Розділ 34

Віддавши у кінці робочого дня оформленні історії  пацієнтів Лексу, який сьогодні залишався на чергуванні, вирушила до себе. Та вже прямуючи коридором, що вів до житлових кімнат, несподівано була зупинена пізнім відвідувачем.

– Вибачте, дівчино Ви не могли б мені допомогти? — прозвучало низьким глибоким голосом за моєю спиною, коли я вже була навпроти дверей у кабінет Олівера.

– Так, звичайно — зробивши глибокий вдих повернулася до чоловіка, вже розуміючи, що можу не встигнути прийти до герцога в обумовлений час. Але й не допомогти не могла собі дозволити — Чим я можу Вам допомогти?

Поставивши питання, я саме у цей момент перевела погляд на обличчя відвідувача. Переді мною стояв неймовірної краси представник цього світу у дорогому вбранні. Яскраво блакитні очі, що заворожували своєю глибиною, правильні риси обличчя та густе чорне волосся. Він мав високий зріст, широкі плечі та міцну статуру, а його велична постава та трохи гордовитий погляд видавали у ньому особу високого статусу.

– Дивне поєднання кольору очей та волосся — подумки побіжно відзначила я, а за мить вже дивлячись прямо в очі, повторила своє питання. Оскільки, чоловік мовчки стояв і не менш відкрито мене розглядав — Так, чим я можу Вам допомогти?

– У мене є інформація, що у вас на лікування перебуває один пацієнт — тихо промовив чоловік, підходячи майже впритул — мені б з ним якось зустрітися…

– Так, в принципі часи для відвідування вже минули — впевнено відповіла я роблячи крок у бік та поглянувши на стійку адміністратора з надією побачити там Лекса, але, на жаль… — Добре. Для початку назвіть ім’я Вашого знайомого, щоб я могла перевірити чи дійсно у нас є такий пацієнт. І тоді я скажу чи можете Ви з ним зустрітися та за яких обставин.

Промовивши це я швидко обійшла його та пройшла за стійку адміністратора. Дістала з полиці журнал реєстрації пацієнтів та перевела запитальний погляд на чоловіка. Він вже підійшов впритул до стійки й зараз нависає над нею зазираючи, здавалося, прямо у душу.

– Ліам — пошепки промовив він не відводячи від мого обличчя свого пильного погляду, наче намагаючись спіймати якусь реакцію — Герцог Ліам те Алексантері.

– Гаразд, зараз подивимось — твердо, та максимально спокійно, відповіла я розкриваючи журнал. Хоча моє серце намагалося вискочити з грудей — Як, я зрозуміла точної дати його потрапляння у цілительську Ви не знаєте? Тож, тоді глянемо за останні десять днів…

– Чому ж не знаю? — схиляючи голову на бік перепитав він — майже рік тому…

– Ого! — здивовано видала я.

І, що цікаво, я дійсно була здивована такій поінформованості чоловіка. А ще, дивувало не усвідомлення цим чоловіком, що за такий тривалий термін, ті кому варто було знати про місце перебування герцога, вже напевно знають. Тож зараз його пошуки викликають лише зайві підозри. Але, з усім тим я дістала з полиці журнали реєстрації за минулий рік і переглянула записи за два місяці у які ймовірно герцог звертався за допомогою.

– На жаль, пацієнта з таким ім'ям у зазначений Вами період серед оформлених немає — впевнено відповіла я закриваючи журнал.

– А не оформлених? — зіщуливши очі, все ще нависаючи над стійкою, запитав він.

– А за не оформлених… — прошепотіла я, так само зіщуливши очі та подавшись трохи уперед, ніби збираючись відкрити велику таємницю — сказати не можу, оскільки у той період тут ще не працювала.

Промовивши це випрямилася та поставила журнал на полицю й обійшовши стійку зупинилася за кілька кроків від чоловіка.

– Я можу Вам ще чимось допомогти? — запитала дивлячись на нього. 

– Якщо Ви не можете знати, щодо пацієнта, то може підкажете до кого я можу звернутися? — заклавши руки за спину запитав чоловік.

– Так, звісно — з посмішкою відповіла я — Ви можете почекати тут чергового, або ж наступного першого робочого дня тижня відвідайте Майстра Олівера і він напевно Вам відповість на всі питання.

– Неоніло, щось трапилося? — запитав чимось стривожений Лекс, що саме підходив до стійки адміністратора.

– О, а ось і черговий! — вигукнула я, вказуючи рукою за спину відвідувача — Можете поставити питання йому. А мені вже час…

– А Ви кудись поспішаєте? — піднявши брови трохи нахабно запитав чоловік, не звертаючи уваги на блідого Лекса, що саме опинився біля мене.

– Звичайно — як ні в чому не бувало, промовила я — мій робочий день завершився пів години назад, і зараз я витрачаю час, який могла б витратити на особисте.

– А якщо я запропоную провести Вас додому? — змінюючи тон розмови поставив несподіване питання чоловік — Або ж, ми могли б десь повечеряти…

– Вибачте, але змушена Вам відмовити — не припиняючи ввічливо посміхатися твердо відповіла я — У мене на вечір інші плани. Вибачте, ще раз, але мені дійсно вже час.

І не чекаючи на його відповідь чи реакцію, я не озираючись попрямувала у бік своїх кімнат. Намагаючись не зірватися на біг, оскільки вже добряче запізнювалася. А мій поспіх може бути неправильно інтерпретований та спровокувати не потрібну мені увагу від цього дивного чоловіка. І взагалі, треба не забути розповісти про цей візит Оліверу. У тому, що Лекс не знає про перебування Ліама тут, я була впевнена. А Олівер напевно вже знайде вихід.