VІ Розділ

Майкі злегка всміхнувся, оголивши свої білосніжні ікла. Дин схвально хитнув головою. Не задля забави, а заради розвідки він прийняв рішення вступити до лав армії загадкового Лідера.

Дин ішов близько трьох миль порожньою дорогою. Він увесь час поглядав у бік своїх новоспечених приятелів, які не приховували глибокої зацікавленості в тому, щоб перекусити глотку товстусі. Жінка плелася повільно й пригнічено, тому вампірам увесь час доводилося підштовхувати її.

— Відпустіть даму! — усе ж буркнув Дин, невдоволено похитуючи головою на чергове «підштовхування» тітки. — Навіщо вона вам?

— Вона для церемонії! — підсумував один із вампірів, указуючи пальцем на миготливі невеликі вогні. Дійсно, буквально за двісті кроків від них розташовувалося пустинне місце розміром із футбольне поле, де поряд із лісопосадкою росли вічнозелені ялини та пара молодих берізок.

Саме серед тих ялин і загубилося це миготливе місце. Підійшовши ближче, Дин розгледів близько двадцяти людей, одягнених у чорні плащі й фетрові капелюхи. Усі вони утворювали коло, а ті, що стояли ближче до центру, тримали в руках кілька смолоскипів. Вогонь висвітлював їхні обличчя. Гострі риси нагадували звіриний вишкір. Блідість шкіри й голодний погляд твердили про одне — вампірський шабаш. У середині кола стояв ще один чоловік — вампір. Він постійно щось виголошував про «віру» та «обов'язок», але поки що толком почути й зв'язати слова Дин не міг. Його увагу привернула товста вицвіла книга в руках оратора. Той увесь час тицяв у неї пальцем, ніби підтверджуючи свої слова писаниною на її сторінках. Підійшовши ще ближче, Дин нарешті зміг прочитати назву на обкладинці — «Біблія». Третину обкладинки книги займала гравюра сірого хреста.

— «Ця нечисть може тримати в руках святе письмо»? — сам собі здивувався Ріґвуд, округливши очі від подиву.

Коли троє вампірів і жертва приєдналися до «кола», оратор швидко знайшов очима непроханих гостей. Він перервав свою промову. Джонні, видно, був трохи сміливішим, оскільки одразу ж звернувся до передбачуваного «верховоди» всієї цієї банди.

— О, великий Лідере Камарилья! О, великий Дьяволе! — заверещав підлабузник, мало не вклоняючись перед бібліознавцем. — Ми знайшли ще одного наверненого. Але він цієї ночі має пережити останню деформацію! Ми мусимо направити його!

Лідер, здавалося, пропустив повз вуха всі сказані йому слова і, підійшовши до Дина впритул, провів гострим залізним кігтем по його обличчю. Дин здригнувся. Такого холоду й мороку в душі він ще ніколи не відчував. Здавалося, що його давно померлими жилами протекла холодна червона рідина під назвою «кров».

— Хм… неофіт! — мовив сам до себе Лідер, в'яло повертаючи головою в напівсонній дрімоті. Ріґвуд подумав, що всі присутні тут обкурилися дурманячої трави, а цей Лідер Камарилья викурив не одну самокрутку. Дин згадав, що слово Камарилья Джонні сказав невипадково. Адже саме Камарилья колись у середньовіччі вважалася великим альянсом вампірських об'єднань. До цього похмурого альянсу входило сім кланів. Кожен вампірський клан позначав свій особливий напрямок діяльності та силу люті у ворожнечі зі смертними й іншою нечистю. Але Камарилья не вважає вампірів плотолюбними тварюками, а тими, хто віддає перевагу життю серед людей без заподіяння їм шкоди. Чи це дійсно так, Дин і хотів перевірити. Якщо Камарилья все ж після стількох років вигнання змогла показати своїх дітищ, виходить, насувається щось серйозне й вельми глобальне для жителів Землі. І якщо цей шабаш належить до клану під назвою «носферату», то виудити бодай краплю милосердя в цих обкурених немає жодного сенсу.

— Ще чотири дні… чотири дні! — шепотів Лідер, нахилившись ближче до вуха Дина. — І ти більше не будеш їх любити. Любити цих мерзенних людців!

Ріґвуд відсахнувся вбік, широко розплющивши очі від подиву. Звідки той так швидко дізнався про те, що через чотири дні буде повня? Що саме в цю повню Дин перетвориться або на неофіта-альтруїста, або на вбивцю? Дивно все це. А головне дивно те, що вампір при перетворенні має пройти якісь там стадії, і в кожній стадії є свої особливі реформаторські штучки.

— Але нічого! Я тобі допоможу стати тим, ким ти мусиш стати… — додав головний воїн Камарильї, а потім, резко повернувши голову, покликав: — Еммо… підійди сюди, дитя!

Тут же з «кільця» вийшла постать, повністю загорнута в чорний довгий плащ. Вона йшла так легко й граціозно, наче пантера вночі на полюванні, пробираючись крізь густі дерева. Постать підійшла ближче, і в світлі смолоскипів Дин розгледів дівчину років двадцяти п'яти. Вона була нівроку. Темне волосся спадало на плечі, сині очі й повні губи — непоганий здобуток, але трохи пригнічувала блідість носійки прекрасних рис. І недарма. Вона теж була вампіром. Мерзенним, жорстоким кровопивцею.

— Здрастуй, неофіте! — промовила дівчина, і Дин згадав. Цей голос, цей ніжний лагідний голос. Він тоді сказав йому… «коли прокинешся, сутінки приховають твій вигляд! Сміливо йди на те місце, де ти народився!» Так — це була вона. Тож це те саме місце? А де ж він народився? Тут чи що?

Лідер ледве помітно всміхнувся, і навіть, мабуть, його скляні очі посміхнулися.

— А що тут за зібрання? — нарешті висвітлив питання Ріґвуд, відчуваючи на собі колючий проникливий погляд дівчини. Але він відвів від неї очі.

— О! — замахав руками головний вампір, попрямувавши в середину «кола». Він кинув Біблію в багаття, вказавши рукой кудись ліворуч. Натовп одразу ж розступився, і Дин побачив плити.

Надгробні плити. Це, безсумнівно, було цвинтар померлих.

— Ось тут почалася твоя історія! — ніжним вітром шепнула дівчина, обвиваючи шию Дина тонкими холодними руками. Ріґвуд здригнувся. Потім так само ніжно ухилився від обіймів дівчини, цим самим скинувши її руки зі своїх плечей.

— Емм… навіщо мені ця дівчина? — поцікавився він, скошуючи погляд на красиву вампірку. Лідер ледве помітно усміхнувся, приклавши вказівний палець до своїх губ.