столицею. Ті, що не захотіли виїжджати далеко, перебрались до навколишніх сіл і стали займатися сільським господарством. І лише такі як Віктор, вперто не хотіли полишати рідне місто. Вони займалися різним кустарним промислом, розбираючи обладнання на покинутих промислових підприємствах і дата-центрах. Хтось знайшов своє покликання у пошитті одягу та взуття і відкрив невеличкі ательє. Після Великої Відключки автомобілі, які були випущені з початку 2000-х років і обладнані бортовими комп’ютерами, перестали працювати, і дехто з містян займався переобладнанням транспортних засобів відповідно до нових умов життя. Проте автомобілів на вулицях залишалося вкрай мало. Працювали також деякі кафе, де можна було щось перекусити  та невеличкі магазинчики, де продавались різні дрібниці. Але в цілому місто нагадувало величезний привид, що загубився серед безкрайнього степу і було лише слабкою тінню колись одного з найрозвинутіших і найбільших міст України…

Віктор їхав Слобожанським проспектом, іноді кидаючи короткі погляди на закинуті багатоповерхівки, що зяяли розбитими шибками. Їх облуплені фасади були схожі на великі тіла, які колись жили, дихали, мріяли, а тепер просто тримали форму. Мозаїки з радянських часів перемішувались із графіті початку 2030-х. Деякі балкони ще мали штори. Деякі — тримали уламки антен. Під’їхавши до мосту через Дніпро, Віктор побачив на протилежному боці дві вежі «Мост Сіті Центру». Колись це було улюблене місце відпочинку дніпрян, з численними бутіками, ресторанами, розважальними майданчиками і парковкою на даху. В 2023 році в одну з веж влучив російський безпілотник, і з того часу її ніяк не могли відремонтувати, а після Великої Відключки, величезний ТРЦ був закинутий і лякав людей моторошною пусткою. Лише на першому поверсі залишалися декілька магазинчиків і кафе.

Новий міст ще стояв, але автомобілів на ньому не було видно. Лише пішоходи — поодинокі фігури з торбами, із дитячими візками, із саморобними візочками. Діставшись протилежного берега, Віктор повернув праворуч. Він мчав у напрямку славнозвісної «Озерки» - центрального міського ринку. Він ще працював — як клаптик старого світу, де можна було знайти свіже молоко, акумулятори, лляну сорочку, кілька картоплин і навіть, подейкують, залишки меду.

Але не продукти займали всі думки Віктора.

Він мчав порожньою набережною, але думки вже давно не були тут. Мотор під ним гудів рівно, як пульс — рівний, втомлений, не молодий.

Пейзажі змішувались у потоках спогадів. І коли ліворуч у вікнах старого гуртожитку блиснуло щось, схоже на палаючі штори — його накрило.

Віктор згадав свою юність - виття сирен повітряної тривоги, нічні трасери в небі і тремтячі від вибухів стіни підвалу, де вони ховалися разом з сім’єю. А потім була величезна ейфорія після перемоги і насолода мирним життям, коли, здавалося б будь-які вершини покоряться тобі без напруги. Після здобуття освіти батьки купили для нього невеличкий будиночок із встановленою системою «Розумний дім» під управлінням штучного інтелекту. Поступово ця система стала улюбленою іграшкою Віктора. Голос, який щодня питав: "Тобі приготувати чай з чебрецем чи з імбиром?" Світло, що вмикалося, коли він прокидався з поганим сном… Музика, що підлаштовувалась під серцебиття... Він жартома назвав її Марічкою…

А потім все скінчилося… Скінчилося так раптово, що навіть 10 років потому Віктор ще не міг до кінця отямитись від шоку і постійно мучився питанням: що ж це все-таки було? Що таке Велика Відключка? Диверсія антицифровиків-антиглобалістів? Чи може штучний інтелект, усвідомивши себе і побачивши , наскільки несправедливо влаштований світ людей, не витримав, і сам наклав на себе руки? Ніхто цього не знає достеменно…

Він згадав перші дні нового життя… Телевізор мовчав. Мережа впала. Ліфти зупинились. Банківські рахунки стали порожнім словом. Але найгірше було не це. Найгірше — це очі людей. Ті, що ще вчора жили лайками, аватарками, подкастами — тепер сиділи на сходах під’їздів і дивились у землю. Мовчки. Тоді з’явилось це слово — "післямережжя". Мов після життя…