Розділ 38

Герцог Ліам те Алексантері

Прокинувся раптово, з відчуттям пекучого заціпеніння у всьому тілі. А ще у голові пульсував настирливий біль, що нагадував стан неначе наростальної хвилі, не даючи зосередитися на чомусь одному. З силою розімкнув важкі повіки та зрозумів, що лежу обличчям до гори на твердій поверхні у темній кімнаті. Трохи сфокусувавши погляд помітив на стінах білі хаотичні смуги різної довжини та ширини. Та скільки б я не напружував мізки, аби згадати назву матеріалу, яким було оздоблено стіни, але так і не згадав. Але за мить вже й не міг напевно сказати про, що думав кілька секунд тому. У спробах напружував мозок, але там ніби сірий серпанок, який не давав впіймати хоча б натяк на інформацію. У голові та думках панував безлад, ніби усі полички у бібліотеці розвалилися разом з книгами та сувоями. А щоб дати усьому тому лад необхідні час і вільні руки, які чомусь відчувалися наче зв’язаними.

А потім мою увагу пересмикнуло на відчуття від того, що щось притисло мою правицю і вона заніміла більше ніж усе тіло. Через силу та тягучий біль у м’язах, змусив себе повернути голову у той бік і з подивом побачив дівчину, що лежала на моїй руці. Але у якомусь дивно не природному положенні. Складалося враження наче вона де стояла, там і впала, а “приземлилася” саме на мою руку. Підкорюючись якимось внутрішнім поривам, захотілося відкинути з її обличчя волосся, щоб краще розгледіти його. Обережно спробував зробити це лівою рукою, яка лежала поперек мого живота, але вона мене не слухалася. Лише зміг перемістити її на кілька сантиметрів. Тож витративши трохи більше часу аби перемістити руку на потрібну відстань, все ж здійснив задумане. І з жахом побачив її закривавлене обличчя.

Спроби покликати дівчину закінчилися так і не встигнувши розпочатись. З причини того, що навіть не зумів згадати жодного слова. А потім раптово відчув наче розряд енергії, що вдарив у долоню, яка все ще була притиснута до вилиці дівчини. Намагання висмикнути руку, спровокували лише ще більше її примагнічення до шкіри. А далі у моїй голові почали з’являтися картинки, які супроводжувалися дівочим голосом. І саме цей голос був мені добре знайомий.

– Неоніла — видихнув я, хоча це нагадувало більше хрип. І одразу ж подумки зробив висновок — ніби я століття не користувався власним голосом.

Та через кілька хвилин я вже був наче спостерігачем історії цієї неймовірної дівчини. Іноді вловлюючи знайомі моменти складав докупи побачене зараз та почуте від неї раніше. Я начебто стояв з нею пліч-о-пліч та переживав усі важливі та значущі моменти її життя з дитинства, школи, університету та місця роботи. Разом з нею я відчував ті бентежливі емоції перших перемог, а також гіркоту від падінь, які неодмінно були на шляху до здійснення її мрій. А ще я мав змогу відчути, як то кажуть, на власній шкірі біль від втрати рідних. Наче не вона, а я стояв безсило посеред коридору навчального закладу з усвідомленням, що попри увесь жах та біль від того, що сталося їй потрібно скласти іспити. Тому, що вона має відповідати імені свого роду. Попри усе -завжди краща. 

А далі, сповнені друзів та спілкування дні й самотні вечори. Але в усьому цьому віддушеною для неї завжди була робота. Дівчина просто нею жила. Здавалося, коли вона переступала поріг лікарні, за її плечима розгорталися крила, які здіймали її над усім та попри усе несли її до перемоги. Разом з нею я відчував щастя від кожного врятованого нею життя, і втому після важкої зміни. Наче наживо я відчув холодні краплі дощу на її обличчі та почув розмову з хлопцем на ґанку лікарні. Це я їхав у транспорті мокрою дорогою додому, і натрапив на місце аварії. Наче я, а не вона, тягнули на собі того хлопця, і потім повернувся на місце прибрати речі… Здавалося я особисто відчув той біль від удару і почув хрускіт власних кісток. Наче я сам вмирав там, на узбіччі дороги, розділяючи з нею фізичний та душевний біль, від пульсівного усвідомлення, що нічого не можна змінити. А потім я був свідком її боротьби зі світоустроєм за власну душу. І наче підсвідомістю зрозумів, що саме її останні слова стали вирішальними для того, аби вона отримала другий шанс.

Далі побігли кадри її перебування в цьому світі: знайомство з родиною наглядача врат, робота у таверні, домашнє навчання. Чомусь картинка наче трохи зупинилася у моменті, коли вона читала про мене. І на задвірках свого сприйняття відчув її страх, недовіру і бажання не перетинатися зі мною. Чомусь саме від цього, відчув пекучий біль та незгоду з її вибором, але пересиливши себе продовжив перегляд її історії. Тож, далі я мав змогу побачити, як блискуче вона склала шкільні іспити. Як впевнено надавала допомогу своєму першому пацієнту. Неймовірне враження залишили по собі кадри лікування хлопчика та відновлення його пошкоджених магічних каналів.

А у наступних кадрах я спостерігав за знайомством зі мною, нашими зустрічами та розмовами. Я відчув її почуття, які й в мені самому розлилися неймовірним теплом. А у свідомості оселилася надія на таке довгоочікуване щастя.

Очима дівчини я побачив мага у балахоні, що проводив ритуал наді мною, її намагання мене врятувати та те, як моя сила вирвалася з-під контролю зриваючи щити з її свідомості та ненавмисно завдаючи ментального удару. У цей момент здалося, що моє бажання так щільно переплелося з її власним, і для кожного з нас було важливим життя іншого. Ніби наші свідомості та наші серця раніше за нас зрозуміли, що один без одного ми вже ніколи не зможемо існувати.

Здавалося б, що ще може мене здивувати? Та потім ця дівчинка, попри увесь біль та нездужання (які були спричинені магічним ударом мого ментального дару), ігноруючи кров, що стікає по її обличчю, сховала мене. Щоб зберегти моє життя. Я бачив, що навіть опинившись здавалося б у безпеці, вона перш за все переймалася моїм комфортом. А потім, лиш один необережний крок спровокував падіння і втрату свідомості.