Розділ 36

А далі кожен наступний день був схожий на попередній, та йшов приблизно за одним і тим же сценарієм. До свого сніданку я встигала заходити до Ліама аби впорядкувати його, нагодувати сніданком та трохи поговорити. До обіду, ми разом з Лексом, здійснювали огляд стаціонарних пацієнтів та приймання нових. П'ятнадцять хвилин обіду в компанії Лекса, аби не викликати зайвих запитань, та ще тридцять хвилин витрачала на відвідування герцога та його обід. Після обіду та до кінця робочого дня опрацьовувала здебільшого картки пацієнтів, як новоприбулих, так і тих що виписували. А ось одразу після завершення робочого дня я коротко прощаючись з молодим цілителем, поспішала до кімнат герцога. Де ми вже разом вечеряли та спілкувалися. Та найбільшою втіхою ставали наші вечірні прогулянки та розмови, які затягувалися майже до опівночі. І що саме цікаве: нам завжди було про що поговорити, знаходилися теми для обговорення та дискусій. А ще, ми багато сміялися і жартували про все на світі.

І якоїсь миті, вчергове глянувши в його неймовірно чорні очі, які здебільшого змінювали свій колір тоді, коли Ліам відчував неймовірний коктейль емоцій, я зрозуміла що почала закохуватися в цього сильного та незламного чоловіка. Хоча іноді й здавалося, що він просто нестерпний і до невимовності бісив своєю впертістю та відстоюванням свого погляду.

Але звичайно ж про свої відчуття, я не промовила жодного слова. Адже розуміла що те, що відчуваю я, не обов'язково має відчувати й він. Оскільки, для нього я можу бути лише свіжим потоком енергії та можливість хоч якогось спілкування за період його хвороби. А можливо і взагалі єдине джерело інформації. Іноді подібні думки засідали у голові й крутилися, час від часу недоречно нагадуючи про своє існування. І коли вчергове приходила думка про те, що я всього лише зручна для нього, я неймовірно дратувалася. Та й злилася здебільшого на себе за те, що так близько дала йому підібратися та прорости у моєму серці.

Але вже звична до того, що як лікар маю завжди тримати серйозний вираз обличчя, тож зовні я жодним чином не показувала своїх внутрішніх вагань та переживань.

Як і було заплановано, третього робочого дня тижня, наш перший спільний пацієнт Мінас був виписаний додому. Його батько дуже довго дякував за врятоване життя сина, а обіймаючи на прощання шепнув:

– Попри Вашу незгоду отримати борг життя у подяку знайте, що я та моя родина завжди прийдемо на допомогу. Якщо така Вам знадобиться.

Коли ж я хотіла вже заперечити, він просто ще раз сказав: “Просто знайте про це”. І я погодилась. Адже розуміла, що життя взагалі дивна штука. Цілком можливо, що обставини можуть скластися таким чином, що ми більше ніколи з ним і не перетнемося на дорогах нашого життя. Тож і мені нічого не варте запевнити його, що я запам'ятаю. А натомість чоловік зможе спокійно жити.

Увечері п’ятого робочого дня, як і в усі попередні дні, після роботи попрямувала у кімнати герцога. Вийшла у сад і відчула прохолодні краплі дощу на обличчі. Швидко пробігши вздовж стіни будинку майже заскочила у кімнати Ліама.

– Уявляєш пішов дощ! — посміхаючись почала розповідати йому — а я гадала, що купол над будинком захищає і від погодних явищ.

– Можливо, але я не можу напевно тобі про це сказати — сумно відповів чоловік — адже просто не пам'ятаю його характеристик.

– Ой, та то нічого! — махнувши рукою, промовила я і поспішила зняти з нього очисний артефакт — образливо лише, що прогулянка скасовується, тож доведеться сидіти у кімнаті.

– Добре — тихо прошелестіло у відповідь.

– Ліам, щось сталося? Ти погано себе почуваєш? — присівши на край ліжка почала розпитувати я.

– Ні, не турбуйся! — швидко відповів він — просто я вже звик до наших прогулянок…

– А, ну то не біда. Дочекаємося його закінчення та обов'язково пройдемося садом — з посмішкою відповіла йому.

Швидко привівши його в порядок, посадовила на ліжку та підставила подушки, відмічаючи, що чоловік став трохи мобільніший, більш твердо сидить та рухливість обличчя стала більш помітною, а міміка живою.

– Треба буде спробувати вправи, як при реабілітації після травм. Але спочатку розповім Оліверу, і якщо він погодиться, то можна буде спробувати — зазначила про себе я, отримуючи вечерю.

Після усіх, вже звичних справ ми розмовляли подумки, як завжди. Та несподівано мене осяяла одна думка.

– А, скажи-но мені Ліаме — промовила я уголос, але не звертаючись до нього подумки. І що цікаво, у мене вже вправно виходило відгороджувати усі думки, що ширяють табунами у голові, від тих, які він має почути — Ти ж мене розумієш коли я, щось вголос промовляю?

Та побачивши у відповідь лише уважний погляд, вже розчаровано видихнула, і подумки звернулася до нього:

– Шкода, що ти мене не розумієш, коли я промовляю вголос — а потім я раптом згадала, що коли промовляла слова присяги Оліверу, і коли віталася вголос, то реакція у герцога була. Отже, він прекрасно мене чує. Тож, прихилившись майже впритул до його обличчя, зазирнула у його очі, і розгледівши в них настороженість, запитала вголос — Відповідати будеш?

Кілька хвилин погляду очі в очі, і він трохи відхилившись у бік розсміявся.

– Неоніло, ти неймовірна. Тобі б допити проводити — все ще сміючись надіслав мені відповідь.

– І до цього дійдемо, якщо знадобиться — сідаючи рівно промовила я — чого одразу не відповів, що розумієш?