Розділ 18

Школа зустріла нас сотнями різноманітних голосів та звуків, подекуди було чутно не голосний сміх. Та на кілька миттєвостей усі притихли варто було нам з Таліком з'явитися посеред приймальної зали. Нас окинули допитливим поглядом, ніби побіжно скануючи на відповідність цьому середовищу. А наступної миті все повернулося на вихідну позицію і присутні зайнялися своїми справами.

– Давай-но відійдемо, бо за нами може хтось увійти у портал переміщення — тихо пояснював мені хлопець, відводячи трохи у бік — Зараз нам треба знайти куратора групи у якій ти маєш складати тести…

Поки Талік говорив це, оглядаючи присутніх, за його спиною пролунав дзвінкий дівочий голос:

– Вітаю Талік! А я гадаю: ти чи не ти? Рада тебе бачити.

До нас підійшла висока та струнка білявка з зеленими очима, одягнена у довгу червону мантію з емблемою у вигляді розгорнутого сувою та гілочки плюща. Вона радісно та щиро посміхалася хлопцеві, притискаючи до себе теки з паперами. Мені здалося, що дівчина трохи зашарілася. Хоча може вона завжди така рум’яна?

– О, Теона, привіт! — не менш радісно привітався хлопець, з щирим захопленням обводячи її поглядом — А ти що тут робиш?

– Я сьогодні одна з кураторів і маю зібрати свою групу. Тож зараз маю бігти — пояснила дівчина не відводячи погляду від нього і після деяких вагань запитала — Може зустрінемося після ? Якщо звісно хочеш…

– Залюбки! — рішуче відповів Талік і наче згадавши для чого ми сюди прийшли, своєю чергою запитав — то може ти нам зможеш допомогти?

– Так, якщо це у моїй компетенції — вже стриманіше і серйозно відповіла дівчина, мабуть, лише зараз помітивши мене поряд з хлопцем.

– До речі познайомся це Неоніла. Вона під опікою нашої родини і їй сьогодні призначено пройти тестування. Нам би, якось знайти куратора…

– О, то це та саме дівчина, що проходила домашнє навчання?! — більше стверджуючи ніж питаючи вигукнула вона, і притягуючи мені долоню з посмішкою промовила — Вітаю, Неоніло! Моє ім’я Теона і сьогодні я Ваш куратор. Прошу пройти за мною, Ваша група буде проходити тестування у десятій кімнаті.

Далі дівчина провела нас до дверей зазначеної кімнати, де очікувало своєї черги вже близько двадцяти молодих істот. 

– Так, тепер уся наша група в повному зборі — голосно промовила дівчина, попереднім помахом руки поставивши над усією групою прозорий, наче бульбашка, купол. Я помітила, що над деякими іншими групами вже стоять подібні бульбашки.

Далі Теона пояснила наші подальші дії й допомогла кожному на підготовчому етапі. Перед входом в аудиторію розміщувався артефакт, що являє собою чашу наповнену кулями розміром з волоський горіх. І кожному з нас необхідно було витягнути звідти номер під яким він буде складати тест. Куля складалася з двох частин, які ніби перемагнічувалися між собою. Та варто було переступити поріг аудиторії, як вона поділялася на частини. Одна її частина залишалася в учня, інша ж переміщувалася та опинялася в захищеній сфері, що розміщувалася на учительській кафедрі.

В аудиторії було двадцять одномісних столів, які розташовувалися на відстані близько метра один від одного. Нас розсаджували відповідно до порядкового номера вказаного під час реєстрації прибуття на тестування. Оскільки я прийшла на реєстрацію останньою з нашої групи, тож і зайняла двадцятий стіл, який стояв майже біля вхідних дверей. Та мене це ніяким чином не образило, а навіть допомагало. Адже ніколи не любила коли хтось знаходиться за моєю спиною.

Як тільки усі ми були розміщені за екзаменаційними столами, за учительською кафедрою з'явився суворий чоловік, на вигляд років сорока, у чорній мантії з золотою емблемою. Звичайно з мого місця не було видно, що саме там зображено, але гадаю те саме, що й на емблемі у Теони.

– Вітаю вас на випускному тестуванні — голосно промовив він — ваші куратори вже напевно усе вам пояснили, та все ж нагадаю, що тестування вважається закінченим коли захисний купол над робочим столом зникне. А також важливо дочекатися поки екзаменатор надасть дозвіл покинути аудиторію. Бажаю успіху.

Після цієї короткої промови він зробив пас рукою й над кожним столом з’явився прозорий купол, і саме це стало вісником початку іспиту.

Не втрачаючи часу та слідуючи інструкціям куратора, рішуче приклала свою половинку кулі до пластини у верхньому правому куті столу. Вона одразу засвітилася жовтим і на столі з’явилася тека із завданнями та дві ручки. Намагаючись не сконцентровувати свою увагу на куполі, взялася за розв’язання завдань. Але острах того, що час має здатність закінчуватись раптово, підганяв. Тож я наче навіжена вчитувалася у текст і тремтячою рукою відмічала відповіді. Деякі питання змушували нервувати, оскільки здавалася, що у пробному тесті їх не було, і у голові постійно виникала думка, що моя відповідь невірна. Але я вперто відкидаючи погані думки продовжувала роботу. Відмітивши останню відповідь не вагаючись закрила теку, адже виправляти все одно не можна було, а якщо почну перевіряти свою роботу напевно виникне сумнів у правильності своїх відповідей. Тож знов приклала свою частину сфери до пластини у верхньому правому куті столу і дочекатися поки вона засвітиться блакитним. Це означало (відповідно пояснень Теони), що екзаменатор, який закріплений за відповідною сферою отримав повідомлення про те, що я виконала роботу.

За кілька нескінченно довгих миттєвостей біля мого столу з'явився високий чоловік у сірій мантії із трохи здивованим виразом обличчя. Він впевнено приклав до пластини другу половину сфери. Тієї ж миті стіл засвітився блакитним, тека зникла, а купол над столом розвіявся.