Розділ 19

У головну залу школи ми увійшли за п'ятнадцять хвилин до початку церемонії та, як виявилося, тут уже були присутні усі п’ять груп учнів та ті, хто прийшов їх підтримати. Попри велику кількість істот у приміщенні було досить тихо, а у більшості погляди присутніх були прикуті до сцени. Я не стала виключенням, тож посеред сцени побачила п’ять пластин, які наче шниряли у повітрі. На кожній з них було вказано по чотири порядкові номери.

У зоні для глядачів, перед самою сценою, було розміщено п’ять рядів столів по двадцять штук у кожному ряді на відстані десь метр один від одного. А далі крісла для гостей були вишикувані рядами, як у звичайному актовому залі.

– Неоніло, проходь та займай двадцятий стіл у п’ятому ряді. Вручення дипломів розпочнуть з учнів першого ряду. Коли ж вони вийдуть на сцену, наступний ряд учнів пересаджується на попередній. А ті, що зі сцени після повернення займають вже останній ряд — тихо пояснила Теона варто було нам увійти до зали — та, гадаю ти не заплутаєшся, просто роби як інші. Ми з Таліком будемо серед гостей.

Коли нарешті розпочалася церемонія я зрозуміла, що усі учні були розподілені на групи у відповідності екзаменаторів, які перевіряли їх тести та займали один ряд. На сцені за кафедрою з’явився директор, а під кожною з пластин стояв екзаменатор. Той, що приймав мої результати стояв під п’ятою пластиною і здавалося не зводив з мене допитливого погляду. Але я ледь повела плечима і списала усе на свої переживання та втому. Адже чого б йому виділяти мене з натовпу? Ми ж навіть не знайомі…

Директор привітав усіх з успішним завершенням навчання і запросив на сцену перший ряд учнів. І поки вони підіймалися туди, біля директора встав перший екзаменатор. І водночас другий ряд пересів на перший, третій на другий і так далі. Тож у підсумку п’ятий ряд столів залишився порожнім.

Далі усе пройшло досить швидко: директор називав ім’я, учень робив крок уперед, а екзаменатор вручав диплом. Коли усі з двадцятки отримали дипломи вони зайняли вільний ряд. І далі по тому ж сценарію: зміна екзаменаторів та його двадцятка учнів на сцені, переміщення учнів по рядах. Але після третьої двадцятки помітила, що на сцені залишалися стояти попередні екзаменатори й хтось з випускників.

Я у цій низці учнів була останньою. Тож коли настала моя черга отримати диплом, від нервування майже не слухаючи слова директора зробила впевнений крок уперед і глянула на екзаменатора своєї групи, який з посмішкою прямував до мене. Дотик його гарячої долоні, якою він стис мою у привітанні змусив мене наче прокинутися і почути його тихе:

– Вітаю, Неоніло. Ви поки залишитесь на сцені.

І хоч я й не знала напевно з якою метою нас залишили на сцені, та моя уява підкидувала сценарії один гірше іншого. Але й проявити непослух зараз не могла собі дозволити, адже у першу чергу приверну непотрібну увагу до себе.

– Хоча куди ще більше! — подумалося мені, коли я зайняла місце поруч з шісткою інших учнів та нашими екзаменаторами.

– А зараз мені б хотілося особливо виділити тих учнів, які показали найвищі результати цьогорічного тестування — голосно та урочисто промовив директор.

А далі називав ім’я та прізвище і кількість набраних балів. І коли було названо вже шість імен директор зробив паузу і глянувши у наш бік промовив:

– Вперше за мого керівництва у нашій школі відбулося тестування для дівчини, яка навчалася дистанційно та у підсумку всього за півтори години склала тест з результатом сто дев'яносто три бали. І саме її приклад показав, що така форма навчання має право на існування. Тож щиро вітаємо Неонілу Пактовій та її опікунів з такими високими показниками.

Після того, як затихли останні оплески на нашу честь, нам дозволили нарешті зайняти свої місця. А далі за програмою мало відбутися святкування у шкільній їдальні, де вже були накриті столи. Тож коли усі попрямували туди, я підійшла до Таліка, адже не планувала святкувати з іншими. Але коли ми вже попрямували на вихід, біля майданчика для переміщення нас зупинив екзаменатор моєї групи.

– Неоніло, а Ви куди? Святкування відбудеться в іншому боці — з цікавістю запитав він — Якщо Ви не знаєте куди йти, то дозвольте супроводити Вас.

– Вибачте, я не знаю Вашого імені — стримано відповіла я — але я не планувала залишатися на святкування, тож зараз повертаюся додому.

– Ой, це Ви мені вибачте — з посмішкою промовив він протягуючи мені руку — я лорд Темір ел Валент, ректор Вищої Імператорської школи майстрів. Хотів запропонувати Вам навчатися у нас. Але якщо Ви вже йдете, то можемо зустрітися, скажімо за тиждень, і все обговорити.

Від запропонованого я трохи розгубилася, адже поки не знала усіх своїх можливостей після навчання, а з’ясовувати це у присутності сторонніх не хотілося. Тож мигцем глянула на Таліка, і він лише з одного погляду мене зрозумів.

– Лорде ел Валент, Ваша пропозиція безсумнівно честь для нас — стримано звернувся він до ректора, стискаючи простягнуту долоню замість мене — та з огляду на те, що Неоніла знаходиться під опікою мого батька, вона не може зараз надати згоду. Але запевняю Вас, що його буде повідомлено про це. Тож, гадаю найближчим часом він надасть свою відповідь стосовно Вашої пропозиції. 

– О, звісно! Безсумнівно, порушувати закон ми не будемо — з посмішкою відповів чоловік не зводячи погляду з мене — Ваш батько знає, як зі мною зв’язатися. Буду на Вас чекати.