Розділ 10

Оминувши стійку адміністратора та пройшовши повз одні двері, ми увійшли у просторий та світлий кабінет. Ще з порогу (мабуть, більше автоматично ніж зумисне) відмітила розташування письмового столу, великої книжкової шафи, двох крісел для відвідувачів перед столом, невеликий диванчик біля стіни та велике вікно, що дозволяє проникати яскравому сонячному світлу у кімнату, роблячи її ще світлішою. З протилежного від вхідних дверей боку помітила ще кілька суміжних дверей.

– Прошу сідайте там, де вам зручно — промовив цілитель займаючи місце за робочим столом та вказуючи рукою у бік крісел та диванчика — і я хотів би нарешті дізнатися Вашу історію юна леді.

– З чого я маю розпочати? — трохи розгублено запитала я дивлячись на Талунга, що вже зайняв місце на диванчику.

– Ну, для початку назвіть Ваше ім’я — з посмішкою відповів мені Майстер Олівер, а глянувши на Талунга серйозніше додав — а потім усе те, що я маю знати.

– Добре, моє ім’я Неоніла. Можна просто Ніла — тихо промовила після кивка мого опікуна — я знаходжусь під опікою Талунга та його сім’ї.

Я замовкла не знаючи, що можна розповідати далі. Тож знов розгублено перевела погляд на Талунга шукаючи його підтримки. Ні, я не була лякливою дівчинкою і завжди могла за себе постояти. Але зараз, від хвилювання, я зрозуміла, що не можу розподілити якісно інформацію таким чином, аби не підставити тих, хто надав мені підтримку та прийняв у свою родину. Та ще більше я не хотіла когось дурити.

– Талунг, можеш ти розповісти? — прошепотіла я ледь чутно, а побачивши його здивований погляд ще тихіше додала — я не знаю, що з усього можна йому відкрити…

На наші перешіптування цілитель лише здивовано підійняв брови, але терпляче чекав на пояснення.

– Добре, тоді давай я розпочну — посміхнувшись мені сказав Талунг — а ти потім зможеш доповнити, якщо я щось пропущу.

Я лиш полегшено видихнула і впевнено кивнула.

– Олівер, тут така справа… дівчина потрапила до нас з іншого світу. Вона пройшла через врата переходу біля моєї таверни, трохи більше ніж пів року тому. При первинному скануванні встановлено, що вона не магічна. Перший час не могла розмовляти через пошкодження голосових зв'язок, але вправно читала та розуміла усне мовлення. Та поступово змогла пристосуватися і зараз, якщо не поспішає, доволі непогано розмовляє. Мій Талік займається її навчанням з загальної шкільної програми. Неонілу зараховано на навчання у нашій місцевій школі для не магічних. Там знають, що вона нещодавно прибула до нас, але через значний пропуск у програмі була оформлена на домашнє навчання. За підсумками якого вони планують пройти підсумкове тестування і вже потім її буде внесено у реєстр істот, що мають право на подальше навчання ремеслу. А потім гадаю їй необхідно пройти навчання у цілителя, оскільки у своєму світі вона була лікарем. Це, як у нас цілитель, лише без застосування магії. Таємну канцелярію я не повідомляв через загальновідомі причини. Ось начебто й усе.

– Цікаво. А яким саме лікарем Ви були у своєму світі? — поставив питання цілитель злегка схиливши голову набік та розслаблено відкидаючись у кріслі — І враховуючи досвід з минулими прийшлими, чи плануєте Ви повернутися в рідний світ?

– Я була лікарем абдомінальної хірургії. Але під час навчання повинна була вивчати усі підрозділи. Та й у своїй лікарській практиці мала змогу спробувати власні сили й у травматології та ортопедії. Загалом навчалася сім років в медичному університеті, два роки проходила інтернатуру, і лише після могла працювати за фахом. Останні три роки працювала, як штатний лікар-хірург у лікарні рідного міста. Стосовно повернення у рідний світ, то можу Вас запевнити що не маю того на меті — впевнено розповідала я, та побачивши, що Майстер на останньому реченні скептично підняв брови, вирішила конкретизувати — Здебільшого з причини того, що загинула у рідному світі. Поверталася додому після важкої зміни у лікарні та на шляху натрапили на місце аварії. Я не змогла залишитися осторонь, тож вийшла, щоб допомогти постраждалим. Серйозних травм там не було, тому допомогла зійти з траси на узбіччя. А коли повернулася прибрати з проїзної частини свої речі, то мене збила автівка, що неочікувано виїхала із-за повороту.

– А твоя сім’я?

– Моїх рідних давно вже не має. Бабуся та дідусь померли, коли я ще в школі вчилася. А батьки загинули, коли я вже вчилася в університеті. Інших родичів у мене немає. Гадаю мені просто немає куди повертатися, та й ніхто з близьких мене не чекає. Тож, єдина родина, яка у мене є це сім’я Талунга та Саніки.

Талунг на мої останні слова тепло посміхнувся та стис мою долоню. Цілитель же деякий час невідривно дивився на мене, ніби зважуючи кожне моє слово. А потім зацікавлено поставив питання, піднімаючи одну брову:

– А скільки ти кажеш тобі років?

– А я й не казала… — з легкою посмішкою відповіла я — мені через три місяці має виповнитися тридцять.

– Скільки?! — здивовано перепитав цілитель та аж подався вперед упершись грудьми об стіл — ти взагалі коли встигла стільки досягти?

На це питання я лише не визначено повела плечима. Та й, що я повинна була сказати? Начебто нічого надзвичайного не досягла. Жила, як всі. Як заведено. Не скажу, що зовсім не мала вибору, але все ж професію обрала свідомо і жодного разу не пошкодувала. Взагалі людське життя та долі складаються по різному. До того ж не завжди так, як ми того бажаємо чи плануємо. Але ж кожен й по різному використовує надані йому можливості. Хтось усе життя гарує, як віл. А інший марно спускає його на усілякі дурощі, або ж покірно пливе за течією. Та чи маю я право стверджувати, що саме мій вибір вірний, а його ні? Принаймні зараз у мене не було жодного бажання щось пояснювати та обґрунтовувати свій вибір та стиль минулого життя.