Розділ 2

Здавалося, що я навіть і не встигла додумати свою останню думку, як у наступну ж секунду була відкинута ніби поштовхом у напрямку від точки зіткнення в протилежний бік аж до дерев. А за мить моє тіло вже приземлилося на вологу траву, добряче гепнувшись об землю. Тілом одразу ж прокотилася гаряча хвиля, а спину прострелило диким та пекучим болем. Від усієї гамми болючих відчуттів, мабуть, таки втратила свідомість. Скільки минуло часу, сказати чітко не могла. Та, якщо орієнтуватися за відчуттями, то достатньо довго, оскільки усе моє тіло заніміло, як від довгого перебування у незручному положенні. Грудну клітку здавлювало так, ніби вона була туго перев'язана щільною тканиною. Спробувала зробити глибокий вдих та тієї ж миті пошкодувала про це, адже закашлялася, тим самим лише додаючи собі болючих відчуттів від здригання власного тіла.

– Якщо я все ж таки якимось дивом залишилася живою, то треба дочекатися приїзду бригади швидкої. Можливо, мене відкинуло у бік від траси — думала я про себе відмічаючи, що лежу не на асфальті. Намагалася не робити різких рухів і вдихів, та й прислухаючись до себе спробувала оцінити свій фізичний стан — дивно, при такому падінні отримання переломі було неминуче, але наче нічого подібного не відчуваю. Болить лише спина нібито я впала з високої драбини.

Знову пішов дощ. Його великі та холодні краплі падали на обличчя та просто неймовірно мене бісили.

– Ненавиджу дощ! Чому ж навкруги так тихо? Невже так далеко від траси? — гадала я, прислухаючись до навколишнього середовища та намагаючись вловити хоча б якийсь сторонній або ж знайомий звук — Тиша. Цілковита тиша. Лише ненависний дощ шумить по листю. А Сашко? Хоча, йому напевно треба трохи більше часу аби дошкандибати до мене. Все ж таки, хоч він і не зізнається, але було помітно, що він добряче травмував ногу.

А потім здається я знову відключилася тому, що коли відкрила очі наступного разу вже сутеніло. Прислухалася — все та ж гнітюча тиша навкруги. Лише дощ ніби перестав іти. Надворі стояла рання осінь, але надвечір температура досить відчутно знизилася, до того ж моя мокра одежа зовсім не додавала тепла.

– Дивно, чому мене досі не знайшли? — знов майнула думка, і я вирішила все ж покликати на допомогу. Але з горла вирвався лише звук подібний до гарчання — Невже я встигла так простигнути, що аж втратила голос? Тоді, як кажуть: "Порятунок того, хто потопає — справа того, хто потопає!". Отже, необхідно вибиратися звідси самотужки.

Спробувала підвестися. Хоч і не з першого разу, та все ж через деякий час мені це таки вдалося. Стогнучи та крекчучи, наче стара бабця, заледве підвелася на не тверді ноги. І одразу відчула, що стою голими ступнями на вологій землі. Обережно, не роблячи різких рухів, оглянула себе і зрозуміла, що на мені лише синя вовняна сукня, і все. Ні джинсової куртки, ні кросівок, та навіть панчіх і тих немає.

– Це як же ж? Невже мене викинули наче непотріб якийсь? Та ні, не могло ж мені то все наснитися: і Сашко, і аварія, і джип… Чи могло? — від думок почала боліти голова — Як вчинити правильно у такій ситуації?

Рішення не завжди приходить відразу, та постоявши кілька хвилин вирішила, що треба прямувати до людей. Необхідно знайти дорогу. Неспішно озирнулася навкруги, і ніби в далечині помітила якісь вогники серед дерев і кущів. Тож вирішила прямувати у вибраному напрямку, можливо, там люди й вони мені допоможуть. Принаймні потрібно спробувати. Обережно ступаючи босими ногами по вогкій траві та листю, іноді скрикуючи від неприємних відчуттів, коли під босі ступні потрапляли гострі гілочки. За деякий час попереду побачила ніби ґрунтову дорогу.

– Не асфальт, то може це мене відкинуло на той путівець про який говорив Сашко? Але чому так далеко? — автоматично відзначила про себе. Придивилася, і зраділа коли побачила обриси якогось будинку з вогниками у вікнах.

Знаєте, буває ніби ти йдеш і наче б швидко переставляєш ноги, а складається враження нібито стоїш на одному місці. Так і я перебираю, перебираю ногами, та все наче в повітрі. І знов почав накрапати той клятий дощ! Чи варто казати, що коли я дійшла до єдиного будинку посеред поля, то була схожа на болотяне чудовисько, яке щойно вилізло з якоїсь прірви? Мокра, знесилена, брудна і неймовірно зла.

Зараз я стояла перед будівлею, яка  нагадувала придорожні трактири з фільмів фентезі, про всяких там міфічних істот, відьом та магів. Двоповерхова будівля була чимось на кшталт зрубу із дерев'яних брусків. Широкі сходи з різьбленням на поручнях, великі вікна, в яких можна було розгледіти добре освітлену залу з розставленими столами та дерев'яними лавками. Трохи ліворуч, була ще одна низька одноповерхова будівля, поперед якої було розміщено щось на кшталт пристосування для годівлі тварин, типу конюшні, мабуть. І судячи з іржання, яке чулося звідти, то це була дійсно конюшня. Праворуч від основної будівлі, на відкритому майданчику стояло декілька кибиток, чи наче циганських критих возів.

Від розглядання усього навкруги мене відвернули з гуркотом відкриті двері. Перевівши погляд на будівлю я з подивом та з широко відкритими очима дивилась на істоту, що стояла у дверному отворі. Високий, мабуть, понад двох метрів, молодий чоловік (судячи із широких плечей та кремезної статури). Він мав довге волосся, що було заплетене в косу. З одягу на ньому була сіра сорочка довжиною майже до коліна, чорні штани та високі чоботи. Чоловік був підв'язаний білим фартухом. Але неймовірним і дивним було те, що його шкіра має зеленуватий відтінок, а очі сяяли жовтим світлом. Хоча можливо то так падає світло і мені лише здається? Чоловік своєю ж чергою зупинився на порозі, та не менш здивовано дивився прямо на мене. Стоячи за кілька кроків від нього, я не могла навіть поворухнутися від дивного заціпеніння яке скувало тіло.