Розділ 59

На власний подив, сліз та істерики від усвідомлення того, що сталося в мене не було. Здавалося, моє серце встало на паузу. А може, то воно пішло в режим глибокого очікування? То не принципово, як це звучить… Звісно я розуміла, що Ліаму зараз теж не просто, адже він втратив брата. І не просто втратив, а став його суддею і виконавцем покарання. Тому, хоч як би мені не хотілося зараз його підтримки я розуміла, що не маю морального права вимагати цього, адже хоч і не зумисно, та саме я спровокувала такий хід подій.

А ще, відчувала, що віднині завжди буду нагадуванням про його втрату. Тому, що не важливо ким став Теом, і наскільки брати віддалилися один від одного - вони назавжди пов'язані. Ще до їх народження, Хтось там зверху, прийняв рішення, що вони дві половинки одного цілого.

Знаю, як важко втратити близьку людину, а втратити половину себе, мабуть, геть нестерпно. Тому, я й не кликала його, і не ридала йому вслід. Лиш подумки надіслала “Я чекатиму!”. І хоч не отримала відповіді, я знала: він почув.

Тож, мовчки дала можливість Оліверу обережно перенести мене у цілительську, і просканувати. Я й сама відчувала, що серйозних пошкоджень у мене немає, лише переохолодження та безліч забиттів, подряпин і синців.

Та найдивнішим відкриттям стало те, що магія не може впливати на мене. Олівер зумів лише поверхнево очистити шкіру та одяг, але жодне заклинання направлене на зцілення не подіяло на моє тіло.

– Навдивовижу! Ніло, ти абсолютно недоторкана для магії — якось розгублено підсумував цілитель, вручну обробляючи мої рани — Але, як же тоді тебе зцілити?

– Мабуть, тому Теому і довелося гепнути мене по голові при викраденні, та й прикувати ціпком… — пошепки озвучила думку, що виникла у втомленому мозку. Та побачивши, як стислись кулаки цілителя, швидко перевела його увагу на інше — Олівере, якщо не працює зцілення, то буду одужувати, як звичайні смертні люди. Лише прошу проконтролювати процес, бо можу через свій стан попервах забувати щось зробити.

– Про це могла навіть й не казати — абсолютно серйозно відповів Олівер, присаджуючись на край ліжка та готуючись записувати — Я все запишу, кажи.

Тож, після того, як зробила сама собі призначення та скерувала дії при накладанні тугих пов'язок на ребра, дозволила собі відключитися з надією, що коли я прийду до тями Ліам буде поряд. Але, на жаль, очікуваного дива не сталося. Ліам не прийшов. Натомість коли організм припинив свої раптові вимикання, і більш-менш стабілізував свій стан, я прокинулась і в черговий раз виявила біля ліжка втомленого Олівера, який дрімав у кріслі. Він був блідий і змучений, та попри власну втому, зреагував на моє пробудження і за мить вже схилився наді мною з турботою заглядаючи у вічі. 

– Як себе почуваєш? — запитав він, поправляючи моє розтріпане волосся.

– Здається, краще — змусивши себе посміхнутися відповіла я, і одразу ж поставила питання — скільки я спала?

– Чотири дні. Але ми все робили відповідно до твого призначення — промовив він, а помітивши мою міміку, коли я спробувала підвестися, запитав — дуже болить, може знеболювального відвару? 

– Дякую не треба, терпимо. Але мені потрібно привести себе до ладу — тихо відповіла йому, а коли вже Олівер зробив жест, який передував накладанню очисного заклинання, з посмішкою додала — природним способом, будь ласка. 

Цілитель лише на мить розгубився, а потім швидко зорієнтувався і допоміг мені підвестися. Я ж опинившись на ногах зрозуміла, що легко бути героєм лежачи в ліжку, а ось той десяток кроків, який необхідно було подолати до ванної кімнати, здалися тортурами та можна порівняти з подоланням шляху по розжареному вугіллю. Нога боліла нестерпно, як і кожна клітинка тіла. Та Олівер за кілька моїх кроків не витримав цього видовища, і обережно взявши мене на руки, просто заніс у ванну. Поставив біля дзеркала та ще раз запитавши чи не потрібна мені допомога, вийшов зі словами: “Якщо що, то клич!”.

Побачивши себе у дзеркалі — жахнулася власного вигляду. Обличчя було розфарбоване синцями усіх відтінків синього, розбита губа, глибокі подряпини на щоці та над бровою. Тіло було не в кращому стані: синці були повсюди. Та найбільше пошкоджень припало в район грудної клітки та ребер, що було й не дивним, враховуючи що саме туди припало більшість ударів Теома.

А потім дні змінювали один одного, тіло повільно, але вперто відновлювалося. Та довго відлежуватись я не могла, тож вже через тиждень виторгувала собі хоч паперову роботу, і то під пильним поглядом Олівера у його кабінеті. Тож наступні кілька тижнів я працювала виключно у кабінеті.

Окрім Олівера, який здавалося цілодобово був поряд, мене постійно провідували близькі та друзі. Кілька разів приходив імператор. І жодного візиту Ліама. Ба більше — жодної думки не прилетіло від нього. І якщо протягом дня я ще була спроможна більш-менш “тримати” обличчя та емоції під контролем, то мої ночі були сповнені сліз та виття у подушку, а у сни все частіше проривалися жахіття пережитого. Намагаючись скласти себе докупи, я щоразу, коли випливала думка про Ліама, змушувала перемкнути свою увагу на інше. Тож, зрештою моє серце просто повільно обростало бронею. Тому, цілком зрозуміло, що через деякий час я все частіше мовчала і більше не жартувала за найменшої дрібниці. Мені стало комфортно бути на самоті. Я намагалася максимально повернутися до звичного режиму життя, тож поринула з головою у роботу та навчання. Це дало змогу більш детально проаналізувати усі випадки з втратою магії у наших пацієнтів і я зі здивуванням зрозуміла, як їм можна допомогти. А ще іноді мої думки поверталися то моменту, коли магія від Теома всотувалась у врата. Тож одного дня, я з усім цим, звернулася до Олівера.