Розділ 35

– Слухай, а як ти себе почуваєшся? — з посмішкою запитала я, коли ми завершили вечеряти та вже деякий час розмовляли. Ну, здебільшого я розповідала про своє минуле життя та про професію.

– Ніби-то нормально, а що? — дещо насторожено запитав він.

– Хочу прогулятися садом — просто відповіла я — ти ж складеш мені компанію?

– Спробуймо — після деяких роздумів, ледь чутно відповів він.

Я щиро посміхаючись попрямувала до гардеробної та вивезла звідти крісло колісне. І швидко, щоб у чоловіка не було часу передумати, обережно прибрала ковдру, якою були прикриті його ноги.

– Так, кажи що я маю робити? — поставивши руки в боки запитала оглядаючи його, подумки прораховуючи можливі варіанти.

– У тебе зараз такий вигляд, як ніби ти збираєшся мене відлупцювати — несподівано розсміявся Ліам, повертаючи тим самим увагу до себе.

– Та, як можна Ваша Світлість! — показово злякано вигукнула я, при цьому ляскаючи у долоні — Ви ж навіть ще й не встигли нашкодити! Чи може то я чогось не знаю?

І ми знов зареготали на усю кімнату, а потім вже герцог промовив:

– Ти просто трохи направляй, спочатку ноги. Потім я сяду на ліжку, а ти максимально близько підкоти крісло і притримай, бо воно неодмінно відкотиться. А я вже тримаючись за нього руками перенесу тіло в крісло.

Я попередньо розкрила ремені на кріслі та чітко робила, те що говорив чоловік направляючи, як він казав. А коли він врешті опинився у кріслі, ледь помітно полегшено видихнула. Адже насправді побоювалася, що зроблю щось не так, чи не зможу втримати крісло, або ж Ліам не впорається та втратить рівновагу.

– Усе добре. З тобою вийшло навіть швидше ніж з Олівером — ніби відчуваючи моє переживання, підбадьорив він мене.

Тож пристебнувши ремені вже обійшла крісло та торкнулася ручки, як згадала що у таких пацієнтів здебільшого порушена циркуляція і вони швидше мерзнуть у кінцівки.

– Хвилинку зачекай! Нікуди не тікай. Я зараз візьму плед — промовила я та під його тихий сміх пішла у гардеробну, де на одній з полиць взяла плед. А коли вже повернулася до виходу, мій погляд впав на побутовий артефакт, тож швидко вставила його у потрібний отвір і запустила його.

Опинившись на дворі, помітила, як Ліам глибоко втягнув у себе повітря. Відкотила крісло трохи далі від кімнати, оскільки сплеск магії при спрацюванні побутового артефакту може вийти за межі кімнати на один — два метри.

– Якщо, не важко — прошелестіло у моїй голові з надією — то можемо об’їхати сад по колу?

Без слів я легким поштовхом зрушила візок з місця та покотила вздовж алеї, що саме тягнулася садом замикаючи його у коло. Неспішно йдучи помітила, легкий поворот голови чоловіка у бік майданчика на якому зазвичай тренувався Олівер. Тож дійшовши до повороту на бічну алею направила туди візок.

– Дякую — долинуло до мене.

– І за що на цей раз? — перепитала я, зупиняючись посеред майданчика, та оминаючи крісло встала так, щоб було добре видно обличчя співрозмовника.

– За те, що розумієш мене навіть за рухом, чи поглядом — дивлячись на мене потемнілими очима, надіслав мені відповідь — здається вічність не бачив усього…

– Дивно, начебто Олівер казав що ви виходили на прогулянки? — ніби сама до себе промовила я.

– Виходили — з іронією прилетіла у відповідь — Та у мене, якось не було натхнення розглядати усе навкруги…

– А зараз значить з'явилося? — весело перепитала я.

– Здається — відповів він переводячи погляд на мої ноги та несподівано запитав — можливо час повертатися?

– Чому? — здивовано перепитала я — чи тобі некомфортно сидіти?

– Так, мені некомфортно сидіти — сміючись відповів він і побачивши, мабуть, мій трохи розгублений погляд, пояснив — мені некомфортно сидіти тому, що ти стоїш.

– І лише у цьому справа? — поставила я нове питання, а отримавши ствердний кивок, посміхнувшись додала — ну, тоді це зовсім не проблема.

І знову ставши позаду крісла, легким поштовхом покотила його на центральну алею, а вже звідти минаючи апартаменти Олівера, підкотила його до крісел, що розміщувалися під стіною в моїх кімнат.

– Ось тут можу сісти і я — проговорила я розміщуючись в одному з крісел та подавшись трохи вперед, притягнула візок з чоловіком впритул до себе. Так, що ми опинилися один навпроти одного, але боком до саду.

– Тепер краще — з відчутним полегшенням промовив герцог — Ми тут нікому не завадимо?

– Ні, в тих апартаментах проживає Олівер — пояснила я вказуючи рукою напрямок — а з господинею апартаментів, під стінами яких ми сидимо, можливо, і доведеться домовлятися…

– То, може все ж варто повернутися — косячись на двері до кімнат промовив Ліам — не хотілося б додавати тобі проблем.

– Ну, по-перше, у твоїх кімнатах працює побутовий артефакт, тож повернутися ще немає можливості — стримуючи усмішку спокійно відповіла я — стосовно другого… а чому це мені проблем? Мене вона не послухає, тож доведеться домовлятися тобі…

І все ж не стримуючись розсміялася, побачивши зміну емоцій у погляді чоловіка, який здається намагався зрозуміти: як, за моєю логікою, він має домовлятися з господинею апартаментів?