І Розділ

Ось професійний переклад поданого розширеного фрагмента українською мовою. У перекладі повністю збережено динаміку, елементи чорного гумору, атмосферу містичного детективу та емоційні контрасти — від побутової розмови з матір'ю до кривавої розправи й моторошного «пробудження»:

По телевізору вчергове показували все ті ж новини з жахливими картинами, мовляв, у місті завівся вбивця з якимось маніакально-депресивним синдромом, або ще гірше — із сатанинськими нахилами. З екрана випливла картинка — шість закривавлених трупів лежать розкидані на підлозі. Кров запеклася на потилиці та біля шиї жертв. Наступна картинка — великим планом показують дві маленькі, заплямовані кров'ю ранки, розташовані на шиях загиблих. За мить на блакитному тлі з'явилася вельми сумна фирка кореспондента. Він говорив щось про масові розправи й про те, що це вже четверте масове вбивство за останній місяць. У такий спосіб було вбито двадцять чотири жертви. Після цього він із обуренням оголосив про зміну слайда, де світ спостерігав страшну картину — осквернені невідомим сатаністом могили вбитих людей. Дін схопив пульт і з огидою натиснув кнопку вимкнення живлення.

— Знову показують якісь нісенітниці! — похмуро зронив він, потерши долонями й збираючись з'їсти чергову порцію бутерброда.

— Ніякі й не нісенітниці! — єхидно заявив жіночий голос із кухні. — Усе це правда, садист і справді розгулює вулицями нашого містечка, а поліція нічого не робить! Журналісти тільки й уміють язиками тріпати, за справу ніхто не хоче братися, паразити!

— Ну не скажи! — запротестував Дін. — Я, от, наприклад, зараз доїм свій бутерброд і поїду на роботу! Без мене ж і справа не ладиться!

— Та ти в мене взагалі розумник! — із захопленням вигукнула жінка, грайливою ходою випливаючи з кухні. На її зморшкуватому, літньому й утомленому обличчі сяяла радісна усмішка, а руки сплелися довкола великого підноса з вельми смачним вмістом.

— Мамо, цей торт мені? — загорлав Дін, ривком піднімаючись із кушетки та допомагаючи жінці поставити торт на столик. Його обличчя теж осяяла усмішка.

— А кому сьогодні виповнилося тридцять? Моєму синові! — захоплено защебетала жінка.

— О, мам, не збуджуй у моїй свідомості думку про те, що скоро я стану старим і немічним! Ти мене вбиваєш! — застогнав Дін, утім, із захватом беручись за солодке. Шматок за шматком зникали в його роті, а мати тим часом непомітно спостерігала за сином.

— Коли ж ти порадуєш бідну стару? — з деякою іронією та смутком запитала вона.

— У якому сенсі? — спантеличено спитав Дін, витираючи замазане обличчя серветкою.

— Не прикидайся, ти чудово розумієш, про що я!

— Ні, не розумію! — почав копатися у своїй пам'яті Дін і, напевно, став здогадуватися, чого від нього вимагають.

— Коли я побачу невістку? — Жінка питально подивилася на сина, попередньо узявшись у боки.

— А, ти про це? Ну, мам, чого ти хочеш? Востаннє тобі кажу — у нашій компанії працюють лише чоловіки, дами ж нічого в машинах не тямлять, а до ресторанів я не звик ходити!

— Так звикай, або ж заведи собі секретарку-жінку!

— О Боже, мам! — рявкнув Дін, поспіхом натягуючи на себе піджак. — У мене є секретарка, але їй п'ятдесят років! До неї в мене суто ділові стосунки… чого не скажеш про неї! — додав він трохи тихіше.

— Я все одно вимагаю від тебе невістку! — стояла на своєму мати, поправляючи синові краватку. — Ось, наприклад, я і твій батько зустрілися колись…

— Мам, вибач, але мені нецікаві ваші з батьком побачення! Вибач, я вже запізнююся!

Дін чмокнув матір і миттю вискочив на сходовий майданчик, аби милосердна добродійка знову не почала ставити запитання на засипку.

Діставшись до місця роботи, Дін, оминувши свою прискіпливу секретарку, яка встигла обдарувати його красномовним поглядом, переступив поріг свого кабінету. Кинувши піджак на спинку крісла, він глибоко зітхнув.

— А чи не дійсно час замислитися про особисте життя? — трохи порозкидав мізками Дін.

Не встиг він як слід пофілософствувати на обрану тему, як до нього в кабінет без стуку ввірвався молодий рудоволосий хлопець.

— Привіт, Ріґвуде, з днюхою! — прогавкав той, витягуючи з-за спини руку, попередньо приховану там.

— Це що, запальничка? — питально подивився Дін на друга.

— Золота запальничка для іменинника! Не забудь, сьогодні ввечері збір у конференц-залі!

— Про конференц-зал я пам'ятаю, а ти, мабуть, друже, забув про те, що я не палю!

— Нічого страшного — почнеш… або нехай тобі служить окрасою чи ще чимось! — понижуючи голос, пром'ямлив хлопчина, розпізнавши на собі гнівний погляд друга.

— Ну, нічого, дякую, Френкі! — підбадьорливим голосом заявив Дін, тиснучи йому руку.

— Тоді ходімо до зали засідань, шеф уже нервує! — протріщав Френк, відчиняючи двері перед другом.

Увійшовши до просторої кімнати, хлопці, сміючись із чергового жарту Френка, не помітили того, що їхній начальник тупим поглядом впився в телевізор, вмонтований у стіну. Він служив для офісних презентацій зі статистичними даними про купівлю-продаж товару та програмного розроблення рекламних макетів. Зараз же директор споглядав у ньому ранкові новини.

— Тихіше, бовдури, дивіться, що у світі коїться! — заревів той, вказуючи пальцем на «блакитний екран».

— Ви ж не любите дивитися новини, кажете, що там тільки брехуни працюють! — заперечив Френк, підійшовши ближче до дивана й непомітно для себе поринаючи у вир світських подій.

— Я випадково ввімкнув… а тут таке! — пролепетав начальник, беручи в руки пульт і додаючи гучності.

Дін теж підійшов ближче. З екрана лунало:

«…нашому спокою настав край. Невідомі зловмисники оповили колись мирне місто павутинням смерті й хаосу. Тепер щотижня трапляються страшні злочини в нашому суспільстві. На волі розгулює злісний убивця з явним порушенням психіки. До того ж, незалежно чи пов'язано з цими подіями, відбуваються й інші — не менш моторошні. Могили вбитих рівно через три дні розкопуються, а тіла з них безслідно зникають. Містика, чи не так, співгромадяни?»