Розділ 13

Подолавши, мабуть, з десяток метрів коридору Олівер різко зупинився та якось здивовано подивився на мене:

– Ти чого це валізу за собою тягнеш?

– А де я маю її діти? — трохи спантеличено спитала я у відповідь, та все ж поспішила пояснити власні дії — Гадала, що залишу поки біля стійки адміністратора, а потім вже перенесу у виділену мені кімнату.

– Ось же ж! — засміявшись промовив він роблячи якийсь чудернацький пас рукою і я відчула, як моя валіза просто зникла з моєї руки. А побачивши мій здивований погляд пояснив — я перемістив її у твою кімнату. Вибач, це я трохи не врахував, що ти з речами. Можливо, все ж варто було б тебе спочатку розмістити…

– Ні, все гаразд. Дякую — поспішила я висловити свою думку — спочатку робота, а потім вже усе інше!

– Спрацюємося! — весело промовив цілитель Олівер поплескавши мене по плечу, чим викликав здивований погляд Лекса, який саме переглядав папери на стійці адміністратора, біля якої ми зупинилися.

– О, Майстре Олівер Ви ще не пішли до себе?! — здивовано запитав хлопець, поспіхом відкладаючи папери та роблячи крок у наш бік.

– Ні, ще маю перевірити хлопчину з п’ятої — не дивлячись на нього промовив цілитель, та не звертаючи увагу на парубка рушив у вказаному напрямку.

– Я зараз допоможу… — промовив Лекс роблячи ще кілька кроків вперед.

– Ні Лекс! Не треба. Зі мною піде Неоніла — твердо відповів Олівер, жестом зупиняючи хлопця.

Я ж йдучи поряд побіжно відмітила, яким невдоволеним поглядом зиркнув на мене хлопець.

– Так, це не добре! Мені ще професійних ревнощів тут не вистачало… — подумки відзначила я про себе, і при цьому удаючи що й зовсім не помітила цього погляду — Але дала собі настанову, що потім обов'язково треба буде все ж таки поговорити з хлопцем та позначити межі нашої території. З’ясувати один раз, як кажуть, і назавжди. Адже я взагалі не претендую на його місце помічника цілителя. Мені б на своєму втриматися. Я ж цілком усвідомлюю ймовірність тимчасовості свого положення. Це сьогодні Олівер зацікавлений в мені, і то виключно у ролі джерела нових знань та інформації. А що буде коли у мені не буде потреби? Чи я не виправдаю його сподівань?

Поринувши в власні розмірковування не одразу зрозуміла, що вже деякий час не помічаю руху біля себе. Трохи розгублено озирнулася і побачила Майстра Олівера, що стоїть посеред коридору за кілька кроків від мене і зацікавлено розглядає мене склавши руки на грудях.

– О, помітила! — вигукнув він, коли наші очі зустрілися і підходячи ближче на кілька кроків, додав — А я гадав: чи помітиш ти взагалі мою відсутність поряд? Я тут, значить, йду і пояснюю їй усе, а вона літає у власних мріях… Це якось не серйозно, бути такою неуважною. Як гадаєш?

– Вибачте мені — промовила я схиляючи голову та червоніючи — я не зумисне…

– Звісно не зумисне! Наш Лекс здатний лише своєю красою направити думки не у той бік — сміючись відповів Олівер, і вже підходячи до мене майже впритул, серйозно додав — Але це не має впливати на роботу…

Я від здивування аж гикнула, мабуть. І судячи з широко розкритих очей хлопця біля стійки, подібній заяві здивувалася не лише я.

– До чого тут він взагалі?! — обурено вигукнула я.

– А тоді хто? — знов широко посміхаючись запитав цілитель.

– Що “хто”? — не розуміючи запитала я переводячи погляд з нього на хлопця.

– Хто тебе змусив літати у хмарах? — вже відкрито сміючись з мене запитав чоловік схиляючи голову на бік.

— Та ніхто мене не змушує літати! — майже гаркнула я, ще більше червоніючи — що у Вас за жарти такі?! Я то взагалі навчатися та працювати сюди прийшла, а не особисте життя влаштовувати. І Лекс мене зовсім не турбує. Ну, тобто турбує… але виключно, як побратим по навчанню. І взагалі, я про нього думала виключно у плані того, що нам з ним не треба конкурувати, а навчитися співпрацювати. Тому я йшла і планувала, як домовитися з ним про нашу співпрацю від початку. Думала, як пояснити йому, що не претендую на його місце поруч з Вами.

Усе це я випалила на одному подиху дивлячись в очі трохи пришибленого моєю промовою Лекса. А після ніби з мене вийшли усі сили, тож я лише втомлено опустила плечі й перевівши погляд на цілителя, вже спокійно та майже пошепки додала:

– Я лише хочу реалізуватися у цьому світі…

– Тихше, дівчинко — так само пошепки та трохи розгублено проговорив Олівер злегка обіймаючи мене за плечі — Я лише пожартував. Та, мабуть, не дуже вдало... Може розпочнемо обхід вранці?

– Ні! — твердо відповіла я втираючи непрохані сльози та роблячи крок у бік від нього — вибачте, будь ласка, за мій зрив. Більше такого не повториться. Ми можемо продовжити.

Олівер кілька хвилин пильно дивився на мене, а потім кивнув ніби вирішивши щось для себе, відпустив мої плечі та обернувся до хлопця.

– Лексе йдемо з нами.

Далі ми вже втрьох попрямували до кімнати з пацієнтом. При нашій появі батько хлопчини підвівся з крісла, у якому дрімав і злякано поглянув на нас. Та навіть не встиг вимовити ані звуку, як Олівер поспішив пояснити:

– Усе добре, не турбуйтеся. Ми просто на черговий огляд. Він не прокидався?