Розділ 60

Ліам

Ноги знов мене привели до дверей кімнат Теома. Вкотре за цей час? Але я навіть не можу змусити себе увійти туди. Тож, вчергове роблю кілька кроків назад, сідаю прямо на підлогу, та спираючись спиною об стіну коридору, знов даю волю спогадам. Я раз по разу прокручую події дня, який мав бути найщасливішим у моєму житті, а став днем початку мого особистого пекла та краху усіх підвалин мого сприйняття…

У той день я прокинувся десь за годину до кінця робочого дня, і одразу ж побачив Олівера, який якраз перебував у кімнаті. Він, після короткого огляду, дозволив вийти з не магічної кімнати. Тож чекали ми на прихід Неоніли разом у його кабінеті.

– Та годі смикатися від кожного звуку, і припини врешті міряти кроками кімнату — сміючись зазначив Олівер, який сидів за своїм столом, спокійно п'ючи каву, й спостерігаючи за тим, як я не можу всидіти на місці в очікуванні її приходу — робочий день вже закінчився, тож вона увійде у будь-який момент. Тоді ми ще раз оглянемо твою проєкцію і ти сміливо можеш розпочинати новий етап свого життя.

Хоч він і жартівливо це все говорив, але я розділяв з ним цю думку. Адже з появою у моєму житті Неоніли я дійсно, ніби отримав другий шанс. Саме у момент коли врешті було знято закляття забуття, я справді відчув, що розпочав нове життя. Я усвідомив, що маю найкращих друзів в усіх світах. Оскільки саме вони не опустили руки, а взяли на себе увесь тягар витягування мене з самого дна. А з появою однієї неймовірної дівчини у моєму житті, отримав ще й додатковий стимул робити все ще краще та досягти ще більшого успіху. І пригадав власну обіцянку витримати будь-який біль, аби врешті отримати її відповідь на мою пропозицію. Хоч, останнім часом вона тримала дистанцію, й іноді я не розумів причин цьому, проте терпляче чекав на нашу першу розмову після завершення лікування. Адже мені так багато треба їй сказати і, насамперед переконати, що вона важлива для мене…

– О, я бачу, ти вже на ногах! — несподівано пролунало від Вальтера, який разом з Талунгом увійшов у кабінет — А де ж Неоніла? 

– Він вже з пів години так бігає — широко посміхаючись відповів замість мене Олівер — Чекаємо, вона зараз має підійти.

Я і не заперечував проти того, що він відповів, та й в принципі мало прислухався до їх розмови, адже не відводив свого погляду від дверей. І коли вони врешті відкрилися, я ледве не підскочив на рівному місці та одразу ж обсмикнув себе побачивши Лекса, який увійшов в кабінет. 

– Лекс, ти там Неонілу часом не зустрічав? – весело запитав Олівер. 

– Так вона ж начебто пішла раніше за мене… — здивовано відповів хлопець та ледь встигнувши промовити це, він різко розвернувся і стрімголов вибіг з кімнати.

Така поведінка звичайно ж викликала здивування та відчуття занепокоєння, і цілком очікувано, що ми в чотирьох рушили за ним. А за кілька хвилин ми вже стояли посеред п'ятої кімнати, у якій передбачувано було пусто. Розпитування молодої цілительки нічого не дало. Виявилося, що вона зовсім не пам'ятає зовнішності відвідувача, оскільки була під впливом заклинання відводу очей. Після перевірки захисних протоколів на будівлі було зафіксовано переміщення порталом, але точку виходу, на жаль, зафіксувати не вдалося.

Здавалося, декілька годин невідомості та пошуків перетворилися на наше персональне пекло. Так, саме наше. Оскільки Неоніла була важлива для кожного з нас, звичайно з різних причин, але неодмінно важлива. Та в усьому цьому, час від часу, на задвірках свідомості, я вловлював нетипову, як для просто друга чи керівника, реакцію Олівера на все, що відбувається. Та й в принципі на усе, що будь-яким чином пов'язано з Неонілою. Мені всіма фібрами душі хотілося, щоб це лише здалося. Та потім усе було відсунуто на другий план, коли в моїй голові пролунав поклик від Неоніли.

З отриманої інформації можна було лише зробити висновок, що мова йшла дійсно про пошкоджені врата переходу. Тож, не зговорюючись, ми вчотирьох перемістилися на галявину перед вратами. Але те, що відбувалося потім, не просто вибило ґрунт з-під моїх ніг. Здавалося, вчинок брата повністю знищив мене. Та й до всього прийшло усвідомлення того, що все своє життя я був настільки засліплений своїм успіхом та рівнем магії, що й не помічав очевидних речей. Звичайно я розумів, що нічого вдіяти не можна, адже за нас усе було вирішено ще до нашого народження. Я жодним чином не міг вплинути на те, хто та з яким рівнем магії народиться. Але, можливо, якби я помітив стан брата раніше, то цієї трагедії можна було б не допустити.

Та у ту секунду, коли Теом направив потік бойової руйнівної магії в бік Неоніли, я змушений був погодитися з тим, що він абсолютно правий: безпека світу, на жаль, для мене завжди була, є і буде найвищим пріоритетом. Тому, що саме це є даром, і прокляттям мого роду. Тож, єдине, що я міг тоді зробити, це затулити собою Неонілу. Стоячи під розкритим над нами захисним щитом, я несподівано усвідомив стан Олівера: це не банальна турбота, а панічна боязкість втратити її. А ще усе вказувала на те що, ці почуття в нього виникли набагато раніше, ніж я познайомився з нею.

Тому, після знищення брата, я вперше в житті не втримав емоції та впавши на коліна дав волю сльозам. Оплакуючи не лише втрату єдиної кровно рідної істоти, а й неможливість бути разом з тією, завдяки якій, і для якої б'ється моє серце. Оскільки я мав поступитися. Не тому, що вона нічого для мене не вартує, і навіть не тому, що інтереси світу та імперії понад усе… А тому, що вона стала важливою для мого найкращого друга… І сталося це набагато раніше, ніж я зустрів її. Тож, єдине, що я зумів вимовити в той момент: “Я маю піти”. Та наче останній постріл в моє розірване серце, навздогін пролунало її “Я буду чекати”. І саме ці слова я збережу до останнього свого подиху, тримаючись за примарну надію, що колись вони стануть реальністю…