Розділ 54

Мабуть, ще з години півтори витратила на те, щоб неспішно порозкладати придбані на ярмарку речі та прийняти душ. А потім вдягнувши легкий домашній костюм, який прикупила вчора, відчула, що спати ще не хочеться. Та й в принципі займатися чимось не було особливого натхнення. Тож вирішила прогулятись нічним садом. Звісно ж мені до поколювання в пальцях кортіло дізнатися, як себе почуває Ліам. Але я усвідомлювала, що для цього необхідно буде увійти в кабінет Олівера, а відповідно і спілкуватися з ним. Цікавість станом Ліама може перерости в розмову з Олівером про нас. Звичайно ж я розумію, що цієї розмови не уникнути. Та все ж сьогодні я її не планувала. 

Але не так сталося, як бажалося. Пройшовши неспішним кроком одне коло нічним садом помітила, що у кріслі біля моїх кімнат хтось сидить. І я звичайно ж розуміла, що це може бути лише Олівер. Та підійшовши ближче, аж жахнулася його зовнішнього вигляду. Цілитель був змучений та якийсь розтріпаний. Здавалося, ніби вантаж проблем всього світу зараз лежить на його плечах. Він сидів із заплющеними очима, втомлено відкинувшись на спинку крісла. Його волосся, завжди заплетене у чудернацькі коси, зараз спадало розтріпаними пасмами. Сорочка була зім’ята, не застібнута та й не заправлена, як зазвичай. Гадаю, він однозначно сьогодні не чекав когось побачити. Тому, аби не налякати своєю раптовою появою, я зробивши кілька кроків вперед, тихо кашлянула привертаючи його увагу. А побачивши, як він стріпонувся, скочив з крісла та витягнувся по струнці здивовано дивлячись на мене своїми яскраво-зеленими очима, усміхнулася і сказала:

– Привіт, Олівере. Можна скласти тобі компанію?

На що чоловік лише невпевнено ствердно хитнув головою і знов розгублено сів у крісло.

– Тоді, я швидко сходжу за кавою, а ти поки приведи себе до ладу — з посмішкою промовила я, жестом вказуючи на його неналежний вигляд.

Звичайно ж, коли я повернулася з двома філіжанками гарячої запашної кави, Олівер вже сидів у звичному та зібраному вигляді, але все ще напружено поглядаючи у мій бік своїми зеленими променистими очима.

– Лекс переповів мені, що ти повернешся лише завтра — тихо промовив він, беручи простягнуту мною філіжанку кави.

– Тож мені зараз піти, а прийти лише завтра? — зіщуливши очі, весело перепитала я займаючи сусіднє крісло.

– Ні, залишся! Будь ласка… — стрепенувся чоловік і не відводячи від мене свого палкого погляду, майже пошепки запитав — Ти позавчора пішла, бо я тебе налякав?

– Трохи — не стала кривити душею — Це було неочікувано. Хоча, мабуть, не зовсім так… Кілька разів я помічала, скажімо, твою нетипову реакцію, як для просто наставника чи керівника. Та, тоді я списала усе на те, що мені здалося…

Деякий час ми сиділи мовчки. Не знаю, як Олівер, а я не знала з чого розпочати, тож запитала про інше: 

– Як Ліам? Прокидався? 

– Так, сьогодні до обіду — тихо відповів цілитель дивлячись на відображення нічного світила у своїй каві — з’їв усе запропоноване, як і минулого разу. Та здається він більше чекав на тебе… Заснув кілька годин тому. А ще мені здалося, що його міміка стала “живішою”, та й рухи голови вже не такі сковані.

– Це добре — з легкою посмішкою промовила я — Отже, ми на вірному шляху…

І знов повисла мовчазна пауза. У голові снували різні думки, та як їх правильно подати я не знала.

– Ніло, ти ж вже знаєш відповідь на питання, яке я тобі не встиг поставити через прихід Теома? — майже пошепки промовив Олівер все ж таки зважуючись озвучити те питання, що турбувало його увесь цей час. 

– Так, знаю — тихо, але твердо відповіла йому — та я не знаю, як це вплине на наші подальші стосунки... 

– Все просто — промовив він, а я лише хмикнула від спогадів про ці ж самі слова, що почула від Талунга. Та, мабуть, моє хмикання Олівер зрозумів по-своєму, оскільки пояснив — Це або взаємно, або ж ні.

– Добре Олівер, я не буду зараз тобі розповідати, який ти неймовірний чоловік, талановитий, дуже добрий і привабливий. Бо ти й сам усе це знаєш. Річ у тому, що від самого початку нашого знайомства я сприймаю тебе, як наставника. І спілкуючись з тобою у мене була можливість розгледіти безліч неймовірних граней в тобі. Якщо знадобиться, то я без зволікань довірю тобі своє життя тому, що ти справжній. Та моє серце не завмирає лиш від одного погляду на тебе, моє дихання не збивається від погляду твоїх очей. І мені дуже сумно, що саме я кажу тобі “ні” та завдаю цього болю — роблячи паузу у своєму довгому монолозі та набираючи в легені повітря, наче перед стрибком у прірву, я видала на одному подиху — А ще, хотіла б щоб ти дещо почув саме від мене, бо так буде чесно. Коли ви поновлювали захист після нападу мага, Ліам освідчився у своїх почуттях. А перед початком лікування взяв з мене обіцянку, що ми повернемося до цієї розмови після його лікування. 

– Чому після лікування? — здивовано перепитав Олівер, наче і не чувши усього, що я сказала до цього. 

– Тому, що я не впевнена… у тому, що після того, як він поверне свою магію і своє місце в імперії, я все ще буду йому потрібна — чесно та без приховувань тихо пояснила я — Мені здається, що обов'язок перед імперією завжди буде вищий за мене. Навіть не так… я впевнена, що у ситуації де йому доведеться обирати: я чи обов'язок — він вибере обов'язок. І не тому, що його почуття нещирі чи поверхові, а тому, що це його суть. Він захисник світу, і має стояти на варті. Попри все…