Розділ 32

І я пішла. Жодним звуком, жестом чи думкою не показуючи своїх справжніх відчуттів. Не даючи йому можливості побачити наскільки ж глибоко зранили кинуті ним слова. І як його коротке “ні” сприйнялося мною, наче камінь, що з усією люттю жбурнули у кришталеву вазу.

Я пішла. Міцно стиснувши кулаки, гордо розправивши плечі, і тихо зачинивши за собою двері. Та клацання замку прозвучало, для мене, наче грім серед ясного неба, змусивши здригнутися та відпустити врешті внутрішні гальма, даючи волю емоціям, що почали вириватися наче лава з вулкана, який раптом прокинувся.

Прямуючи до своїх кімнат, я плакала. Здається, вперше після втрати батьків і, мабуть, вперше за час перебування у цьому світі. Можливо, я трималася завдяки настановам рідних, які закарбувалися у моїй свідомості: ми лікарі та маємо бути сильними там, де інші проявляють слабість; маємо бути мужніми там, де інші допускають нерішучість; дарувати надію там, де панує зневіра. І я навчилася бути сильною, тримаючи усі слабкості під контролем, і будь-який прояв емоцій у собі. Ховаючи їх настільки глибоко, що навіть і забула, як це просто плакати. Тому, що боляче. Тому, що образливо. Тому, що я жива.

А потім я згадала: хто я є і чого досягла. Через що пройшла, і що для когось я все ж важлива. А за когось я і сама несу відповідальність.

І знову наче у дитинстві опинилася на літній терасі в дідусевому будинку, де сидячи на його руках, розглядала його чергову нагороду… Та наче знов чула його слова про те, що не дарма наше прізвище Пактовій, і що воно буквально означає “Зберігаючи життя”. І тому наш рід має відповідати.

Тож, витерши сльози та прийнявши холодний душ, я привела себе до ладу. І рівно об дев’ятнадцятій, як нічого і не сталося, увійшла у кімнату герцога.

– Добрий вечір, Ваша Світлість — промовила вголос, зупиняючись перед його ліжком та зімкнувши руки за спиною стискаючи долоні.

Я знала, що для того, щоб він міг відповісти, неодмінно маю звернутися до нього подумки, відкриваючи для нього свій розум. Але сьогодні говорити буду я. І по його очах бачила, що він це розуміє. Не приймає. Але розуміє.

– Ви, як ніхто знаєте про такі поняття, як честь та обов’язок. І я це знаю. З самого дитинства моя особистість формувалася на цих поняттях та ствердженні, що я маю відповідати імені свого роду. Завжди та попри все. Навіть ціною власного життя — я зробила паузу проковтуючи грудку, що з’явилася при згадці сім’ї — Тому, і зараз я не стану порушувати надані обіцянки та присяги. Я обіцяла Оліверу турбуватися про Вас. І маю намір виконати обіцяне, навіть якщо Ви проти. Але я розумію, що для Вас незвичне таке становище, і це може зачіпати гордість та принижувати гідність. Тому, пропоную Вам обрати, як це відбуватиметься: за Вашого повного сприяння, чи я просто буду робити те, що повинна. Але, за будь-якого вибору, результат буде один: я все одно це зроблю.

Дивлячись йому в обличчя, я мала змогу бачити емоції, що час від часу проривалися через маску показушної байдужості. Тож, надаючи йому час на роздуми, пішла у гардеробну за очисним артефактом. Навмисне постояла там трохи довше. Та, якщо бути відвертою, то більше для того, щоб заспокоїти власне серце, що готове було пробити грудну клітку. А повернувшись у кімнату, не промовляючи жодного слова підійшла до ліжка, і не вагаючись одягла на шию герцога очисний артефакт. Для цього мені звісно довелося обпертися коліном на ліжко, потягнутися до чоловіка та підійняти його голову. Але усе це я зробила з незворушним виразом обличчя та наперекір палючому погляду його майже чорних очей.

А потім, так само зовні незворушна, пройшла до шафи доставляння та отримала вечерю для нього. Повертаючись під поглядом, що свердлить, ледь не випустила з рук чашу з крем-супом ставлячи її на приліжкову тумбу. Потім, вставши обома коліньми на ліжко, підійняла чоловіка за плечі та притримуючи у такому положенні, підклала під спину кілька подушок, зафіксувавши корпус у напівлежачому положенні. Сівши максимально близько до нього, аби мати змогу піднести чашу, зустрілася з його поглядом, що передавав усю незгоду та непохитність, мій же говорив про твердість намірів і таку ж непохитність. Але кожен вперто стояв на своєму.

– Ліаме — врешті втомлено промовила я — наше протистояння може тягнутися довго, і все одно мені вдасться зробити те, що необхідно. Не тому, що ти слабкіший. Зовсім ні. Просто я жила у не магічному світі й працювала лікарем. І з усіма хворобами навчена справлятися без таких додаткових бонусів, як магія. А кожне не врятоване життя лягає важким вантажем на плечі. Тож, щоб не відчувати цього, я прикладала максимум зусиль, щоб вирвати життя пацієнта з лещат смерті. Навіть, якщо пацієнт у стані коли нездатний мені допомогти. Є різні методи та практики, за допомогою яких можна змусити тіло робити те, що треба попри команди, які подає мозок.

Я замовкла, даючи йому можливість осмислити інформацію. І обережно піднесла чашу з їжею ближче так, що трубочка торкнулася губ чоловіка.

– Погодьтеся герцог, сьогодні я не робила жодних дій, які додали б Вам незручностей. Просто випийте їжу і цього буде достатньо — я говорила тихо, бо відчувала, що варто лиш додати гучності голосу і можу знов зірватися та дозволити йому побачити мої сльози — Мені треба, щоб цей тиждень Ви були нагодовані та чисті. Чистоту забезпечує артефакт, а їжу… Будь ласка, не змушуйте Вас годувати насильно…

За кілька миттєвостей він прикрив очі, а потім почав пити. І так й не відкриваючи очей витримав процес вкладання його на ліжко, зняття очисного артефакту та поправляння ковдри та подушок. На не твердих ногах та з тремтячими руками, я віднесла використаний артефакт у кошик, а порожню чашу у шафу доставлення. А на порозі все ж обернулася та наткнулася знов на чорні очі, що не моргаючи дивилися на мене.