Розділ 40

– Неоніла? — покликав Ліам, ледь торкаючись мого волосся в районі потилиці.

І цей його здавалося б примітивний жест, у купі з моїм ім’ям промовленим уголос неймовірним баритоном, вмить відсунули на другий план гнітючі думки. Я, намагаючись не робити різких рухів та пам’ятаючи про нещодавній біль у голові, повернулася до чоловіка обличчям. І виявила себе розташованою у положенні на подушці майже на дві голови нижче від нього. Але відзначила, що для того, щоб опинитися на одному рівні з ним, мені потрібно або лягти на його руку, яка все ще була розміщена на моїй подушці, або ж прибрати її та лягти на одному рівні. Мабуть, мої вагання відбилися на моєму обличчі, оскільки Ліам посміхнувся і повільно проговорив вголос:

– Лягай на руку. Я не проти.

Не даючи йому часу передумати (або ж собі на те, щоб знов почати аналізувати ситуацію та оцінювати правильність чи доречність своїх дій), я швидко перемістилася на його витягнуту руку. І одразу ж почала ставити питання, що роїлися у моїй голові:

– Так ти, виявляється, можеш говорити? І до тебе повернулася рухливість? А може ти й згадав вже власну мову?

– Ого! Скільки їх у тебе — сміючись промовив він, а потім простягнув ліву руку та торкнувся місця над губою і вже серйозно додав — у тебе тут кров. Спочатку може стерти, а тоді вже відповідати на всі твої питання?

Я лише обережно хитнула головою та підвелася, підійшовши до складених речей, взяла один з рушників та змочила його край водою. Витираючи обличчя зрозуміла, що не бачу сама себе, тож повернулася до Ліама і запитала:

– Подивись, будь ласка, чи все?

На моє питання він лише мовчки простягнув руку забираючи у мене рушник і торкнувся спочатку вилиці, а потім і підборіддя.

– Ось, так вже краще — з посмішкою зазначив він та коротко торкнувся вказівним пальцем кінчика мого носа, і голосно розсміявся, мабуть, від здивованого виразу мого обличчя.

– Тобі треба переодягнути сорочку, бо цю здається я забруднила — промовила я, оглянувши його та помітивши темні плями на його одязі, а потім виникла геть шалена думка, яка змусила панічно запитати — Чи може це ти поранений?

– Ні, зі мною усе добре — неспішно відповів чоловік — це твоя кров.

Я підвелася з лежанки та попрямувала до складених речей взяла його чисту сорочку. А потім оглянула себе і промовила:

– А прикрий-но, будь ласка, очі.

Озирнувшись у його бік побачила, що чоловік без зайвих питань і заперечень виконав моє прохання. І хоч на мені ще була майка, все одно було чомусь ніяково переодягатися під зацікавленим поглядом його потемнілих очей. Швидко впоравшись зі своїм одягом, я підійшла до герцога та опустившись перед ним на коліна тихо промовила:

– Тепер давай тобі допоможу — хоч і намагалася не говорити голосно та він все одно сіпнувся від несподіванки та широко відкрив очі..

Я ж поклала чисту сорочку поряд і потягнула чоловіка на себе. Він обпираючись на ще не тверді руки відштовхнувся від лежанки й за кілька спроб опинився у сидячому положенні.

– Давай я притулюся до стіни — важко дихаючи промовив він — так тобі буде легше.

Я лише ствердно хитнула головою і допомогла йому зайняти зручне положення. Додатково підсунувши під спину подушку, допомогла переодягнути сорочку. І сіла, зручно вмостившись поруч.

– Розповідай — промовила я, коли почула як вирівнялося його дихання.

– Говорити можу лише твоєю мовою, але неспішно. Рухливість не відновилася, але м’язи здаються вже не такими дерев’яними. Рідну мову не згадав, і все ще не можу назвати те, що бачу. Хіба, що твоєю мовою.

– Коротко і по суті — зі сміхом зазначила я, коли зрозуміла, що він більше нічого не скаже — Одразу видно людина із силових структур.

– Напевно це теж звичка — розсміявся у відповідь він.

А потім у нас одночасно забурчало у животах і ми знов розсміялися, наче підлітки. І здається сміх змивав з нас усі негативні емоції, переживання та стрес. Трохи заспокоївшись я підвелася та направилася до запасів їжі, і вже біля них зрозуміла, що взяла усе те, що потребує жування. І від усвідомлення того, що через мою необачність Ліам опиниться голодний, з моїх очей мимоволі побігли сльози.

– Ніло, що сталося? — стурбовано запитав чоловік, мабуть, побачивши мої опущені плечі.

– Я взяла лише їжу, яку потрібно жувати — вирішила не викручуватися, а сказати все як є.

– Це щось має означати? — перепитав невпевнено він.

– Так, це означає, що мені нічим тебе нагодувати — майже прошепотіла я, та він мене почув.

– Поясни, чому ти так гадаєш? — просто запитав він, ніби дійсно не розуміючи суті проблеми.

– Тому, що ти казав раніше, що тобі боляче жувати. Саме через це ми й годували тебе з трубочки та й рідкою їжею — почала пояснювати йому — А зараз…

– А зараз ми просто спробуємо по-іншому — з легкістю промовив він — Неоніло, я не знаю, як це правильно сказати, але тут я почуваю себе інакше чи краще сказати живішим.

– Можливо, так впливають стіни. Вони з оніхіону, а цей матеріал має здатність створювати не магічний простір та й сам не всотує магію — пояснювала я, трохи підбадьорившись та вже направилася до нього.