Розділ 61

Неоніла

Роздуми та вагання настільки поглинули мене, що навіть й не одразу зрозуміла, що на галявині я більше не одна. І лиш коли периферичним зором зловила рух зліва від себе, то все ще не прибираючи руки від брили, глянула туди й одразу ж зустрілася з поглядом чорних очей Ліама. Він стояв за кілька метрів від мене міцно стиснувши кулаки, і вся його постать вказувала на неймовірну напругу. Вигляд у нього був дещо розтріпаний, ніби після швидкого бігу. Він мовчав та я чудово бачила, як в його очах плескались не лише переживання і насторога, а й страх та надія. Тож цілком закономірно, що у моїй голові виникло здивоване питання:

– Чого ж так панічно боїться голова таємної канцелярії та на що він так щиро сподівається?

– Втратити тебе — наступної ж миті прилетіла впевнена відповідь від нього — А ще я сподіваюсь, що ти вислухаєш мене перш ніж піти.

Здивування, що виникло після його відповіді… Навіть не так. Здивування від отримання відповіді після стількох днів абсолютної тиші та мовчання з його боку. Так, ось саме це здивування швидко змінилося нерозумінням.

– Піти? — перепитала я, схиливши голову трохи на бік — Куди?

– Я не знаю куди ти зібралася — прошелестіло тихе у моїй голові — Але прошу не поспішати.

– Чому? — поставила я нове питання, і ледь сіпнула кутиками губ у спробі посміхнутися, згадавши подібне питання у його виконанні.

– Тому, що ти винна мені одну розмову — блиснувши очима зазначив він і зробив спробу підійти ближче, але наче передумав залишившись стояти на своєму місці.

– Я справді обіцяла поговорити, але ж не зобов’язана — все ж не втрималася від цього уточнення, оскільки наперекір розумінню його почуттів від втрати брата, я була трохи ображена його мовчанням увесь цей період.

– Вибач, ти справді не зобов’язана — сумно погодився чоловік — Але я прошу про цю розмову, перш ніж ти підеш…

– Зачекай, Ліаме! — перервала я його — Я все ж не розумію, куди я маю піти?

– Ніло просто ти відкрила прохід, а враховуючи те, що ти все ще тримаєш його відкритим, я зробив висновок про твій намір піти звідси — терпляче пояснив він — Талунг відреагував на відкриття…

Я повернула голову у бік входу на галявину й побачила знервованого імператора, занепокоєного Талунга і білого, мов крейда Олівера. І у погляді останнього було стільки туги, що я аж здригнулася. А усвідомивши, як усе, що відбувається виглядає у їх баченні почала було пояснювати свої дії, та була зупинена Ліамом:

– Ніло, ми тебе не чуємо. Як в принципі й ти нас. Ми кликали, але все марно. Та й підійти найближче зумів лише я, мабуть, через мій дар. В принципі спілкуємося ми подумки з тобою теж виключно з цієї причини.

– Ого! Це, можливо, через оцей шар магії, що огортає брилу  — пояснила я оглядаючи простір перед собою, а потім запитала глянувши на Талунга — І як мені деактивувати врата?

– А як ти їх активувала? — пролунало питання у моїй голові, після того, як Ліам озвучив моє питання і вислухав відповідь наглядача врат.

– Не знаю. Я просто підійшла аби розглянути плетіння, а потім провела пальцями по візерунку і… — почала пояснювати я, а з кожним вимовленим словом усвідомлювала, як усе це сталося. Тож, зробивши паузу, пильно подивилася на Ліама і промовила — здається я все зрозуміла. Але спочатку Ліаме, будь ласка, скажи мені, не те що я хочу почути, а істинну причину. Чому ти хочеш аби я залишилася?

– Тому, що моє серце б'ється завдяки тобі, і заради тебе. Моє життя без тебе просто немає змісту — не вагаючись та не відводячи від мене палахкотливого погляду промовив він, і зробивши невелику паузу та глибоко вдихнувши, продовжив — Я розумію, можливо, тобі потрібен час, щоб звикнути до мого обличчя. Але я буду чекати…

– До твого обличчя? — здивовано перепитала я, втім встигнула окинути його швидким поглядом запевняючись, що зовні він залишився незмінним — А що з ним не так? 

– Ну, воно ж буде тобі постійно нагадувати про… — майже приречено почав пояснювати він.

– Стоп! Ліам, ні! Невже ти вважаєш, що твоя значущість залежить від твоєї зовнішності? — перервала я його ставлячи своє питання, а потім несподівано усвідомила, що він має на увазі. Тож вражено перепитала — ти хочеш сказати, що тоді пішов через те, що твоя зовнішність буде мені нагадувати про Теома і те, що сталося тоді?

А у відповідь він лише ствердно хитнув головою та вперше, за весь час розмови опустив погляд, і здавалося, ніби разом з поглядом опустилися його плечі. А він сам перетворився на істоту, яка чекає на озвучення смертного вироку.

– Ліам, поглянь на мене, будь ласка — ледь стримуючи сльози прошепотіла я, і коли знов спіймала його погляд, пояснила — Якби ти знав, як я сумувала за нашими розмовами! Та я не зважувалася вийти на зв'язок першою через те, що вважаю себе винною. Можливо, це лише опосередковано, але саме я своїм характером та впертістю підштовхнула його до дій. Тож певною мірою, ти втратив брата через мене…

– Ніло, що ти таке говориш?! Викинь ці дурні думки з голови! Він сам зробив свій власний вибір, і це сталося не тоді, коли з'явилася ти, а задовго до — емоційно пояснював Ліам — в його виборі не винен навіть я. Так, я своєчасно не помітив його стан. Але знаючи свого брата, не думаю, що навіть якби я щось намагався зробити, результат був би інший. Так, це боляче вдарило… Але я маю прийняти його вибір, і розпочати врешті новий етап життя. Звичайно врахувавши помилки минулого. Але Неоніло, я не зможу пройти цей шлях один… Все, що я маю не варто того, чого я хочу. А найбільше я жадаю розділити своє життя з тобою. Моє рішення все ще не змінне. Я все ще тебе кохаю! І навіть більше: нічого не може бути важливіша за тебе…