Розділ 37

Поки ми з ним розмовляли на вулиці вже розпогодилося.

– Ну, що прогуляємося? — запитала, я простягаючи йому свою долоню, натякаючи на те, щоб він підводився.

У відповідь він лише хмикнув і поглядом вказав на ліжко, натякаючи на те, що перший крок до його підйому це зняття мною ковдри з його ніг.

Так зі сміхом та жартами, Ліам перемістився у візок, і я вже звичними рухами зафіксувала його тіло пасками. З легкістю штовхнула крісло уперед і через кілька кроків зупинилася.

– Зараз, я візьму ще плед — проговорила я прямуючи у бік гардеробної. І цієї миті почула якийсь неясний тріск. Та лиш відмахуючись від думки, що це щось має значити. І за звичкою вже подумки проговорила до Ліама — Там, на вулиці, після дощу, може бути прохолодніше ніж зазвичай…

І вже стоячи біля дальньої стіни гардеробної почула подібний тріск, але набагато ближче. Здавалося, що звук йшов від вхідних дверей кімнати. І, наче обухом по голові, прийшла шалена думка усвідомлення: цей тріск свідчить про те, що у будинку силою знято захист з кімнат. Впустивши плед на підлогу, кидаюся до дверей і подумки кричу Ліаму: “Небезпека!”. Але у мить, коли мої пальці вже торкнулись ручки дверей, прилетіла несподівана вказівка від герцога:

– Стій! А ні звуку!

Пролунало це так незвично владно та жорстко, що відчулося ніби отримала удар у черевне сплетіння. Я ніби заціпеніла за крок до прочинених дверей і зі свого місця могла лиш спостерігати, як біля крісла Ліама з’являється постать у чорному балахоні з напнутим каптуром до самих очей. У моїй голові гуділо, наче у вулику. Але я з усіх сил намагалася дослухатися до того, що вона говорила. А точніше він. Адже за тембром голосу, біля візка з герцогом перебував саме чоловік.

Зі своєї позиції я могла лише бачити, як він обійшов Ліама по колу. Потім він надягнув на шию герцога якийсь темний амулет та почав щось бубоніти прикладаючи руки до його грудної клітки.

– Проводить ритуал — зрозуміла я. А побачивши, як з Ліама почала ніби висмоктуватися магія, сіпнулася. Але усе було марним. Я не могла поворухнути й пальцем — Ліаме, будь ласка.

Прошепотівши, я сподівалася, що він дозволить вийти і якимось чином завадити магу. Звісно, я не мала жодного уявлення, що зможу в порівнянні з ним.

– Не смій! — ледь чутно прошелестіло у моїй голові, але від того не менш владно.

Я розуміла, що абсолютно безсила перед силами того, хто зараз вбиває, і того кого вбивають. І від усвідомлення власної нікчемності, я почала беззвучно плакати. А ще після кількох спроб вирватися зі стану заціпеніння зрозуміла, що роблю гірше лише Ліаму. Адже він, якимось чином увесь цей час утримував мене поза оглядом мага. Натомість даючи себе вбивати. Тож приймаючи його рішення, та щоб хоч трохи зберегти його сили, ковтаючи сльози прошепотіла у думках:

– Ліаме відпусти мене, я зрозуміла.

А коли через кілька митей відчула, що мене відпустили, безсила та розчавлена опустилася на коліна та упираючись кулаками у підлогу, лише молила у вищих сил його врятувати. За будь-яку ціну…

– Так, поки досить — несподівано прозвучало з кімнати, і це змусило мене підняти голову і напружити слух, всотуючи кожне вимовлене ним слово. Я знов, обережно через щілину, глянула у кімнату і побачила, що маг зняв з шиї Ліама артефакт. І зараз він світився бузковим — Сьогодні більше не вміститься. Але, усе так добре зійшлося: Олівер на практиці, а ти без нагляду. Ніхто нічого й не зрозуміє, як і весь цей час. Тож я повернуся, напевно, після опівночі… Так, якраз встигну звільнити накопичувач, та й до того часу ти маєш бути вже при свідомості. Тоді я зможу забрати вже усе, до останньої краплі твого джерела. І все закінчиться тут, а про могутнього голову Таємної канцелярії, герцога Ліам те Алексантері залишиться лише згадка на шпальтах історії.

І після цих слів він голосно розсміявся та просто зник, наче розчинившись у просторі.

Я ж більше не вагаючись ні секунди вскочила на ноги, аби допомогти Ліаму. Та, мабуть, надто різко підвелася, оскільки похитнулася від раптового запаморочення в голові, і у носі якось неприємно булькнуло, а у роті з'явився присмак заліза. Приклавши руку до обличчя побачила на ній кров. Та попри неприємні відчуття та мушки перед очима, я підійшла до чоловіка, який зламаною лялькою висів у кріслі. В першу чергу перевіривши пульс, з полегшенням видихнула: “Живий”. Спочатку виникла думка перекласти його несвідоме тіло на ліжко, а потім погляд впав на годинник: за десять хвилин двадцять третя. В голові промайнули слова мага, про його намір прийти після опівночі. 

– Що робити далі? Кого кликати на допомогу? — виникали один за одним питання у голові.

І раптом згадався той день, коли Олівер вирішив надати мені доступ до не магічної кімнати. Тож, без вагань прийняла рішення сховати Ліама там. Та оскільки вхід до неї був через його кабінет, то вирішила перевезти його через свої кімнати. А далі коридором планувала потрапити у кабінет Олівера.

– Треба буде лише вибрати момент, коли біля стійки адміністратора нікого не буде — озвучувала я собі орієнтовний план дій.

Швидко, наскільки могла та штовхаючи попереду крісло з герцогом, попрямувала алеєю вздовж стіни до своїх кімнат. А порівнявшись з дверима, які вели в апартаменти Олівера помітила, що вони відчинені.

– Тож, це звідси вперше чувся тріск зламу захисту — подумки відзначила я, подякувавши тому невідомому магу, що зламавши захист, відкрив мені пряму дорогу до потаємної кімнати.