Розділ 4

Прокинулася я, мабуть, вперше за багато років сама без клятого будильника, який постійно волав наче навіжений, та при цьому ще й відчуваючи себе на диво відпочилою. Деякий час я непорушно лежала у ліжку, з закритими очима прислухаючись до кожного звуку, ніби очікуючи чогось непередбаченого чи раптового. Але, як не дивно, зараз я відчувала себе в абсолютній захищеності, і це мене безмежно дивувало. Адже я цілком усвідомлювала, що зараз знаходжусь в чужому будинку, в незнайомому середовищі та й в чужому світі. Напевно хтось скаже, що це принаймні дивно. Оскільки будь-якій нормальній людині притаманно нервувати, лякатися або навіть піддаватися істериці опинившись у подібних обставинах. Та можливо на мій спокій вплинуло ще й те, що я отримала своєрідний другий шанс після загибелі у рідному світі й тепер маю змогу існувати, жити та допомагати людям. Нехай і в іншому світі. Можливо не стільки усвідомлення факту свого потрапляння, як саме прийняття того що це незворотно, наче клубочок потягло за собою прийняття і всього іншого. Це ніби отримати квиток в один кінець, і твій єдиний шанс на майбутнє. Безвихідь породжує прийняття і надає наснагу рухатися далі. Залишилося лише пристосуватися до обставин і нових реалій. Чи правильно було б сказати застосувати свої знання та навички? А якщо тут лікуються виключно за допомогою магії? Що тоді мені робити?

Від роздумів та вагань мене відвернуло почуття голоду. І в пам'яті одразу ж спливло, як син господаря говорив про те, що точнісінько навпроти дверей з господарських кімнат, розташована кухня. Можливо, мені вдасться знайти там чим поживитися?

Тихо, намагаючись не відтворювати зайвих звуків, підвелася з ліжка та пройшла до вбиральні. Швидко привела себе до ладу, звичними рухами заплела косу та рушила на вихід з господарських кімнат. Двері легко піддалися, що можливо і не дивно оскільки сюди мене допустили за згодою господаря. Вийшовши у коридор, тільки зараз майнула у свідомості думка, що нога майже не болить. Отже, відпочинок дався взнаки. Зробивши кілька кроків вперед постукала у двері. Та не почувши жодного звуку обережно натисла на ручку і двері з легкістю піддалися. І тієї ж миті мене накрило сумішшю різноманітних запахів та звуків. Від несподіванки я аж застигла на порозі із широко відкритими очима.

Я опинилася в абсолютно білому приміщенні, посеред якого було розміщено стіл зі світлої деревини, метри чотири завдовжки. Між ним і мною була відстань кроки зо три. По ту сторону від нього стояла жінка доволі високого зросту з великими карими очима, довгим каштановим волоссям, заплетеним у тугу косу, а її шкіра мала зеленуватий відтінок. На ній була одягнена темно синя сукня та пов'язані білі хустка і фартух. Окрім неї у приміщенні було ще дві молоді дівчини досить звичайної зовнішності. Вони сиділи збоку за трохи меншим столиком та про щось перешіптувалися. Перед ними на столі були розставлені кілька тарілок з наїдками. При моїй появі усі присутні перевели погляди у мій бік, і з не меншим здивуванням розглядали мене.

– А чого це у вас знов двері навстіж? — пролунало неочікувано за моєю спиною і я різко зробила крок у бік, втискаючись в одвірок. Хлопець, що проводив мене у кімнати, весело розсміявся та проговорив — О, вибач! Я не хотів тебе налякати. Проходь-но та прикривай за собою двері.

Він швидко пройшов у середину та підійшов до центрального столу і поставив на нього кілька порожніх глечиків. Я ж поспішила виконати те, що мені було сказано. Опинившись всередині закритого приміщення, притислася спиною до дверей, чекаючи на подальші вказівки.

– Ну і чого завмерли? — знову весело проговорив парубок, оглядаючи наші застиглі фігури, а потім звернувся до старшої жінки — А, я забув попередити… Мамо це дівчина, яку тато наказав розмістити у кімнаті Сайко. Вона наче не може говорити, але здається усе розуміє. Відкликається, на ім'я Нілка, тож так і будемо кликати. Зараз її треба нагодувати, а як батько звільниться, то вже вирішить як буде далі.

Мене швидко посадили за стіл біля стіни, де сиділи дівчата. Жінка розвернулася до плити, що розміщувалася за її спиною, і відкривши великий казан стала щось насипати у тарілку. А за кілька хвилин, вона неспішно йдучи, поставила переді мною глибоку тарілку з запашним супом. Дівчата ж подали столові наряддя та свіжий хліб. Я деякий час сиділа і дивилася на стіл, та не наважувалася розпочати їсти. Чомусь мені стало ніяково, ніби я й не заслуговувала на це. Та парубок, мабуть, інтерпретував моє вагання по своєму.

– Мам, а насип і мені свого фірмового супу — підморгнувши мені проговорив він сідаючи навпроти — адже разом їсти веселіше.

Через пів години я вже знала, що маму звали Саніка, парубка Талік, а голову родини та господаря цієї таверни звуть Талунг. Ще була старша донька господарів, та сама Сайко, чию кімнату я зайняла. Але вона нещодавно вийшла заміж і тепер мешкала з чоловіком у місті. Дівчата виявилися помічницями Саніки та за сумісництвом подавальниці у головному залі. Вони були рідними сестрами та влаштувалися сюди працювати тому, що потрібно було допомогти матері, оскільки їх батько нещодавно помер. А у родині крім них було ще три молодших братики, за якими потрібен догляд. Тож фінансова стабільність родини лягла на плечі цих двох дівчат.

– Так, говорити можна довго — врешті промовив Талік, підводячись зі свого місця — але відвідувачі чекати не будуть. За пів години сніданок. Мам у вас все готове?

– Так сину, можемо починати — лагідно посміхаючись відповіла жінка — Дівчатка усе як завжди: спочатку зал, а потім сюди на допомогу. На обід треба чистити овочі. Птиця у нас вже охолоджена.

Дівчата уважно вислухали та синхронно кивнули. Швидко прибрали зі столу, а брудний посуд помістили у якусь шафу та вставили у нього якийсь кристал. Шафа засвітилася жовтуватим світлом та почала тихенько вібрувати.