Розділ 1

– Привіт! Вибач за запізнення — важко дихаючи, мабуть, від бігу проговорив ледь переступаючи поріг молодий чорнявий хлопець, що увірвався в ординаторську. На ходу він однією рукою намагався розстібнути шкіряну куртку, а в іншій все ще тримав чорний блискучий шолом із білими чудернацькими візерунками.

– І тобі привіт, Андрію! — втомлено відповіла глянувши на нього, а потім знову прикрила очі, розслаблено відкидаючись на дивані — я вже якось навіть й звикла, що коли наша з тобою перезміна припадає на вихідні, то ти завжди маєш прийти із запізненням.

– Ну, Нілочка! Ти ж знаєш, що у вихідні солодше спиться — сміючись відповів він, сідаючи поряд.

– Та звідки ж мені знати?! — беззлобно пхикнула я йому у тон, не змінюючи при цьому пози, лиш відкрила очі аби бачити співрозмовника — адже я завжди у такі дні чекаю на тебе…

– Нілочка, ну вибач мені непутящому, будь ласка! — проговорив з покаянним виглядом він, складаючи долоні у жесті ніби благає. І дивлячись на мене щенячими очима, в яких іскрилися смішинки, майже пошепки додав — я більше так не буду!

– І менше теж! От же ж блазень… — легенько штовхнула його в плече, і вже посміхаючись, підвелася розминаючи спину, додала — добре Андрію, смішки смішками, а я вже піду додому. Сьогоднішнє чергування, здається, просто “вичавило” з мене увесь ентузіазм та бойовий дух. Ну, на найближчі кілька днів так напевно.

– Так, я вже встиг почути про те, що трапилося сьогодні вночі. Але ти, як і завжди молодець! Приймальне відділення просто у захваті від тебе! — вмить зробившись серйозним проговорив він та підійшов до письмового столу, з готовністю приймати зміну.

Мені завжди подобалася ця риса його характеру. В одну секунду він наче блазень та жартівник, а у наступну перед тобою вже стоїть молодий зібраний хірург, ортопед-травматолог та професіонал своєї справи. І він таким був завжди скільки ми знайомі, ще з першого курсу медичного факультету. Звісно, ця його здатність швидко “перемикатися” з одного стану на інший, іноді дратувала безмежно. Та він казав, що у нашій роботі та й враховуючи те, що нам доводиться бачити щодня, без жартів геть здуріти можна. Тож, аби нам не черствіти душами, як кажуть, варто вміти радіти кожній дрібниці.

– Можливо, так і справді легше. Та, на жаль, не всі проблеми у повсякденному житті вирішуються лише сміхом й жартами — подумки відзначила я про себе, розкриваючи на столі записи свого чергування — Так Андрію, ніч дійсно була важкою. На об'їзній дорозі трапилось серйозне ДТП, сім постраждалих. До нашого відділення поклали лише двох з них. Але, як розумієш, оглянути та зашити глибокі порізи довелося усім. Наших двох я більш — менш підлатала. Призначення зробила. У постраждалого Приймака на щастя без пошкоджень кісток, лише розриви м'язів та забиття. А от у Потілещенка права нога досить проблемна. Глянеш ще своїм оком, можливо, по твоєму профілю щось упустила… Загалом їх стан стабільний та все одно треба забігати до них частіше. Якщо що, то ти телефонуй. А ще, не забудь у Тимченко з десятої палати на тринадцяту годину сьогодні призначено томографію.

– Гаразд, не турбуйся. Все зрозумів — щиро промовив Андрій, складаючи папери на краю столу та вже прямуючи до шафи зі змінним одягом, запитав — А що там Ващенко з п'ятої палати?

– Там добре усе. Ну, наскільки взагалі можливо в його ситуації. Ти ж розумієш, що йому більше людяність та підтримка рідних потрібна. Як лікарі ми зробили все, що від нас залежить. Але ж ти знаєш, що ми єдині кому до нього є хоч якесь діло.

– Його ж наче у хоспіс мали переводити? — запитав Андрій, визираючи із-за дверей шафи та застібаючи ґудзики на сорочці уніформи.

– Так, але у нього знов відкрилася рана на нозі — відповіла я, витягуючи з шафи свій одяг.

– Добре, тоді я на пост, а ти вже біжи відсипайся. Ще раз дякую за те, що чекала мене і сьогодні! — махнувши на прощання хлопець вийшов з ординаторської.

– Бувай! — відповівши йому, я швидко переодягнулася в улюблену тонку вовняну сукню, накинула куртку та попрощавшись з медсестрами вийшла з відділення.

Виходячи на ґанок рідної лікарні виявила, що знов йде дощ.

– Як же я ненавиджу осінь з її постійними дощами та сірими днинами… — тихо пробубоніла собі під ніс, піднімаючи комір куртки та дивлячись на похмуре небо.

– Доброго ранку, Неоніла Сергіївна — неголосно проговорив молодий інтерн з приймального відділення, що теж вийшов з лікарні та зараз зупинився поруч тримаючи мотоциклетний шолом у руці.

– Привіт, Сашку — відповіла я та відмітила, як щоки хлопця вкрилися ледь помітним рум'янцем. Я давно вже помітила, що цей молодий хлопець завжди ніяковіє поряд зі мною. І стає від того ще гарнішим. Та для мене завжди на першому місці була професія, тож ні до чого не зобов'язальне спілкування, ось і все що я могла йому запропонувати. Але це не заважало мені тішитися з реакції цього парубка на мої слова — ти я бачу теж у нас полюбляєш мотоцикли та швидкість?

– Так — впевнено відповів він, і з певною цікавістю та якоюсь надією дивлячись на мене, запитав — А Ви, що теж?!

– О, ні! — сміючись промовила я — це Андрій Миколайович у нас по швидкостях та мотоциклам, а я їх боюся аж до тремтіння в усіх кінцівках.

– Шкода — якось сумно промовив він — а я хотів… та вже не важливо. То, значить Ви пересуваєтеся на власній автівці?

– На жаль, сьогодні ні. Напевно, таксі викличу, оскільки моя пташка у ремонті, а громадським транспортом сьогодні користуватися немає настрою — відповіла йому та зітхаючи додала — добре, Сашко. Скільки не стій на порозі, а все одно під цей клятий дощ доведеться йти.