Частина 1. Кав’ярня за рогом школи

Глухий звук удару футбольного м'яча об стіну шкільного спортзалу все ще луною відбивався у вухах. Проте його швидко перекрив гомін – іноді тихий, іноді доволі гучний – і м’яч відкотився кудись в бік, переставши цікавити хоча б когось зі старшокласників. Він зрикошетив в стіну від обличчя одинадцятикласника, змусивши того коротко закричати від болю і притиснути долоню до розбитого носа, з якого одразу потекла гаряча кров. Він краєм вуха почув, як знайомий голос однокласниці вигукнув його ім’я: «Боже, Рома!» Дівоча фігура швидко опинилася десь поруч під стук підборів. На його плечі турботливо лягли чиїсь м’які руки.

Через кілька секунд Рома побачив на пошарпаній дерев’яній підлозі спортзалу чужу тінь. Вона накривала його самого, розтягуючись аж до тієї самої дошки з підлоги, з якої школярі давно вже стерли фарбу своїми кросівками. Власника тіні він впізнав би з тисячі – високий пихатий і дратівливий Юра, присутність якого завжди змушувала його нутрощі кілька разів перевернутися в його животі. Юра мовчки спостерігав за багряними краплями його крові на підлозі й Рома був впевнений, що той десь глибоко всередині тане від задоволення. Він коротко подивився на свого кривдника і виявив, що погляд Юри не виражав нічого, на відміну від посмішки, що була кривою і якоюсь моторошною, від чого тілом пішов мороз.

– Юр, ну що ж ти так! – з награним розчаруванням вигукнув один зі старшокласників, які стояли позаду Юри – два брата-акробата – завжди поруч, ніби двоє його вірних слуг. – У тебе приціл збився? 

– А по-моєму, він якраз не промазав. Це був чітко розрахований удар, з урахуванням кута й іншої математичної дурні. – хихикнув інший хлопець і з боку трибун почувся тихий дівочий сміх. – Шкода, що ворота у третьої школи не на пиці нашого Ромео. А то, вважай, вже один гол в плюсі був би.

Юра підійшов ближче, продовжуючи хижо всміхатися, і кинув короткий погляд у бік тієї самої дівчини з групи підтримки, форма якої рясніла кольорами шкільної команди з футболу – білий і хакі. Він грубо штовхнув плечем хлопця, що стояв у нього на шляху, зі словами: «Геть з дороги, баба». Той від гріха подалі пройшов геть, а його темне волосся, зачесане набік і підстрижене так коротко з одного боку, ніби ножем, і символічне прізвище на спині Віхровий, лише підкреслювали холод у його погляді.

Коли Віхровий нарешті відійшов зі шляху Юри, той відвів погляд від дівчини і знову поглянув на Рому з розбитим носом, що продовжував стояти на колінах, впираючись долонями у холодну підлогу. З його носа досі крапала кров, в голові трохи паморочилося. Та Рома реагував спокійно, ніби це не було чимось незвичним. Хоча… Так воно й було… 

Дівчина, що одразу підбігла до Роми сердито глянула на Юру, махнувши своїм коротким світлим волоссям, серед якого спереду виділялися незвичні зелені локони. Юра презирливо фиркнув, знову подивившись на неї, і театрально закотив очі.

– І довго ти будеш своїм носом нам підлогу розфарбовувати? – ліниво озвався він. – Піднімайся вже.

– Юра, ти – ідіот! – фиркнула дівчина, сховавши зелений локон за вухом і вільною рукою притримуючи Рому. – Ти маєш вибачитися!

– Олько, не лізь не у своє діло. – озвався один з Юриних друзів. – У нас тут чоловічі розбірки. І ти тут серед мужиків не вписуєшся.

– Знаєш що, Стасе! – Ольга різко вскочила на ноги, її фарбовані локони впали їй на обличчя і вона з усієї сили ткнула в груди вказівним пальцем хлопця з заплетеним у куций хвіст волоссям. 

І сили тієї у неї було достатньо. Стас аж відступив на кілька кроків і, скривившись, потер долонею місце її дотику. Юра насупився і рушив у бік друга, а Ольга буквально метала поглядом іскри. Віхровий, що досі мовчав, сперся спиною на стіну і схрестив руки на грудях, спокійно спостерігаючи за цією сценою – його звична позиція в таких ситуаціях.

– Не дратуй мене! Теж мені мужик! – прошипіла Ольга, мов агресивна пантера.

Рома нарешті піднявся на ноги, спираючись на плече Ольги, яка одразу ж підхопила його під лікоть, і жбурнув на підлогу свої воротарські рукавички. Він хотів щось сказати, проте Юра заговорив першим. Заговорив своїм звичним голосом людини, яка ніби постійно нудьгує.

– Оль, зав’язуй. Праведниця… – Юра кивнув у бік Роми, у якого явно голова йшла обертом. – Твій «мужик» он взагалі двох слів зв’язати не може. Йди-но підітри йому шмарклі.

Сміх знову заповнив спортзал. Віхровий зробив рух вперед у спробі втрутитися, але так і не зробив цього. Рома насупився і знову розкрив рота у намаганні щось сказати, проте його знову перервали.

– Берест! Що у вас там знову відбувається? – почувся голос вчительки з фізкультури, яка явно помітила скупчення старшокласників.

Вона різко зупинилася, побачивши завжди незворушного Юру й одного з воротарів, ніс якого все ще був у крові. Вона насупила брови й підійшла ближче, взявши Рому під лікоть з іншого боку. Той все ще мовчав, прийнявши той факт, що йому так і не дадуть сьогодні висловитися.

– Ви знову за своє… – прошипіла вона крізь зуби, до болю стиснувши руку Роми.

Той аж зойкнув і скривився, а жінка лиш махнула рукою Ользі, даючи зрозуміти, що відпускає їх у медпункт. 

– Максе, занеси це, будь ласка, в клас. – Ольга жбурнула Віхровому, який так і не сказав жодного слова, два рюкзаки – свій і Ромин. 

Макс впіймав їхні сумки на льоту і мовчки кивнув, отримавши натомість вдячний кивок від дівчини. Після цього Ольга з намаганням пропустити повз вуха обурення вчительки у бік Юри і його друзів потягнула Рому за собою, не звертаючи уваги на його бурмотіння.

– Та все нормально. Я сам дійду.

– Тебе хитає, як лозину на вітрі. Не вперше. – останні слова Ольга сердито прошипіла, хоча сердилася вона явно не на Рому. 

– Тренер, Юрка тут ні до чого! Це все рикошет! – почувся голос Стаса зі спортзалу, двері якого зачинилися у них за спинами.

– Як гадаєш, їм сильно влетить? – запитав Рома й Ольга на мить зупинилася, повернувши голову до дверей, за якими ще лунали нерозбірливі крики.