Розділ 47

Прокинулась від відчуття голоду. І одразу ж усвідомила, що не можу поворухнутися, оскільки притиснута до тіла Ліама. Навіть не так, я була примотана ковдрою до Ліама. Ба більше я розмістилася майже на грудній клітці чоловіка і зараз чула його розмірене серцебиття.

– Мабуть, я уві сні повернулася — подумала про себе та зробила спроби переміститися на подушку.

Та хто б мені дав? Одразу ж відчула, як мене притисли міцніше, варто було мені зробити хоч маленький рух.

– Ну і куди ти зібралася? — сонно запитав Ліам.

– Вибач, що завдала тобі незручності — тихо перепросила я, роблячи ще одну спробу зміститися — Ліам, будь ласка, відпусти.

– Не хочу — розслаблено відповів він та почувши моє хмикання додав — можливо я й не проти таких незручностей до кінця своїх днів.

– Дуже смішно — фиркнула я, все ж таки зміщаючись трохи вбік, хоча й вдалося переміститися лише на його плече.

– А я і не жартую, Неоніло — все ще розслаблено, але вже серйозним тоном промовив він — у мене було багато часу обміркувати все. І я зрозумів, що мене гріє така думка: ти поруч назавжди…

– Ага, а мене ти запитав?! Чи хочу я того ж? Чи готова я присвятити тобі усе своє життя? Можливо, в мене інші плани. Навчання, робота, дім… — я говорила наче спокійно, але відчувала, як всередині підіймається хвиля якогось обурення через те, що мене наче ставлять перед фактом. 

Я не скажу, що відчувала щось незвичайне чи незрозуміле. Ні, але можливо, це лише відголос вчорашньої розмови з імператором. А можливо саме тверде переконання того, що це всього лише зараз він так говорить. Після ж його одужання все зміниться.

– Добре. Чого ти хочеш Ніла? — промовив Ліам, трохи відсторонюючись, чи то просто послабив свій захват, але це дало можливість побачити його обличчя та абсолютно чорні очі, які виблискували рішучістю — Перебування поряд зі мною не завадить твоєму навчанню, роботі. Та й дім у тебе буде…І я не вимагаю від тебе присвятити мені своє життя, а пропоную розділити його зі мною. Тому я питаю: чого ти хочеш?

Чи знала я чого хочу? Так, знала. Але, чи могла я своїм завжди раціональним мозком, пропустити поза увагою ймовірність того, що після його одужання, він просто повернеться до свого звичного життя в якому немає місця для мене? Ні, не могла. Можливо, поки. Але я не з тих хто ризикує, принаймні коли справа стосується почуттів.

– Ніло? — тихо покликав мене Ліам, перериваючи тим самим мої роздуми.

– Ліам, я зараз не готова говорити про це — тихо відповіла, підводячись з ліжка — я, мабуть, піду до себе.

– Чому? — здивовано запитав він.

– Тому, що не попередила Олівера, що прийшла сюди — швидко відповіла я, розуміючи що це така собі відповідь.

– Він знає, що ти тут — повідомив він, а побачивши мій розгублений погляд, пояснив — він приходив з вечерею. Гадаю він здогадався про твій стан, тому й не став тебе будити. Лише поправив ковдру, а через кілька хвилин пішов…

Його пояснення перервав цілитель, який саме увійшов у кімнату з тацею у руках. І з деякою настороженістю оглянув мене, а потім з обережністю запитав:

– Як себе почуваєш?

– Нормально — тихо відповіла я, опускаючи голову — До роботи готова. Зараз лише приведу себе до ладу…

Сказавши це я, прихопила свою ковдру та просто вийшла з кімнати, а опинившись у кабінеті цілителя одразу ж глянула на годинник: пів на восьму. Тож, швидко пройшла через сад і увійшла до своїх кімнат. 

Так само швидко прийняла душ, і більше на автоматі, одягалася у робочу форму та заплітала волосся в косу. Адже у голові був повний безлад: купа запитань, на які мало відповідь моє серце, але не мій розум.

В десять хвилин на дев'яту я увійшла у їдальню, де на щастя не було ні Лекса, ні Олівера. Тож замовивши собі їжу спокійно поснідала розуміючи, що з душевними метаннями легше справитись, ніж з відчуттям голоду. До того ж від занепаду сил знизиться моя продуктивність.

– О, доброго ранку, Ніло! — радісно вигукнув Лекс, входячи у їдальню, якраз в той момент, коли я повертала брудний посуд — Там вже всі зібралися в кабінеті Олівера, тож мене послали за тобою.

– Доброго ранку Лекс — посміхнулась хлопцеві у відповідь — що ж, якщо чекають, то йдемо.

Перед входом у кабінет Олівера, я зупинилася і зробила кілька глибоких вдихів та видихів, чим привернула увагу Лекса.

– Неоніло, усе добре? — запитав він відпускаючи дверну ручку, яку вже встиг натиснути.

– Так, просто трохи нервую — сказала правду, але промовчала про істинну причину нервування.

– Ну, йдемо? — перепитав він за кілька хвилин.

Я лиш хитнула головою та ще раз видихнула та переступила поріг. І одразу ж потрапила у вир темних очей голови Таємної канцелярії, що сидів у своєму візку на тому ж самому місці, де і вчора.

– Доброго ранку Неоніло — привітався першим Талунг та одразу ж уточнюючи — у тебе все добре?

– Доброго ранку. Так, усе гаразд — поспішила завірити його — я готова до роботи.

– Що ж тоді приступимо — промовив імператор, примруживши очі та зацікавлено поглядаючи на мене.