Розділ 7

Минуло вже трохи більше ніж пів року, як я потрапила у цей світ. Кардинально моє життя та соціальне положення не змінилося. Можливо, якби у мене була магія, то усе було б по іншому. А так, як на мене, усе склалося не найгіршим чином. Адже гадаю якби події у моєму нинішньому стані розвивалися трохи стрімкіше, то не впевнена що моя психіка б те оцінила. Хоч я і не була у стані депресії чи стресу, але мені було морально важкувато. Здебільшого такі відчуття були від того, що мені доводилося час від часу “налаштовувати” та “обсмикувати” власне почуття значущості. Яке нашіптувало мені про те, як усе не справедливо та дещо образливо для мене, сформованої особистості двадцяти дев’яти років, починати усе спочатку. У голові регулярно з'являлося настирливе нагадування про власну значущість. Та загалом моє нинішнє життя нікуди не поспішало і мене цілком влаштовувало. Тож я впевнено, долаючи свої внутрішні вагання, йшла вперед до світлого майбутнього.

Талік запропонував пройти навчання у домашніх умовах, тож спираючись на власні знання, він поводив себе як справжній вчитель. Адже потім я мала пройти оцінювання знань у школі. Я звичайно ж підтримала таку ідею, оскільки сидіти серед підлітків в мої роки було б принаймні дивно. До того ж навчання дома давало змогу засвоювати матеріал у власному зручному темпі. І хоч мене й не змушували відпрацьовувати кожну крихту хліба, я все ж вирішила що правильно буде навчатися вечорами, а вдень допомагати на кухні. А через деякий час, окрім допомоги Санікі на кухні, я мала можливість їздити з Таліком та дівчатами на ринок за необхідними для таверни товарами та продуктами.

Постійні заняття з Таліком вже мали деякі результати: я могла більш менш розмовляти мовою світу. Не багато (оскільки мала невеликий словниковий запас), не поспішаючи (так, як через поспіх мене взагалі не розуміли), але за цілковитої підтримки друзів. Вони раділи кожному правильно вимовленому звуку, і терпляче навчали та виправляли, коли щось не вдавалося. Зі сторонніми я навіть не намагалася говорити та й потреби такої не було. У загальний зал мене одну вирішили не випускати, оскільки трактир був досить популярним і знаходиться на пів шляху до столиці, тож й гостей завжди було досить багато. І як полюбляв жартувати Талік:

– Аби ніхто не вкрав наш сапфірик, аж занадто яскраво світять її очі!

На його слова усі весело сміялися, а я лиш фиркала посміхаючись. Я взагалі не вважала себе якоюсь унікальною чи дивинкою. Але іноді дійсно ловила на собі зацікавлені погляди. Здебільшого звичайно через те, що постійно посміхалася і жартувала.

– Моє попаданство, не привід для постійно “кислого” виразу обличчя — пожартувала якось я на чергове жартівливе зауваження Таліка, коли ми усі разом у черговий раз прибирали загальний зал пізно ввечері.

– Так, це дійсно не привід — сказав тоді Талунг — але з усіх прийдешніх ти, мабуть, перша кого не довелося спочатку відкачувати та відпоювати від потрясіння через сам цей факт.

– У моєму випадку просто не було іншого вибору, як прийняти усе — тихо промовила я, сумно посміхнувшись і помітивши запитання в його очах, пояснила — у своєму світі я загинула. Тому, мабуть, швидко і взяла себе у руки та прийняла усе, що відбулося. Адже безглуздо було б відмовитись від можливості повноцінно прожити своє життя.

– Тобто загинула? Як? — вражено запитала Саніка, що саме поралася біля барної стійки.

Її реакція, та й в принципі кожного з них була цілком логічною тому, що вони майже нічого про мене не знали. Адже вони ніколи й не розпитували про моє минуле, ніби побоюючись зробити боляче. А я ж не розповідала тому, що насправді того вже не зміниш, а чіплятись за минуле, то свідомо позбавляти себе майбутнього.

– У той день йшов дощ, дороги були слизькі — почала розповідати, присівши на лавку біля столу який прибирала — На шляху додому з роботи, ми натрапили на аварію. Я не роздумуючи кинувши свої речі на півдороги, почала допомагати одному з потерпілих. А трохи згодом повернулася, щоб прибрати свої речі, аби на місце події міг прибути спеціальний транспорт для надання допомоги постраждалим. Та несподівано із-за рогу на великій швидкості виїхала автівка. Я ж просто не встигла вчасно відреагувати й мене від сильного удару відкинуло вбік. А далі я опинилася тут… та вже ніби зі сторони бачила, що там на узбіччі лежить моє понівечене тіло…

Присутні слухали мою не спішну та тиху розповідь, не перериваючи та не ставлячи жодних питань. Я розуміла, що можливо вони не розуміють деяких слів та все одно давали можливість поділитися своєю історією.

– Я весь час думаю, можливо, це могло б і не статися, якби ми проїхали ту ділянку трохи раніше чи пізніше. Але, то напевно така моя доля, оскільки я опинилася там саме у той момент. Та й по іншому я не могла тоді вчинити, адже була лікарем за професією. І усі мої рідні були лікарями. Я була так навчена. З самого дитинства я чула від дідуся, що рятувати життя то наш родинний обов'язок. Як хтось потребує допомоги, то допоможи та врятуй! Не дивлячись ні на що та не чекати поки це зробить хтось інший. Зроби усе можливе. Навіть якщо ціною порятунку чужого життя стане твоє  власне…

Останні слова я сказала майже пошепки, адже заледве стримувала сльози від надлишку емоцій. У залі панувала гнітюча тиша і лише Талік тихенько присівши поряд обійняв мене за плечі та витираючи мої сльози, що таки побігли по щоках, промовив:

– Вибач мені Нілка, я більше не буду жартувати над твоїми посмішками та постійно радісним виразом обличчям. Тільки не плач більше, будь ласка… не треба ховати свій біль за сміхом. Адже якщо нам боляче, то значить ми ще живі.