Розділ 39

Неоніла Пактовій

Свідомість поверталася важко. Здавалося, ніби голову сковує гарячим обручем, який заважає не лише повернути голову у бік, але й завдає болю навіть від намагання думати. Зціпивши зуби змусила себе відкрити очі та зрозуміла, що лежу на плечі Ліама й утикаюсь лобом у його грудну клітку. І помітила, як на мить вона припинила свій природний рух, варто було чоловікові зрозуміти, що я прокинулась.

– Привіт — тихо прошелестіло в моїй голові, що не тільки мене здивувало (оскільки чоловік звернувся до мене першим), а й завдало неприємних відчуттів прострілюючи болем у скронях.

– Мовчи — хрипло прошепотіла я, і тієї ж миті відчула, як шкіру над верхньою губою неприємно стягує. А язик, здається взагалі ніби відривається від пересохлого піднебіння.

– Вибач — знов прилетіла коротка думка від Ліама — Треба води…

– Так, зараз — прохрипіла у відповідь та аж зіщулилась від неприємних відчуттів.

Спробувала піднятися, що в принципі мені вдалося, хоч й не з першого разу. Похитуючись дійшла до складених у кутку запасів та тримаючись за стінку повільно присіла біля них. Намагаючись не робити зайвих рухів головою, взяла одну пляшку з водою і так само повільно піднялася. Без поспіху підійшла до імпровізованої лежанки та опустившись на коліна відкриваючи пляшку. А потім потягнулася до Ліама аби підняти трохи його голову. Та на мій подив він ледь помітно похитав головою відмовляючись. І якщо чесно, мене трохи роздратувала така поведінка чоловіка. Та розуміючи, що на сварки зараз у мене немає сил, лише прошепотіла втомлено прикриваючи очі:

– Ти ж просив…

– Це тобі — подумки сказав він — Пий. Буде легше.

На здивування після його слів зрозуміла, що дійсно відчуваю спрагу, тож не змінюючи положення тіла почала пити. І справді ніби ставало краще, ну чи принаймні мій язик відчепився від піднебіння. Випивши, мабуть, трохи більше ніж пів літра рідини, запитала Ліама чи хоче він пити, а у відповідь він лише похитав головою. Тож закривши пляшку, поставила її на підлогу на відстані протягнутої руки від лежанки, і обережно опустилася на подушку. Вмостилася на деякій відстані від чоловіка, обличчям до нього і деякий час спостерігала за зміною емоцій в його зосереджених на мені очах. Та, мабуть, так і заснула. Бо коли прокинулась наступного разу, то знов виявила себе на плечі у чоловіка, який теж спав.

Проаналізувавши свій стан зрозуміла, що почуваю себе вже значно краще. А для перевірки власних можливостей, скосила очі оглядаючи приміщення, і це не завдало пекучого та гострого болю. Хоча ще відчувався певний дискомфорт, та його можна описати, як цілком прийнятний.

Через хвилин десять здавалося, що вже не можу лежати в тому самому положенні. Але й розбудити чоловіка не хотілося, адже розуміла, що після нападу того мага він міг почувати себе погано. І тієї ж миті, як виникла ця думка, почала гризти сама себе за те, що не запитала про його самопочуття. Адже настільки була поглинута власним станом, що й забула про нього…

– Як ти? — пролунало неочікувано запитання, яке відвернуло мене від процесу “самозгризання”.

Мені довелося трохи задерти голову аби побачити його обличчя.

– Нормально — з легкою посмішкою відповіла йому і поспішила поставити своє питання — А як ти?

– Дякуючи тобі живий — пролунала тиха відповідь, а його губ торкнулася ледь помітна посмішка.

А наступної миті він повільно підійняв свою руку, що до цього лежала на його грудях, і неспішно наблизив до мого обличчя заправляючи за моє вухо пасмо волосся, що вибилося з коси.

– О, тобі значно краще?! Повертається рухливість? — запитала уголос я зводячись на ліктях та з цікавістю розглядаючи його всього.

У відповідь мені прилетів лише його веселий сміх, а трохи згодом додалося винувате:

– Вибач, мабуть, тобі ще боляче. А я…

– Ні, все добре! — твердо відповіла я, хоча ще трохи штормило — На диво, вода допомогла.

– Це після ментального удару — сумно прошелестіло у відповідь, а далі він почав пояснювати ніби вибачаючись — завжди стається ось такий відкат. Вибач, я не зумисно… тоді… там у кімнаті я так злякався! А ти хотіла вийти й…

– Тшш — зупинила його я приклавши палець до його губ, хоча звісно ж розуміла, що усе це  він мені говорив подумки — Ліам, не варто просити вибачення… Розумію, що таким чином ти намагався убезпечити мене від необдуманих вчинків. Але і я просто не могла тоді по-іншому, мабуть, це рефлекси. Я мала якось реагувати на те, що відбувалося. Просто знаю, що маю діяти коли бачу когось у біді. Це щось подібне до…

– Покликання твого роду — перервав він мене.

І однією цією фразою ніби вибив усе повітря із грудей.

– Вибач, що? — перепитала я, відчуваючи якесь незрозуміле мені хвилювання.

– Я прочитав тебе коли прокинувся вперше — абсолютно спокійно зазначив він — І у видінні я побачив твоє минуле життя, тож запам'ятав, як твій дід говорив, що зберігати життя це покликання вашого роду.

Він щось ще пояснював, та я вже майже не чула його, оскільки у середині вже клекотав гнів від того, як він вчинив.

– Навіщо ти це зробив? — запитала я, сідаючи на лежанці та не відводячи від нього гнівного погляду.