Розділ 15

Наступні кілька тижнів промайнули майже непомітно. І якщо вихідні я проводила у таверні, насолоджуючись сімейним затишком та теплом, що так необхідно  після сповнений переживань робочих днів у цілительській. А ось кожен робочий день проходив за подібним сценарієм: підйом о шостій, сніданок, робота, обід, робота, вечеря, заняття з Таліком, відбій майже опівночі. Сніданки проходили виключно у компанії Олівера, а ось під час обіду та вечері до нас іноді приєднався Лекс. І тоді вони були більш схожі на маленькі наради. Хоча і робочий процес проходив не менш цікаво та продуктивно. Оскільки нам завжди доводилося працювати в трьох, то на другий день мого перебування в цілительській, Олівер запитав дозвіл аби розповісти Лексу про моє походження. І звичайно ж я погодилася, оскільки розуміла, якими принаймні дивними будуть виглядати зі сторони мої розповіді про інші методи лікування без застосування магії, або ж питання Олівера щодо мого погляду на ту чи іншу проблему. Реакція Лекса на мою історію була не менш яскравою ніж в Олівера свого часу. Тож тепер я мала у своєму оточенні двох неймовірних цілителів, які були фанатично зацікавлені у пошуках можливостей застосувати мої знання на істотах, що тим чи іншим чином були позбавлені або втратили власну магію. І якщо з початку при обговоренні плану наших дій ми з Олівером передбачали здебільшого моє перебування за стійкою адміністратора, то на практиці виявилося, що я майже завжди була поруч з ним та Лексом. А паперовою роботою доводилося займатися вже після навчання з Таліком. Але я ніяким чином не жалкувала і не жалілася на такий темп власного життя. Адже я отримала можливість жити та займатися тим, що мене надихає, що обожнюю. Взагалі роботу в цілительській можна сміливо прирівняти до роботи в наших земних приймальних відділеннях. Здебільшого пацієнти, які зверталися сюди за допомогою, отримували її протягом одного дня. І лише у небагатьох випадках доводилося когось залишати у цілительській ще на день чи два. Але зазвичай це були саме ті постраждалі, лікування яких ускладнювалося через не сприйняття ними магії. Також я помітила, що істоти цього світу здебільшого надавали перевагу методу самостійного лікування. Ну, тобто вони приходили та отримували щось на кшталт рекомендацій чи консультації, купували усе необхідне і йшли лікуватися додому. Іноді приходили повторно на зустріч для того, аби підтвердити зцілення або скорегувати методи лікування. За кілька днів я зрозуміла, що мені подобається саме такий ритм роботи та життя, адже саме такий темп надавав можливість зіткнутися з більшою кількістю різноманітних проблем та ситуацій. Не буду стверджувати про те, що усі випадки були одноманітні чи прості й легкі у вирішенні. Оскільки такого просто не може бути у будь-якому зі світів. Як немає двох однакових істот, так немає і двох однакових діагнозів. Усе індивідуально, чи коректно було в би сказати, унікально. Та все ж найбільш нестандартною ситуацією за цей час можна було б назвати ту, що сталася саме з хлопчиком за допомогою якого (чи у зв'язку з яким) я потрапила до Майстра Олівера. 

Мінас, а саме так звали мого першого (у цьому світі) пацієнта, прокинувся ближче до обіду першого робочого дня. І виявилося, що хлопчик не відчуває ногу, на якій був відкритий перелом. Це неабияк здивувало Олівера, та й мене. Оскільки я на власні очі бачила процес заліковування та зрощування кісток та м'язів на обох пошкоджених ногах, і була впевнена, що після застосування цілителем магії, інших пошкоджень на ногах не може бути. Тож було проведено додатково обстеження і за допомогою магії, і за допомогою артефактів, та за підсумками ми не змогли вказати на причину чи джерело проблеми.

Тому, ось уже другий тиждень, я вивчаю книги та сувої з цілительства, які Олівер видав нам з Лексом для пошуку відповідей чи підказок.

Ще однією цікавою подією стало те, що я таки виявила причину своїх раптових прокидань. Напевно у кожного була ситуація, коли після налаштування будильника на новий час, через деякий час помічав, що почав прокидатися за кілька миттєвостей до того, як пролунає його мелодія. Ось і я на п’ятий ранок прокинулася, а за мить почула тихе клацання, що долинуло зі сторони вікна. Наступні кілька ранків я відмітила повторення ситуації, тож одного ранку мені вдалось дістатися до вікна майже у момент чергового клацання. Не буду розповідати, що аби усе це здійснити я ледь не вбилася від того, що зашпорталась у ковдрі. Тож хоч і перебираючи у повітрі босими ногами та притримуючи руками ковдру, скуйовджена наче чудовисько, але я у необхідний момент визирала із-за портьєри. І це, напевно, було разючим видовищем, оскільки Олівер що саме виходив зі своїх покоїв, глянувши у мій бік жахнувся та завмер з широко розплющеними (сподіваюся від здивування) очима. А наступної миті кинувся до мене та змусивши відкрити двері почав мене оглядати та розпитувати:

– Неоніло, що трапилося?! Чого ти у такому стані? Чого злякалася?

Дивлячись на його стурбований вираз обличчя, і помітивши, що він намагається з мене стягнути ковдру аби віднайти пошкодження, я розсміялася. Чим неабияк здивувала чоловіка, тож трохи заспокоївшись я поспішила пояснити свою реакцію.

– Вибач, просто ти так кумедно зреагував — промовила я втираючи сльози, що потекли від сміху — а я уявила, як виглядаю зі сторони. Усе добре, чесно.

– Тоді чого у тебе такий вигляд… ем… скуйовджений? — все ще недовірливо поглядаючи на мене та побіжно оглядаючи кімнати запитав він.

– Це я просто… — зніяковіло почала пояснювати йому, не знаючи як правильно усе описати — дурня звісно, та я проводила дослідження.

– Дослідження? — не розуміючи запитав Олівер, складаючи руки на грудях та дивлячись на мене таким поглядом, що хотілося покаятися в усіх гріхах.