Розділ 5

Час невблаганно нісся уперед, з кожним днем все далі й далі заштовхуючи у задвірки пам’яті моє минуле життя. Здавалося ще вчора був перший день мого попадання у цей світ, перше знайомство з мешканцями таверни та перша серйозна розмова з господарем. Ну, як розмова? Він говорив, запитував, пропонував. Я ж лише хитала головою погоджуючись чи заперечуючи почуте. Адже мій голос та звуки, які я видавала все ще нагадували більше каркання підбитої ворони, ніж людську мову. Але саме та розмова стала ключовою та вирішальною у моїй подальшій долі.

У той вечір, я після вечері знов взялася за заготівлю овочів для сніданку. Вирішивши для себе, що буду робити посильну роботу, яка не потребує спеціальних навичок. Буду спостерігати за оточенням та вивчати норми, традиції, мову. Адже моя головна мета — вижити, максимально пристосуватися до нових реалій. І я так поринула у процес та свої роздуми, що не одразу звернула увагу на звернення господаря до мене. Тож коли він злегка торкнувся мого плеча, а я аж підскочила на місці від несподіванки, злякано дивлячись на нього.

– О, тихо! Вибач, я не хотів тебе налякати — не голосно проговорив він роблячи крок назад та посміхаючись — я не завдам шкоди, пам’ятаєш? Просто хотів поговорити, якщо ти не проти?

Я кілька хвилин дивилася на нього, вишукуючи хоч найменші ознаки загрози для мене. Господар присів за стіл та терпляче чекав на мої дії. Коли ж я хитнула головою погоджуючись, то вказав на місце за столом навпроти себе.

– Мене кличуть Талунг, як ти напевно вже знаєш — він знов дочекався мого кивка та продовжив — Я вірно розумію: ти добре чуєш та розумієш те, що я говорю, але не можеш відповісти?

Я знов кивнула.

– Але до цієї пригоди, що сталася з тобою, ти розмовляла? — запитав він уважно стежачи за моєю мімікою.

Я знов ствердно кивнула, адже вирішила бути максимально чесною, хоч і не могла знати як тут ставляться до іномірян.

– Що на рахунок батьків, родичів? Хтось тебе може шукати?

Я впевнено похитала головою заперечуючи даний факт, адже абсолютно впевнена у відсутності будь-яких родичів тут.

– Добре — промовив він через хвилин п’ять обдумування — Я бачу, ти вже знайшла собі роботу. Це похвально. Можеш залишитися у моєму домі, якщо тобі справді немає куди йти. Будеш допомагати на кухні та й у садку. У загальну залу, на ринок чи у місто зможеш ходити лише у супроводі когось із нас. Оскільки ти неповнолітня, то моя родина буде вважатись за твоїх опікунів…

Після цих слів, я здивовано глянула на нього широко відкритими очима, а потім перевела погляд на інших присутніх і заперечливо похитала головою. Тепер вже вони здивовано дивилися на мене.

– Ти не хочеш залишатися тут? — тихо запитала господиня, обережно сідаючи біля чоловіка.

Я ж кілька разів спробувала сказати, що вже повнолітня, та від переживання мій голос зривався не даючи навіть вимовити більш-менш зрозуміле слово. Тоді я глянула на Таліка та показала жестами ніби пишу на папері. Хлопець швидко зрозумівши моє бажання, дістав з кишені маленький записничок та олівець і поклав переді мною. Я ж швидко написала “Я вже повнолітня. Мені 29 років” і показала на себе, а побачивши розгублені обличчя, аж сама розгубилася.

– Ну, і як я маю їм пояснити, що я вже давно повнолітня? Що самостійна та сформована особистість, що маю професію… Як? Може взагалі їх цифри пишуться по іншому? І для них це лише дитячі “каляки”?

– Ти щось написала, але не зрозуміло якою мовою. Але цифра вказує що тобі двадцять дев’ять років, вірно? — обережно запитав Талік сідаючи ближче до мене, а коли я полегшено видихнула та ствердно хитнула головою, вигукнув — Та ну, ні! Не може бути! Як так?!

– Ти маєш дуже незвичайну зовнішність — почала пояснювати Саніка, побачивши знов мій розгублений погляд та сльози на очах — і зовні нагадуєш підлітка років п'ятнадцяти. Дуже слабеньку на вигляд. Та ми гадали, що це через те що ти не магічна. А зараз ми взагалі розгублені… Ти не схожа ні на перевертнів, адже вони хоч і відрізняються граційністю, все ж значніші у розмірах. Драконеси теж досить міцної статури. Не ельфійка. Та й людські дівчата, навіть магічні, відрізняються… Ти наче виключення…

Саніка роздумувала Вголос, а я від кожного її слова блідла. Адже, якщо у них вороже ставляться до попаданців з інших світів, то як кажуть: “Ось і казочці кінець!”.

– Чекай но Саніко — серйозно проговорив господар, який увесь цей час уважно та невідривно дивився на мене — ти ж прийшла зі сторони лісу?

Я проковтнула грудку, що раптом утворилися у горлі й ствердно кивнула.

– Але ти туди не входила — просто констатуючи факт промовив він — Ти, мабуть, опритомніла на галявині, де дерева ростуть півколом і вихід лише один через ніби коридор з дерев. А крізь нього було видно лише відблиск світла, наче від будинку, що стоїть посеред поля…

Я при кожному його слові, наче знов поверталася на ту галявину і вже по іншому бачила навколишнє. І розуміла, що саме так і було. Тож в черговий раз ствердно хитнула головою.

– Ти з іншого світу! — впевнено промовив він, просто констатуючи цей факт.

Хвилин десять у приміщенні стояла абсолютна тиша. Але за виразом облич можна було зрозуміти, що усе не так просто. А якщо брати до уваги переляк, що застиг на обличчях помічниць, то можна здогадатися що мої справи не зовсім райдужні.