ІІІ Розділ

Ось переклад наданого фрагмента тексту українською мовою з збереженням емоційної напруги, стилістики та атмосфери оригіналу:

Дин не став заперечувати й швидко підкорився. Двоє «головорізів» підняли заарештованого зі стільця й поволокли за двері.

Опустивши голову, Ріґвуд став рахувати власні кроки, які робив по дорозі до мовчазної «залізної обителі».

Та як би він не занурювався у свої похмурі думки, усе ж чув мимовільні докори на свою адресу від поліцейських, які проходили повз:

— Який блідий в'язень! Мабуть, його шкіра не раз потрапляла під слабкі промені сонця за ґратами!

— Дивись, він так поник від жаху, що навіть не дихає!

А одна жінка у формі сумно кинула навздогін:

— Вельми симпатичний молодий чоловік! Шкода, пропадати доводиться!

Коли всі вигуки трохи вщухли, Дин відчув, що він уже в іншій кімнаті, трохи темнішій, ніж попередня. Двоє все ще утримували його, міцно стиснувши лікті своїми дужими руками-лещатами. Перед ним відчинилися двері, зконструйовані з товстих залізних прутів. Один із головорізів грубо одсмикнув Дина й різко розвернув його до себе.

— Давай руки! — прогримів його голос. Дин усе ще був занурений у власні думки й нічого не чув.

— Руки!! — проревів чоловік, штовхнувши Дина ближче до ґрат.

Оговтавшись від забуття, Ріґвуд підкорився. За кілька секунд сталеві кайдани більше не сковували його рухів.

Дин подивився перед собою. Невелика каморка, на вигляд якій можна було дати понад сто років із гаком. Сирі зневірені стіни могутніми спинами підпирали вельми ненадійну стелю.

— Проходь, Ріґвуд! — трохи тихіше мовив другий із головорізів, злегка підтовхнувши ув'язненого кулаком. — Тепер це твій новий дім! На жаль, поки невідомо, чи надовго.

— Дякую за гостинність! — пробурчав Дин. Неприємним звуком лязгнули двері камери, і в замочній шпарині двічі повернули ключ.

— Яке приємне місце! — хмикнув Дин, усаджуючись на койку, що тулилася неподалік від стіни на західній стороні.

Він ще раз уважно роззирнувся.

Стеля камери й справді була ненадійною. Його блідо-сіра фарба, схоже, не знала руки майстра з часів Мерелін Монро і почала потроху обсипатися, залишаючи по собі чорні борозни, які вкрили гриби невідомого виду. Стіни, трохи міцніші, звісно, для особливо злісних злочинців, мали на вигляд ті самі «визначні пам'ятки». На додачу до цього холодний цемент укривали дивні написи безлічі авторів, які раніше бували тут. Почерків було багато. Часто нерозбірливі й примітивні. Один напис Дин усе ж розгледів у темені.

«Моя улюблена Денні, увесь світ для мене перевернувся з тієї пори, як я потрапив сюди…»

Далі Дину, як він не примружував очі, не було змоги розібрати наступну закарлюку.

Він підвівся з облізлої койки зі специфічним запахом і попрямував до стіни з ієрогліфами. Приклавши руку до напису, він став зацікавлено вдивлятися, адже цікаво, чия ж доля тут утратила свій дорогоцінний камінь?

«…У цих сирих стінах моє тіло знайшло собі притулок, але повір, серце залишилося з тобою. Вони змушують мене в чомусь зізнатися…»

— «Вони» — це, мабуть, фараони! — подумав Дин і продовжував вдивлятися.

«…але я нічого не знаю. Хіба міг я, чоловік із чистою душею й совістю, накликати на наше з тобою щастя такий великий порок, який вони мені приписують?» Тут слова обриваються, і наступною подряпиною позначено дату «08.07.1997».

Дин шаснув пальцями трохи нижче, і на стіні дивом виник наступний напис. Почерк був той самий, але вже більш квапливий.

«Моя мила й єдина Денні, пишу знову тобі, але, пробач за такі слова. Може, ти знайшла собі іншого, і правильно зробила. Ти на це заслуговуєш. Мене чекати не варто. Я тепер ворог суспільства й приречений багато-багато років страждати без твоїх теплих рук і дорогих очей». Тут зображена наступна дата: «03.11.2003».

Дину довелося присісти для того, щоб прочитати наступні слова.

«Денні, я востаннє вимовлю твоє ім'я. Мої пальці не варті його дряпати. І ця мерзенна тюремна стіна не варта утримувати його на собі…»

Ці слова були написані двома місяцями пізніше. А ще через пару місяців автор зобразив таке:

«Пробач, Денні, але моє серце не перестане любити тебе доти, доки в ньому присутнє життя…»

Дин, глибоко зітхнувши, присів на навпочіпки біля стіни, спираючись на неї спиною. Він обхопив свої коліна руками й уголос мовив:

— Яка любов переповнювала цього бідного в'язня? Де він тепер? Що з ним сталося? Сподіваюся, його випустили, а Денні все ж дочекалася!

Скинувши з себе важкий піджак, Дин кинув його собі під ноги. Краватку спіткала та ж доля. Розстебнувши ґудзик на комірі сорочки, Дин знову зітхнув.

У найзатененішому кутку камери щось заворушилося й тихо покашляло.

— Хто тут? — промовив Дин, підхопившись на ноги.

З напівтемряви повільним кроком виринула згорблена худа фігура, яка нагадувала риси людини.

— Не лякайся, хлопче, я тебе не чіпну!

— З якого це дива Вам мене чіпати? — заспокоївся Дин, примруженим поглядом намагаючись придивитися до невідомого.

Чоловік виявився невизначеного віку. Його худе тіло обгортав старий запилений піджак і штани, до речі, теж невизначеного віку. Чоловік присів на нижню койку й став теребити на ній брудні простирадла.

— Навіщо сідав на моє ліжко? Твоє місце вище! — заявив «Горбань», повертівши своїм гачкоподібним пальцем у себе над головою. Там розташовувалася друга койка. Трохи повозившись із ганчір'ям, чоловік урешті акуратно вклав своє тіло на скрипучу конструкцію. Подушку йому заміняла власна шорстка долоня.

— Я достатньо тебе розгледів, поки ти вичитував мої твори, і багато чого зрозумів! — промямлив «Горбань», повертаючись обличчям до Дина.

Ріґвуд із недоумінням стояв мов стовп, який ніби підпирав ненадійну стелю.

— Ти не такий, як усі, це зрозуміло, але для тебе ж гірше! — додав чоловік, усе ще свердлячи поглядом співрозмовника.